“Пакуль рука пяро тримає…”

125 років білоруській письменниці з Меджибожа

Зоська Верас Партрэт у рамцы

    Обласний літературний музей організував і провів на Хмельниччині ряд заходів з відзначення 125-річного ювілею Зоськи Вєрас. Письменниця, видавець, громадський та культурний діяч, ботанік, мовознавець, людина енциклопедичних знань – такою ввійшла вона в історію братнього білоруського народу.

    А почався життєвий шлях Людвіки-Софії Сівіцької (таке справжнє ім’я ювілярки) у нашому подільському краї, на берегах Південного Бугу й Бужка – у древньому містечку Меджибожі: тут народилася вона 30 вересня 1892 року в сім’ї поручника 48-го Одеського піхотного полку Антона Сівіцького та Емілії з роду Садовських – обоє родом з Білорусі.

01

    Щоліта вивозила маленьку Людвіку до своїх батьків у Сокільський повіт Гродненської губернії. Це й сприяло розвитку в душі дівчинки любові й відданості білоруській землі, білоруському народу – їх вона згодом  і вважала своїми, рідними.

     В 1904 році Людвіка Сівіцька вступила до приватного торгового училища Л. Володкевича в Києві. На той час початкову освіту, в тому числі й музичну, вона отримала від батьків.

      На час навчання Людвіки в училищі й припадає її літературний дебют – у рукописному часописі «Підсніжник».

    Після раптової смерті батька в 1907 році Людвіка разом з матір’ю переїхала у родовий маєток Садовських Вільховники Сокільського повіту. Наступного року вступила до 6 класу приватної жіночої гімназії Катерини Барковської в Городні. У цей час (1911 рік) під псевдонімом Мірко починає співпрацю з журналом «Наша Ніва» – друкує в ньому свої «творики» білоруською мовою.

      Входила до складу Городненського гуртка білоруської молоді, що діяв нелегально.

Другий ряд. друга ліворуч - Людвіка Сівіцька

       Читалися лекції, співав хор, ставились вистави, відбувалися заняття з вивчення білоруської мови, проводились вечори. Тут народився й саморобний альманах «Колос білоруської ниви» (1913 рік), роздрукований циклостилем тиражем п’ятдесят примірників.

      Людвіка входила і в літературне життя: дописувала до газети «Наша Ніва», контактувала з віленськими видавництвами, листувалася з білоруськими письменниками Іваном Луцькевичем, Вацлавом Ластовським, А. Власовим.

     Після закінчення гімназії (1912 рік) ще рік жила в Городні, підробляла репетиторством, а потому виїхала до Варшави, де навчалася на 10-місячних садівничо-городньо-бджолярських курсах та на вечірніх 6-тижневих військових санітарних курсах (1914 рік).

246px-Зоська_Верас._1914

        З початком Першої світової війни повернулася у маєток діда Вільховники, та через воєнні події евакуйовується з матір’ю до Менська. В 1915-1916 роках працювала в Білоруському комітеті допомоги потерпілим від війни, який організував і «Білоруську хатку», де велася й значна культурна робота. Тоді ж познайомилася й заприятелювала з Максимом Богдановичем, який п’ять місяців мешкав у Менську, перебував у товаристві «Білоруської хатки».

16

     Молода дівчина, незважаючи на певну фізичну ваду (трохи недочувала), цілковито віддавалася справі національного відродження білоруського народу. Працювала в Білоруському національному комітеті, в Центральній раді білоруських організацій, Білоруській соціалістичній громаді. В усіх цих організаціях вона займала посаду секретаря, тобто, вела діловодство. Але зовсім не потопала в паперових справах – прагнула дій, активної праці. Брала участь у Всебілоруському конгресі. Коли підходила хвилина проголошення Білоруської Народної Республіки, до зали увірвалися більшовики й заарештували президію. Так закінчилась спроба побудови своєї держави. Людвіка Сівіцька змушена була перейти майже на нелегальну діяльність.

