More from: Новини організації

«Я не зникну…» Поетесі Людмилі Кірик-Радомській виповнилося б 70

«У природі існує своєрідний феномен. Людині, яка потрапила в тенета невиліковної недуги, очевидно, сам Господь Бог допомагає вирватися з її полону і проявити себе в іншій іпостасі, зокрема в живописі, музиці і, чи не найчастіше, в поезії.  Так би мовити, народитися вдруге. Такий фатум спіткав і лікаря за фахом, родом із Поділля, Людмилу Кірик-Радомську» – так писав про нашу землячку, поетесу, родом з Чорного Острова біля Хмельницького, письменник з Тернополя Борис Демків.

На малій батьківщині поетеси, в Чорному Острові, було відзначено 70-річчя від дня народження Людмили Кірик-Радомської (12 червня 1948 р. – 28 квітня 2005 р.). Літературно-мистецьке свято «Я не зникну, не стану безплідною тінню», присвячене пам’яті поетеси, відбулося в Хмельницькій центральній районній бібліотеці, що розташована в Чорному Острові.

Участь у заході взяли письменники Хмельниччини: директор обласного літературного музею Василь Горбатюк, Віталій Міхалевський, Олеся Тенюх, Михайло Цимбалюк.

З Тернополя на вшанування пам’яті поетеси приїхали її чоловік Василь Кірик та член НСПУ, голова організації слов’янських письменників Володимир Барна.

Ведучі свята директор Хмельницької ЦРБ Зоя Філіпенко і методист Юлія Шевчук розповіли про життєвий і творчий шлях Людмили Кірик-Радомської. Звучали вірші поетеси та присвячені її пам’яті, пісні на її слова.

Свої твори прочитали місцеві літератори Людмила Шостацька та Петро Черватюк.


Міжнародне Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій»

24-26 травня 2018 року на Вінниччині  відбулося

Міжнародне Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій»

Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій» проводиться в Україні з 1981 року. Спочатку заходи в рамках Шевченківського свята відбувалися в Києві та на Черкащині, а з 1988 року з метою популяризації творчої спадщини Великого Кобзаря, урочистості стали проводити щороку в одній із областей. На Хмельниччині свято було у 2000 році. На Вінниччині святкування відбулося вдруге. Перший раз область приймала Шевченківське свято у 1991 році. Вдруге естафету прийняла цього року від Луганщини.

Святкові заходи проходили упродовж трьох днів у Вінниці та в одинадцяти містах і містечках області за участі відомих українських поетів, літераторів, художників з усіх областей України, а також іноземних країн. Серед них представників з Білорусі, Болгарії, Польщі, Молдови, Румунії, Казахстану, Латвії, Вірменії та інших держав, Упродовж трьох днів учасники зустрічалися зі студентською та учнівською молоддю, молодими письменниками, громадськими діячами майже в усіх райцентрах області. Також відбулися тематичні екскурсії, літературно-мистецькі вечори, театралізоване дійство «Борітеся – поборете!».

Свято розпочалося 24 травня у Вінниці з огляду експозиції світлиць громад області та мистецьких виставок, які розгорнули на площі Тараса Шевченка біля пам’ятника Великого Кобзаря. Представники різних районів Вінниччини презентували короваї, вишиті рушники, вироби з дерева, картини.

На урочистості завітали голова обласної державної адміністрації Валерій Коровій, вінницький міський голова Сергій Моргунов, заступник голови ОДА Ігор Івасюк, начальник управління культури і мистецтв облдержадміністрації Станіслав Городинський, а також керівники структурних підрозділів ОДА та їх заступники, депутати обласної Ради. Після відкриття літературно-мистецького заходу відбулося покладання квітів до скульптурної композиції Т. Г. Шевченка на знак вшанування генія українського народу.