       Тоді ж уперше підписала свій твір – ліричний образок «Німану», надрукований у газеті «Вольная Беларусь» 7 липня 1917 року – літературним псевдонімом Зоська Вєрас. Зоська – від свого другого імені Софія, Вєрас – бо дуже любила цю рослину, та й перед цим якраз їй подарували букет вересу.

        Близькі стосунки склалися в Людвіки з революційним діячем і письменником Фабіаном Шантиром. Народився син Антон, однак батько його так і не побачив – у 1920 році його розстріляли більшовики.

       На той час Людвіка, з кінця 1918 року, знову мешкала в дідовому маєтку Вільховниках – повернулася з Менська. Займалася городництвом, садівництвом, пасікою. Однак, віддаючись улюбленій справі коло землі, відчувала, що й без активної громадської, творчої роботи обійтися не може. У 1922 році переїхала з матір’ю до Вільно. Склала і видала (1924) «Білорусько-польсько-російсько-латинський ботанічний словник». Працювала адміністратором редакцій газет Білоруської селянсько-робочої громади.

     Опікувалася білоруськими політичними в’язнями, яких тогочасна польська влада тримала у в’язниці «Лукішки».

         В цей час друкувала й свої твори – у часописах «Шлях молоді», «Студентська думка».

          В 1926 році Людвіка вийшла заміж за редактора газети Антона Войціка. Вінчалися у Віленському костелі святого Миколая. Поселилися вони у передмісті Вільна. Від цього шлюбу 1 липня 1927 року народилася донька Галина.

      З того ж року  Людвіка Войцік стала редактором дитячого часопису «Заранка» («Зіронька»), де публікувала і свої оповідання.

09

       В 1934-1935 роках – вона очолювала дитячий журнал «Проліски», у 1928-1939 роках – голова Білоруського кооперативного товариства «Бджола» й одночасно (1934-1938) – редактор бджолярського часопису «Білоруський вулик» (Вільно). Написала і видала брошуру «Історія вживання лікарських трав» (1934).

      В лісовому масиві на Панарських пагорбах під Вільно Людвіка Войцік побудувала хатину – з дерева і глини, як це роблять  в Україні. Там і знаходила сили в праці біля землі – фактично створила багатий ботанічний сад біля своєї «лісової хатини».

10

      Громадська і творча активність  Зоськи Вєрас (Людвіки Войцік) припинилася в 1940 році, коли Вільно (Вільнюс) опиняється під радянською, а згодом – під німецькою окупацією. Особливо важкі часи настали, коли прийшло «друге» «визволення» совітами. В 1944 році була закрита Віленська білоруська гімназія, наступного року ліквідовано Білоруський музей імені Івана Луцькевича. У 1946 році радянські каральні органи арештували сина – Антона Шантира. Сліди його пропали. В 1948 році несподівано помер чоловік. У житті Зоськи Вєрас наступив період, який вона пізніше назвала «летаргійним сном».

      Хоч трохи триматися за життя їй допомагала природа, її улюблені заняття садівництвом, городництвом, пасікою. Саме «лісової хатинки» після десятирічного перебування в сталінських таборах без права листування і повернувся важко хворий син.

          Хтозна як би далі склалося життя всіма забутої Зоськи Вєрас, якби її не знайшов у лісовій хатині й заново не «відкрив» дослідник Арсен Лис, який збирав у вільнюських архівах матеріали до дисертації. Її «лісову хатку» почали відвідувати письменники, журналісти, науковці, студенти. Зосці Вєрас було про що розказати – адже вона брала участь у багатьох подіях в долі свого народу, знала багатьох письменників, політичних, громадських діячів. Наприкінці 1980-х років навколо Зоськи Вєрас гуртувалася білоруська інтелігенція Вільнюса. В 1982 році її прийняли до Спілки письменників СРСР. В часи так званої «перебудови» вона разом із зятем Левоном Луцкевичем утворила клуб «Сябрина», а наступного року і Товариство білоруської культури в Литві.