У проведенні заходу взяли участь народний аматорський колектив працівників культури Вінницького району (керівник Ігор Кочурський), народне аматорське тріо бандуристок Хмільницького районного будинку культури (керівник Галина Гринько), народний аматорський інструментальний фольклорний гурт «Подільські музики» Вінницького районного будинку культури (керівник Павло Пісковий), актори Вінницького обласного театру ім. М. К. Садовського Володимир Постніков та Анна Положенко.

До вшанування пам’яті Великого Кобзаря долучився лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, народний артист України, Герой України Анатолій Несторович Паламаренко. У заході також взяв участь голова Національної спілки письменників України Михайло Олексійович Сидоржевський.

Після цього в залі засідань Вінницької обласної державної адміністрації в рамках Міжнародного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій» відбулась зустріч керівництва області з письменниками-учасниками даного заходу. До зустрічі долучились голова обласної державної адміністрації Валерій Коровій, заступник голови ОДА Ігор Івасюк, діячі культури та мистецтв області, громадськість та ЗМІ.

«Ми ретельно готувались до проведення Міжнародного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій» і дуже чекали всіх його гостей та учасників. Вперше це свято в Україні проходило саме на Вінниччині. Це були дійсно історичні часи, адже це був рік проголошення незалежності нашої держави. І от сьогодні, ми знову зустрічаємось на гостинній подільській землі. Сьогодні, в світлі подій останніх років ми відкриваємо Шевченка по-іншому, через призму сакрального, що не піддається простим поясненням, це те, що передається із покоління в покоління», – зазначив Валерій Коровій.

Під час зустрічі Валерій Коровій вручив гостям подяки за активну участь у проведенні Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій» та пам’ятні сувеніри. В свою чергу письменники та поети передали очільнику області свої збірки та твори.

Цього ж дня, ввечері, у Вінницькій обласній філармонії ім. Миколи Леонтовича відбулось урочисте відкриття Міжнародного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій».

Вітаючи учасників свята, голова облдержадміністрації Валерій Коровій підкреслив: «…Кожен народ має свою історичну пам’ять: те, що передається з покоління в покоління від матері до дітей і формує нас як єдиний великий український народ. Образ Тараса Шевченка якраз і є тим об’єднуючим фактором, який сьогодні, як ніколи,  потрібний українській державі. Саме в єдності наша велика сила, во ім’я розбудови нової, сучасної, модернової України».

Зі словами вітань до гостей  свята звернулись: вінницький міський голова Сергій Моргунов, заступник Міністра культури України Юрій Рибачук, голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський, перший заступник МГО «Вінницьке земляцтво у місті Києві» Олександр Шпак.

У концертній програмі взяли участь творчі колективи філармонії та почесні гості. До програми свята увійшов ряд композицій, написаних на тексти  Шевченка або ж присвячених Кобзареві. Могутнім фінальним акордом урочистостей стало виконання Академічним ансамблем пісні і танцю «Поділля»  хорової композиції «Реве та стогне Дніпр широкий» на слова Т.Г. Шевченка.

День другий, 25 травня, був присвячений виїздам учасників до територіальних громад області: у місто Немирів, м.Літин, м.Калинівку, м.Тульчин, смт.Теплик, м.Ямпіль, м.Могилів-Подільський, смт.Тиврів, смт.Шаргород,, м.Жмеринку (Браїлів), м.Гайсин. Письменники зустрічалися з мешканцями громад, проводили зустрічі з молоддю, знайомилися з місцевими літераторами, брали участь в концертних заходах, вручали літературні премії.

У Вінниці гості свята взяли участь у відкриття виставки живопису «У Кобзаревій славі», відвідали Вінницький обласний літературно-меморіальний музей-садибу Михайла Коцюбинського, провели творчі зустрічі зі студентами трьох вишів, зустрілися з читачами обласної універсальної наукової бібліотеки імені Тімірязєва та бібліотеки для дітей імені Франка.

Представник від Хмельницької ОО НСПУ Віталій Міхалевський у складі творчої групи в цей день відвідав батьківщину лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, поета-страдника, трибуна і життєлюба Володимира Омеляновича Забаштанського – людини, яка з дитинства залишилася без рук і очей, але через все життя пронесла Шевченкове слово, безмір духу та любові до людей. У Браїлівському будинку культури відбулося літературно-мистецьке свято “В нім сила духу поєдналася з любов’ю”. Браїлівчани свято шанують пам’ять про свого земляка. Свідченням цьому є музей Володимира Забаштанського в школі, що носить його ім’я, пам’ятник на шкільному дворі, сквер, премія ім. В.Забаштанського, літературно-мистецькі свята в день його народження.

Завершальним акордом Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій» стало відкриття 26 травня пам’ятника Кобзареві у містечку Гнівань, недалеко від Вінниці. Місто на весь світ славиться своїм гранітом. За ініціативи громади та міського голови Володимира Кулешова в центрі міста тепер стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку. В.Міхалевський побажав гніваньчанам щастя та процвітання і подарував міському голові Хмельницький літературний альманах «Південний Буг». Це символічно, адже місто Гнівань з трьох сторін омивається річкою Південний Буг.

Урочиста церемонія закриття Шевченківського свята «В сім’ї вольній новій» відбулася в суботу, 26 травня, у Вінницькому обласному українському академічному музично-драматичному театрі імені М.Садовського за участі відомих майстрів слова та Національного заслуженого академічного народного хору України імені Григорія Верьовки. У рамках урочистого закриття заходу було передано символічної булаву свята місту Києву.

Міжнародне свято проведено за ініціативи Національної спілки письменників України та за підтримки Міністерства культури України, Вінницької обласної державної адміністрації, обласної Ради та Вінницької міської ради.

 


Поезією дихає весна

       

«Між ріками і Богом» – третій за рахунком поетичний доробок відповідального секретаря «Дунаєвецького вісника», члена Національної спілки письменників України Людмили Веселої, був виданий нещодавно у хмельницькому видавництві «Поліграфіст». Книжку ілюстровано роботою  художника Цезарія  Ганушкевича. Складається вона із чотирьох розділів: «Найдовша зима» (у нього увійшли тексти на тему Майдану та війни на Сході), «Перелітний липень, «Гавані» та «У тихому віянні». 

 Її поезія надзвичайно  ніжна, чуттєва і образна. Гадаю, що справжнім поетом себе може назвати лише той, хто уміє розпізнавати і вбачати поезію у найзвичайнісіньких, побутових  речах. І  героїні цієї статті це вдається дуже легко. 

Презентація  поетичної збірки  відбулася у читальному залі Дунаєвецької районної бібліотеки, і кожен присутній мав змогу поспілкуватися з поетесою та послухати вірші у її ж виконанні.
У мистецьку вітальню завітали друзі та прихильники творчості Людмили, колеги,  наставники, поети, художники, серед яких  – Віра Спірякіна , Ольга Остапчук , Маргарита Шевернога,  Наталя Мазур, Раїса Попюк, Оксана Цимбалюк, Валентина Войткова, Наталя Погинайко,Олена Сидорович та Ніна Сохатюк. Кожен із тих, хто виступав,  вітали поетесу із новим доробком та зачитували тексти, які найбільше припали до душі.

Завітали на презентацію й учні  ЗОШ № 2 під керівництвом своєї вчительки  Ніни Ящишиної. Серед школярів була і донька Людмили Веселої – Мар’яна, яка привітала маму з появою нової збірки і також зачитала найулюбленіший вірш із збірки. Це стало справжньою несподіванкою для Людмили і зворушило її до сліз.

Вихованка Школи мистецтв Даша  Віннічук  виконала в дарунок винуватиці події українську народну пісню.

На завершення заходу школярі мали можливість поставити поетесі питання, що їх цікавили.

Також присутні із задоволенням обговорювали  основні тенденції та проблеми сучасної української поезії, і, звісно, побажали Людмилі натхнення на нові поетичні збірки.