      Повернулась вона й до літературної творчості. У 1985 році видала книгу віршів та оповідань для дітей «Колоски». Писала спогади, вела активне листування, в якому виявляла своє вболівання за долю білоруської мови, культури, згадувала про події минувшини.

1_58

     Померла Зоська Вєрас  8 жовтня 1991 року. Похована на Панарських могилках поруч з могилами матері, чоловіка і сина.

Магіла Зоські Верас

     В 2013 році у книжковій серії «Городненська Бібліотека» вийшла друком книга «Зоська Вєрас. Я пам’ятаю все». Її спогади, 367 листів, датованих 1967-1989 роками, опрацював і упорядкував до видання письменник і літературознавець Міхась Скобла. Підготував і видав друком він іще дві книги творів та листів письменниці.

         Завдяки білоруському письменнику Міхасю Скоблі

IMG_1000

та його колезі Сергію Панізніку

Сяргей Панізнік. Калаж Ягора Фядзюшына

обласний літературний музей зібрав матеріали про Зоську Вєрас, що й дало можливість провести ювілейні заходи. Зокрема, вони відбулися в приміщенні літературного музею, в державному історико-культурному заповіднику «Межибіж», в Кам’янець-Подільському Національному університеті імені Івана Огієнка. Письменники, працівники музеїв та бібліотек, викладачі й учителі Хмельниччини, студенти різних навчальних закладів мали можливість познайомитися з життєвим і творчим шляхом землячки – видатної постаті в історії Білорусі.

IMG_0978

IMG_0979

IMG_0980

         З особливою теплотою й сердечністю сприймалися виступи гостя ювілейних заходів – білоруського поета Міхася Скобли. Його розповіді білоруською мовою про Зоську Вєрас, читання власних віршів розкривали в серцях присутніх щирі почуття братерства і дружби з білоруським народом.

IMG_0989

IMG_0996

      – Коли їхав сюди, в Україну, – поділився враженнями Міхась Скобла, – то думав, чи хоч трохи знають в цьому краї про свою землячку. І з радістю побачив знають – в літературному музеї, в заповіднику «Межибіж». А ще дуже хочуть знати в бібліотеках і школах, в педагогічно-гуманітарній академії, в Національному університеті імені Івана Огієнка, в коледжі культури і мистецтва. Мені здається, наші зустрічі, назавжди залишаться в серцях їхніх учасників. З радістю бачу, що письменниця Зоська Вєрас повертається й на Поділля, в Україну, де розпочався її життєвий і творчий шлях.

IMG_1003

IMG_1007


«Русалка Дністрова»: зустріч уп’яте

    Хмельницькі письменники завжди беруть активну участь у літературно-мистецькому святі «Русалка Дністрова», незмінним організатором якого є Вінницька організація НСПУ.  Нинішнього року на Вінниччині побувала поетеса Людмила Весела. Нині вона ділиться своїми враженнями.

IMG_6799

     Цього літа фестиваль було приурочено 180-річчю від дня першого виходу в світ альманаху «Русалка Дністровая» та 140-річчю Миколи Леонтовича. Розповідаючи про мету проведення фестивалю, один з авторів цієї ідеї та організатор, голова Вінницької НСПУ  Михайло Каменюк зазначив: «Цим фестивалем ми хотіли об’єднати письменників і митців південно-західного регіону України з тих областей, які поєднані річкою Дністер. А це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Чернівецька, Хмельницька, Вінницька та Одеська області. Починали ми фестиваль  як творчий пленер письменників. І ось вже п’ятий ювілейний фестиваль став дійсно творчим вибухом. Адже за дні проведення заходу ми відкрили багато талановитих митців і літераторів».

GEDC0253

      У ході проведення фесту, що тривав 3 дні, на учасників чекала екскурсія в славетні містичні місця  – яр «Гайдамацька долина» неподалік Буші, що в Ямпільському районі. Вони мають не тільки історичну цінність, недарма ж яр має таку назву. Незаймана природа в час тихого листопаду погожого дня ще більше підсилювала враження, вабила своєю прохолодою і манила невідомістю. Звісно, в таких місцях неодмінно виникає бажання доторкнутися до кожного каменя, скелі, дерева, які у своїй сукупності і  утворюють так звані місця Вищої Сили. Хотілося походити босоніж, постояти на велетенських валунах, помедитувати, вмитися джерельною водою, роздивитися всю дивовижу…Особливого шарму цій місцині додають кам’яні фігури – результат щорічного пленеру скільпторів-каменотесів (фото  ), що проходить тут ще з середини 80-х років минулого століття. А місцеві музеї і храми, помножені на особливий магнетизм цієї місцевості, сприяють розвитку «зеленого» туризму – у Буші від початку  побувало близько 50 тисяч туристів.

8

     До участі у фестивалі долучились відомі майстри сцени як Вінниччини, так і України. Зокрема, Герой України і народний артист України Анатолій Паламаренко, ансамбль пісні і танцю «Поділля», ансамблі «Громиця» та «Водограй» і багато інших творчих професійних і аматорських колективів. Доволі і приємним, і незвичним був той факт, що місцеві чиновники охоче підтримують заходи подібного плану. Більше того, вважають справою честі бути причетним до утвердження культурних традицій і надбань. Саме таким приємним відкриттям для мене була експозиція фотовиставки, яку щорічно організовує поважна всеукраїнська газета «День», у сільському Будинку культури Ольгополя. Родзинкою літературно-мистецького фестивалю «Русалка Дністрова» стала надзвичайна і урочиста подія – відкриття в Ольгополі Чечельницького району  скульптурної композиції, присвяченої Тарасу Шевченку та героїні його однойменної поеми «Катерина». Автором даної композиції є скульптор і член Національної спілки письменників України Микола Крижанівський.

крижанiвс_кий     В майбутньому ідейні натхненники відкриття пам’ятника видатному Кобзареві планують тут створити перший у світі сільський Майдан поетів.


Засяяли «Серпневі зорі»

        Хмельницький обласний літературний музей зібрав активну, цілеспрямовану, творчу молодь, котра робить перші кроки у літературі. Ці наполегливі у реалізації своїх мрій люди відчувають, що віршо- та прозотворення є не просто хобі, яким можна зайняти себе у вільний час, а мистецтвом наповнення душі натхненням, самоствердженням. Підтвердженням цього став обласний молодіжний літературний конкурс «Серпневі зорі України», присвячений 100-річчю початку Української революції 1917-1921 років, який дав можливість по іншому глянути на вже знайомих молодих авторів та виявити нових.

       З початку року бажаючі взяти участь у конкурсі надсилали свої поетичні та прозові доробки на електронну пошту музею. Близько сотні віршів, оповідань та замальовок перечитали хмельницькі письменники, котрі входили у склад журі. У травні відбулося відзначення переможців конкурсу.

20170522_133052

SAM_0550

    І ось твори переможців та кращих з учасників опубліковані у збірнику «Серпневі зорі», який щойно вийшов друком.

img799

  – Заключний етап цього своєрідного поетично-прозового змагання – літературного молодіжного конкурсу, ми проводимо у ці сонячні дні серпня, напередодні Дня Незалежності України, – підкреслив директор музею Василь Горбатюк. – Проходить він у формі творчого семінару під назвою «Нові зорі літературної України». Віримо, що серед його учасників є майбутні письменники, які яскравими зірками спалахнуть на українському небі.

     Семінар проводився в рамках Програми національних обмінів, за фінансування Європейського Союзу та Національного фонду підтримки демократії (США).

Logo_BG

logoNED

     Значну підтримку проведенню семінару та конкурсу в цілому надало управління молоді та спорту обласної держадміністрації.

    На заключний етап літературного конкурсу – творчий семінар – були запрошені гості з Херсонської області. До нас завітали письменник Василь Загороднюк і новобранці літератури Галина Іванова та Юлія Чернієнко.

GEDC0014

  – Нам цікаво познайомитися з творчістю подільської літературної молоді та й свої свіжі письменницькі пагінці показати, – зазначив Василь Загороднюк.