Усі бажаючі у дарунок отримали нову книгу  з автографом поетеси.


Волицька бібліотека прихистила країну «Книгарію»

У сільській бібліотеці на Красилівщині стартував тиждень диячого читання

Мистецькою зустріччю письменників, читачів та бібліотечних працівників у Волицькій сільській бібліотеці 22 березня відкрито Всеукраїнський тиждень дитячого читання на Хмельниччині. Традиційний захід, цьогоріч названий «Під вітрилами книг – до нових відкриттів», уперше відбувся у створеній заново громаді – Красилівській міській ОТГ. В її мережу увійшло шість сільських бібліотек.

Сам захід у цьому селі над Случем засвідчив оновлення і вплив децентралізації на розвиток села. Адже бібліотека села поки тулиться в сусідньому з сільським будинком культури (ремонтується) приміщенні. І останній відгук у книзі почесних відвідувачів бібліотеки зробив письменник Микола Магера ще близько двадцяти років тому. То ж із новими автографами письменників Василя Горбатюка Віталія Міхалевського та Михайла Цимбалюка тут зробили новий крок у пожвавленні творчих процесів. За збереження бібліотечного фонду і роботу з читачами Красилівська міська рада оголосила подяку свого виконкому бібліотекарю Волицької книгозбірні Наталії Ткачук.

Читачі навколишніх сільських бібліотек привезли у Волицю свої вироби ужиткового мистецтва, які розгорнули на виставці перед сільським краєзнавчим музеєм. Дехто з читачів виступив у літературно-художньому заході – подорожі «бібліобусом» до країни «Книгарії». Вони і читали вірші, і співали, й на музичних інструментах грали, дещо поступаючись у цих своїх навичках перед учнями Красилівської міської музичної школи під керівництвом Таїсії Данилюк, котрі також завітали на свято книги.

Василь Горбатюк, Віталій Міхалевський і Михайло Цимбалюк розповіли про значення книги в становленні особистості та збереженні культури і знань, презентували власні книги. Секретар міської ради Красилівської ОТГ Ірина Морозович відзначила, що перше в Красилівські громаді відкриття Всеукраїнського тижня дитячого читання доручили Волицькій сільській бібліотеці не дарма, і побажала юним читачам змістовної роботи з книгою. Із вдячністю за проведення свята на Красилівщині звернулася заступник директора з наукової роботи Хмельницької обласної бібліотеки для дітей імені Шевченка Антоніна Захаренко.

Відділ культури Красилівської міської ради відзначив активних читачів та учасників мистецького свята, його начальник Інна Грицюк та бібліотекарі районної бібліотеки, котра перейшла у мережу об’єднаної громади, презентували серії цікавих дитячих книг про видатних людей та про відомих письменників Красилівщини.

Ведучі літературно-мистецької програми провели й літературознавчі конкурси і вікторини. конкурсах, вікторинах, іграх та представити свої таланти. Гарний настрій усім присутнім подарували учні Красилівської дитячої школи мистецтв.


Творча зустріч з Анатолієм Ненцінським

 DSC_0023

  21 лютого о 12.00 год. в Хмельницькому обласному літературному музеї відбудеться творча зустріч з письменником, членом НСПУ Анатолієм Ненцінським.

   У доробку автора – десятки різножанрових творів, які захоплюють читача уже з перших рядків.

    Напрочуд талановитий і нестандартний у думках та ідеях, сміливий у висловлюваннях, гучний у розмовах Анатолій Йосипович любить життя, сповнене тепла і любові.

     Аби ще більше проникнутися внутрішнім світом письменника, запрошуємо усіх на гумористично-сатирично-лірично- драматично-прозову зустріч з Анатолієм Йосиповичем.


Петру Малішу – 65

SAM_1508  P1300439(1)

      Світлий, теплосердечний ювілей, своє славне 65-річчя Петро Іванович Маліш відзначив у Хмельницькому обласному літературному музеї.