GEDC0051

   У перший день семінару учасники зібралися в обласному літературному музеї. Почався він екскурсією його експозиційними залами.

 GEDC0046GEDC0041

 

     Під час урочистого відкриття заходу авторам було вручено збірки творів молодої літератури Хмельниччини «Серпневі зорі». Перед початком практичної роботи неофіти літератури та їхні наставники-письменники поклали квіти до пам’ятника Тарасові Шевченкові.

GEDC0059

GEDC0063

    Робота семінару була наполегливою. Читаючи свої твори, молоді автори,  як херсонські, так і хмельницькі, хвилювалися, адже їм не співали «солодких» од, а при потребі критикували, вказували на недоліки, закликали працювати над словом, осягати його, наповнювати новим звучанням на високому регістрі звучання. Цьому навчали письменники Василь Загороднюк, Василь Горбатюк, Михайло Цимбалюк, Віталій Міхалевський.

GEDC0071 GEDC0072

      Наступного дня письменники із молодими авторами відвідали літературно-меморіальний музей Анни Ахматової, що в с. Слобідка-Шелехівська Деражнянського району.

GEDC0212

      Поклали квіти до пам’ятника поетеси,

GEDC0121

на могили її матері та родичів,

GEDC0228

пройшлися стежками, якими колись, можливо, ступала юна Аня Горенко.

GEDC0220

20953176_1472599386151708_1113515315515682558_n

І скрізь – чи то у давній сосновій алеї, чи на узліссі, чи біля ставу, – всюди звучала поезія: молодих – нестримна, палка, хвилююча, Анни Ахматової, українських письменників-класиків.

GEDC0242

GEDC0254

GEDC0253

GEDC0262

GEDC0279 GEDC0283 GEDC0286

20992520_1472592609485719_7901315515556458765_n

20993815_1472592212819092_2735134140384890785_n

21057962_1473164749428505_85631770_o

  Творчий семінар став прекрасною можливістю потоваришувати юним талантам двох, здавалося б, далеким областям України. Той дух щирості, відвертості, любові, який витав у дружньому колі, настільки поріднив їх, що, встановлені зв’язки,  віриться, підтримуватимуться ще дуже-дуже довго.

GEDC0292


Ахматовські читання Чудотворна сила музи

               P6230111

          «Приходь. Я жива. Я ще тут…» Анна Ахматова, якій належить цей рядок із вірша, мовби запрошує увійти до літературно-меморіального музею її імені. І чималий гурт письменників та краєзнавців із Хмельницького, Вінниці, Рівного, Дунаєвець, Старокостянтинова, Нетішина в день чергової річниці славної поетеси прибули в Слобідку-Шелехівську Деражнянського району.

19250466_1512978935442805_257870383369446739_o

19441878_1015483475254051_8050972643596927756_o

     Гості з особливим зацікавленням слухали господиню музею Ніну Трубіцьку, розглядаючи експонати. Дехто тут уперше. І не приховував свого враження.

P6230110

P6230112

     Анна Ахматова-Горенко неодноразово приїжджала в Слобідку-Шелехівську до тітки Анни Вакар. Написала в селі декілька віршів. Після революції поселилася в сестри і померла 1930 року матір поетеси Інна Еразмівна. Гості відвідали старе кладовище, де вона похована і поклали на впорядкуванні могили її та сім’ї Вакарів квіти.

    Мені був голос. Він утішно

    Так говорив: «Іди сюди,

     Залиш свій край глухий і грішний,

      Залиш Росію назавжди».

       Її називають видатною російською поетесою. Але вона ніколи не цуралася українського коріння, знала свій родовід. По чоловічій лінії Горенків походив рід від гетьмана Сагайдачного. А по материнській – від симбірського роду нащадків хана Ахмата, який розчинився пізніше серед українців. Поетка завжди пишалася тим, що «українська мова – мова моєї матері», що в Росії «всі вважають мене українською». Влітку Ганнуся (так її називали на Поділлі) полюбляла носити полотняну вишиту сукню, перекладала вірші Івана Франка та інших літераторів.

     На подвір’ї, навпроти пам’ятника Анні Ахматовій (до речі, встановлений перший в Україні), тільки-но розставили лавки, як несподівано задощило рясно небо. Тож митці читали переклади з творчої спадщини Ахматової та свої вірші в музейному приміщенні.

19442085_1512980648775967_5906606195397322960_o

     Це вінничани Анатолій Мартинюк, дві Ірини – Федорчук і Журавель, Віктор Крупка, талановитий початківець Артем Петренко,

P6230131

P6230133

P6230136

P6230135

P6230138

дослідники життя і творчості Ахматової Галина Черниш і заступник директора з наукової роботи Рівненського обласного краєзнавчого музею Олег Романчук,

P6230148

P6230124

P6230126

хмельничани Микола Мачківський, Віталій Міхалевський, Михайло Цимбалюк, Василь Горбатюк, Петро Маліш і Ніна Шмурикова-Гаврилюк,

P6230129

P6230141

P6230146

P6230142

молоді поетеси Олена Іськова та Ольга Остапчук,

P6230123

P6230143

нетішинець Микола Радиця та багато інших.

P6230149

P6230147

P6230152

P6230154

P6230127

      Любит, любит кровушку

       Русская земля, –

говорила поетка в 1921 році. Як же актуально звучить цей вірш у перекладі Миколи Клеца:

        Любить крівцю панночка,

       Рашинська земля.

P6230157

 


Нові надходження на благодійний рахунок

   Благодійний рахунок на підтримку літературно-меморіального музею Анни Ахматової (с. Слобідка-Шелехівська Деражнянського району Хмельницької області) перед днем народження видатного поета поповнили перерахування ще від трьох осіб. Це –

     Невідомий,

     Н. Кошуцька,

      В. Кабашник.

      Дякуємо їм, як і всім, хто зробив свій грошовий внесок раніше. Нині сума на рахунку складає 12 тис. гривень. Ці кошти будуть використані при виконанні ремонтних робіт у музеї.

   Закликаємо всіх, кому дорога і близька творчість Анни Ахматової, хто турбується про збереження пам’яті про неї в нашому Подільському краї, прилучатися до акції «Благодійні внески на музей Анни Ахматової».

      Внески слід перераховувати на КЗК «Хмельницький обласний літературний музей», р/р 31558301124367, ГУ ДКСУ у Хмельницькій області, МФО 815013, код 34088892.



Поринули у дитинносвіт Лідії Яцкової

Коли світлі спогади із дитинства беруть творчу людину за руку, вона починає творити – писати музику, вірші, прозові твори.  І тут враз десь з’являють головні герої, які потрапляють в різні життєві ситуації, тут же вони починають вести між собою діалоги, сперечатися або ж, навпаки, шукати способи виправдання. Автор не встигає й озирнутися, як невеличке оповідання чи новела вже усміхаються до нього.

Так трапилося і з Лідією Яцковою. Вчителька за фахом, самодіяльний композитор, активний громадський діяч – вона зуміла не лише із практично-критичного погляду підійти до викладацької діяльності, розповідаючи учням лише те, що потрібно розповісти за шкільною програмою, а сама спробувала писати. І у неї вийшло. І у неї виходить і сьогодні.

Так, 21 червня в Хмельницькому обласному літературному музеї відбулася презентація другої дитячої книжки Лідії Яцкової – «Корабель на планеті Медунія». Перша – «Оркестр мого дитинства» уже встигла полюбитися читачам. Обидва видання яскраві й по-дитячому щирі.

– Усі мої персонажі взяті із життя, – зауважує авторка. – Раніше я якось не звертала такої уваги на світ, що навколо нас, а тепер помічаю, що він, справді, дуже цікавий і про нього варто писати.