SAM_1479

      Привітали прозаїка, журналіста, голову обласної організації Національної спілки письменників України друзі, колеги, побратими по перу. Щирі побажання звучали від заступника керівника виконавчого апарату Хмельницької обласної ради Тетяни Зеленко,

P1300422

керуючої справами виконавчого комітету Хмельницької міської ради Юлії Сабій,

P1300425 SAM_1483

начальника управління культури і туризму Хмельницької міської ради Артема Ромасюкова,

P1300426

голови обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Віталія Міхалевського,

 SAM_1502

директорів обласних бібліотек Катерини Чабан, Тамари Таньчук, Валентини Черноус,

P1300428

SAM_1473     P1300429

SAM_1495

заступника директора міської книгозбірні Елли Холміцької,

P1300430          SAM_1496

SAM_1498

письменників краю.

P1300433

P1300436   P1300442

         Петро Маліш народився 27 січня 1953 року в селі Мединичі Дрогобицького району на Львівщині. Після закінчення середньої школи навчався в Дрогобицькому ПТУ № 6, потім працював фрезерувальником у Мединицькому СПТУ № 18. Пройшов і військову службу, і підготовчі курси до вишу, аж поки став студентом Львівського державного університету імені І. Я. Франка.

        У 1979 році закінчив навчання в університеті, де здобув фах журналіста. За скеруванням потрапив працювати в Хмельницьку обласну молодіжну газету «Корчагінець». Тут пройшов шлях від кореспондента до редактора часопису.

      Журналістські шляхи-дороги повели Петра Маліша у Хмельницьку міську газету «Вільне слово» (заступник редактора), обласну педагогічну газету «Майбуття» (редактор), обласну профспілкову газету «Позиція» (редактор), львівську регіональну газету «Високий замок» (власний кореспондент), обласні газети «Подільський кур’єр» (заступник редактора) та «Подільські вісті» (завідуючий відділом).

    Віддаючись нелегкій журналістській праці, Петро Маліш водночас пробував свої сили у вищій творчій сфері – в літературі. З першою новелою дебютував 1980 року в обласній молодіжній газеті.

         Творчий доробок Петра Маліша можна умовно поділити на три блоки. Перший – це казки та оповідання для дітей (п’ять книжок), другий – проза для дорослих (три книги), третій – документально-публіцистичні твори (п’ять книг). З цих останніх особливе місце посідають історико-публіцистичні книги «Розгул червоного диявола» (2008), «Розгул диявола триває» (20011), «Сталіноїди» (2013), «Безкровний серпень» (2017). В них розкрито великий терор на Хмельниччині, людиноненависницьку суть сталінізму та комуністичної системи. Видання здобули схвальні відгуки у місцевій та всеукраїнській пресі  та особливо – у читачів. Замовлення на книгу автор одержує не тільки з різних куточків України, але й із сусідніх країн.

      У 2014 році Петро Маліш прийнятий до Національної спілки письменників України. А вже з 2017-го очолив обласну організацію НСПУ.

   За активну творчу діяльність в літературі, журналістиці, громадській сфері Петро Маліш відзначений низкою премій: «За подвижництво у державотворенні» імені Якова Гальчевського (2004), міської імені Богдана Хмельницького (2007), регіональної «Скарби землі Болохівської» (2010), обласної імені Дмитра Прилюка (2015). Нагороджений медаллю «Будівничий України» Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (2001), Золотою медаллю української журналістики (1979).

      Колеги, друзі побажали Петру Івановичу здоров’я, успіхів, нових книг, а також здійснення мрій та задумів.