Привітати письменницю завітало чимало людей. Іван Пустовий, Юрій та Віра Найди, дует «Калинонька» (Оксана Малінковська  і Наталія Фараон) виконали дитячі пісні на слова наших хмельницьких поетес Ніни Шмурикової-Гаврилюк, Людмили Савчук, музику до котрих написала Лідія Яцькова. Були в залі й діти, які також дарували присутнім незабутні пісенні сувеніри, – Анастасія Коптєва і Вікторія Ільницька. Усі, хто прийшов на своєрідне свято душі до Лідії Яцкової, отримали її нововидану книжку, котра стане цінним експонатом у кожному домі.

P6210089

P6210090

P6210091

P6210094

P6210098

Родзинкою презентації став виступ солістки обласної філармонії Фатіми Чергіндзії, яка своїм неперевершено чистим, по-особливому ніжним вокалом підкорила серця кожного присутнього у музеї.

P6210101

Вітаємо Лідію Яцкову із успішним представленням своєї нової книжки. Бажаємо і надалі дарувати людям позитивні емоції, підтримувати у серцях осяяння дитинства, разом будувати світле і позитивне майбутнє.


Василь Горбатюк – лауреат Всеукраїнської літературної премії “Благовіст”

    Згідно з рішенням журі Всеукраїнської літературної премії «Благовіст» Національної спілки письменників України лауреатами 2017 року стали:

         – у номінації «Перша книжка» – Надія Позняк за збірку «Шкіра»;

           – у номінації «Поезія» – Ольга Кіс за збірку «Числа пророчі»;

      – у номінації «Проза» – Василь Горбатюк за книгу повістей та оповідань «Птиці над нами».

img541


Микола Клец – третій лауреат премії імені Миколи Федунця

     IMG_4770

     Уже традиційно, 20 червня, в Хмельницькому обласному літературному музеї збираються письменники, літературознавці, бібліотекарі, а також рідні та близькі відомого на Хмельниччині поета й прозаїка Миколи Федунця, аби вшанувати його світлу пам’ять. Саме цього дня, 2009 року, перестало битися добре, щире, люб’яче серце цієї прекрасної людини, поета, мудрого керівника і наставника. Будучи головою обласної організації Національної спілки письменників України понад двадцять років, він робив усе для того, щоб про подільських словотворців знали у рідній країні, щоб їхні твори входили у навчальну програму і їх вивчали школярі, щоб література наповнювалася новими темами і розвивалася в різних жанрах. З його ініціативи було засновано чимало цікавих серій книг, скажімо, «Літературна Хмельниччина», «Хранителі рідного слова» , які сьогодні часто стають у пригоді під час написання наукових статей, різних літературних досліджень.

          Обласну літературну премію імені Миколи Федунця за кращу поетичну книгу згідно із рішенням обласної ради вручають щороку, в день пам’яті письменника.

IMG_4768

IMG_4774

       Першим лауреатом стала вже покійна дружина Миколи Федоровича, також прекрасний лірик, Олександра Ванжула. Минулого року премію отримала хмельницька поетеса Ніна Шмурикова-Гаврилюк. Цьогоріч цієї високої нагороди удостоївся давній друг Миколи Федунця Микола Захарович Клец із села Малі Мацевичі Старокостянтинівського району – за поетичну збірку «Logos – імператив небесний і земний».

IMG_4751

P70620-181513

        – Поетів-ремісників нині багато, майстрів – одиниці, – зауважив голова Хмельницької обласної організації НСПУ Петро Маліш. – Микола Клец же у когорті «повільників», дотримується літературної поради: «Пиши твір, мовби востаннє…» Його творчий ужиток скромний (п’ять збірочок), зате вагомий, добірний, чистий. Кожен вірш – своєрідне відкриття, кожне слово у рядках – припасоване, вміло «одягнуте» в образ і думку. Його поезії мовби згаптовані з ласки та любові, з оригінальним візерунком, із дивовижно-чарівним баченням. Не знаю письменника, який би краще за Клеца міг писати про природу. Живучи в селі, цей літній чоловік вигострив чіпке око й асоціативне мислення, не розтратив дитинного зачудування від спостереження за деревом, струмочком, пташкою і за всім тим, що бачить і чує в лісі і в полі. Таких коротких поезій-перлин в автора не один десяток.

P6200068

IMG_4778

IMG_4782

       Багато гарних слів линуло на адресу Миколи Захаровича від його колег по перу – Миколи Мачківського, Віталія Мацька, Ніни Шмуриково-Гаврилюк, Ротислава Балеми. Гарно відгукувався про унікальний стиль і багату образність лауреата директор обласного літературного музею Василь Горбатюк.

IMG_4791

IMG_4795

IMG_4797

       Два друга, дві творчі особистості, два характери зустрілися того літнього сонячного дня – скромний, але мудрий, своєрідний  Микола Клец та Микола Федунець, який ніжно, з легкою усмішкою позирав на присутніх у залі із портрета на виставці, котру підготували працівники літературного музею.

    Також своїми спогадами про Миколу Федоровича і Олександру Ванжулу поділилася їх донька Ірина, яка сьогодні наполегливо займається упорядкуванням спадщини поетів. У день пам’яті вона принесла диск, на якому Микола Федорович в колі друзів розповідає різні бувальщини із свого життя. Кожному було приємно почути голос митця – людини, яка залишила помітний слід не тільки у літературі, а й у житті загалом.

IMG_4807

    Гарні ліричні пісні на слова Миколи Федунця і Миколи Клеца прозвучали у виконанні барда Леоніда Мазура та жіночої вокальної групи «Музея», що діє при літературному музеї.

IMG_4793

IMG_4799


Люлька Ігоря Римарука

     Ігор Римарук1

      Люльку відомого поета Ігоря Римарука Хмельницькому обласному літературному музею передала його дружина.

       Ігор Миколайович Римарук (1958-2008) народився в селі М’якоти на Ізяславщині в сім’ї інтелігентів. Його батьки були вчителями. Писати почав ще у школі. Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка. Працював головним редактором журналу «Сучасність», завідувачем редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро». Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2002 р.).

      З-під пера поета вийшли збірки «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988), Нічні голоси» (1991), «Goldener Regen» («Золотий дощ», 1996), «Діва Обида» (2000, 2002), «Бермудський трикутник» (2007), «Сльоза Богородиці» (2009), «Доброе время Твое» (2011), «Божественний вітер: останні вірші» (2012).

       Останній день вересня 2008 року став трагічним для всіх українців – помер відомий поет, хороша і товариська людина – Ігор Римарук. Потрапив під колеса автомобіля…

    Під час похоронів найближчий друг нашого земляка, письменник Василь Шкляр так відгукнувся про Ігоря Римарука: «Я щедрішої людини не знав. Римарук завжди перший рвався оплачувати за обіди. У нього було загострене почуття власної гідності. Якось разом відпочивали на Черкащині. Один дідусь довго дивився на його бороду й косичку. Підійшов до мене і питає: “Ваш друг – священнослужитель?” – “Ні, – відказую, – він поет”. “Це одне й те саме”, – відповів дід».

           У статті Костянтина Москальця «Я недовго буду тут…» є такий запис: «Він був поетом, височиною в пласкому поточному мовленні й існуванні, а височини, як відомо, першими притягують удари блискавиць та абсурду. Цинізму й нігілізму. І смерті, звичайно. Проте є одна незаперечна й універсальна істина, якої не обіймуть жоден Танатос і жоден абсурд. Усі вірші пишуться в теперішньому часі. Читаючи й перечитуючи їх, ми завжди в той час потрапляємо. Ми потрапляємо в час, у якому Ігор Римарук живий. І саме тому ми ніколи не будемо говорити про нього як про відсутнього — навіть знаючи точну дату на хресті й у Вікіпедії».

         І справді, хоч Ігор Римарук уже котрий рік мирно спочиває на тому світі, живими є його твори, які ми читаємо, котрі вивчаємо напам’ять, а разом із ними живий і сам поет – ніким і ніколи не забутий Ігор Миколайович Римарук.