Роздуми над книгою

mailservice

img957

img956

       Є книги-океани. Вони вбирають у себе всі проблеми людства. Є книги-моря, ріки, а є книги світлі, чисті, мов джерела, що несуть свої свіжі води у велике русло життя…

 

        Почерпнула і я свіжої водиці, прочитавши збірку оповідань «Кринична вода» Василя Горбатюка (Київ, Брайт Стар Паблішинг, 2017). Ніжна, зрідка щемка, течія людяності, доброзичливості наповнює сторінки книги, не залишає байдужим жодного читача…

       «Ще зоддалік, із пагорба вгледів: мама бере воду з криниці. Аж болісно стислося серце, защеміло в грудях. І від маленької маминої постаті в теплій хустині й куфайці, із корбою у двох руках, і від чогось незбагненного, непевного, але тривожного.

        Прискорюю крок, ставлю свою сумку біля хвіртки, просто у сніг, а сам стежкою спішу до криниці.

          Мама вже витягла воду, повні відра стоять на обледенілій лавчині.

         – Добрий день, мамо! – переступаю низький перелаз… і переймаю відра просто з маминих рук.

           – Та я сама, – відмовляється мама». (Оповідання «Кирило»).

       І кому з нас не знайома така тепла сценка: зустріч із мамою і оте найлюдяніше «та я сама»?

     Всі герої оповідань Василя Горбатюка, починаючи від Кирила-трудяги до українського канадійця Стефана, – гарні люди. Вони пливуть нестримною течією життя, наповнюючи його то теплом працьовитих невтомних рук, то спрагою перших паростків любові. І зігрівають течію життя своєю високою добротою.

      А яка дорога, дітклива серцю згадка про щирі синівські почуття батька-матері, коли… «назавжди скінчилась глина для батька», а мама… «Мама знає ціну глини!». Про це йдеться в оповіданні «Глина», короткому за змістом, але такому вагомому щодо плину життя, його великої цінності.

            Вразило мене цікаве (по-остаповишнівськи!) оповідання «Риба». «Із мішка під пахвою баба стрімголов кинулась у став, тобто в болото… А навколо неї все вирувало, хлюпало, жвяхтіло, плескало, бризкало, кричало, сміялось, лаялось. Риба, брудна, чорна, в патьоках, билася то в одних, то в інших руках і зникала у відрах і мішках.

          Баба брела все далі й не могла знайти собі місця, де б і собі занурити руки… Нарешті щось хлюпнуло й коло неї, баба впустила мішка й обома руками плюснула в те місце і пальцями відчула в’юнке тіло. Учепилася в нього щосили й підняла вгору. Невеликий коропчук вився в її руках…»

         Мимоволі замислюєшся: кожен із нас пливе нестримною течією ріки-життя, і у кожного свій вилов риби. У когось він чесний, поміркований, а у декого, на превеликий жаль…

        «І ось ранньою весною з’явились на ставку в лісі якісь чужі люди, запустили туди малька, поставили в охорону двох мордодзвонів із рушницями й заборонили не лише підходити з вудочкою, а й купатися.

       Люди захвилювалися, запротестували, навіть їздили в район, але нічого добитися не могли…».

       Та на сторону людей стала сама природа: корчі у річці не дають виловити рибу мордатим орендарям! «…природа повстала проти несправедливості, проти здирництва, знущань над селом».

       Події багатьох оповідань розгортаються на рідних автору просторах – на Хмельниччині. Сюжетні лінії оповідань приємно засвідчують велике життєзнайство, життєлюбство письменника (оповідання «Капітуляція», «До ставу», «Оселя під червоним дахом»).

         Запам’яталися із збірки свіжі метафори, порівняння: «очі-мишенята», «круглий місць  висів на верхівці високого ясена», «легенький вітерець студив траву», «очі в них – із жіночої лінії спадщина», «не просто думки – справжні видовиська» та інші.

        Є ряд оповідань, які варто радити учням і вчителям-філологам на уроки літератури рідного краю чи на уроки позакласного читання. Це оповідання «Бігли коні», «Чекаю весну», «Ластів’їне гніздо”, «Алло, вовче!», «Виліт». Їх можна об’єднати під однією назвою – «Дитинство». У цих оповіданнях простежується тонке відчуття психології дітей талановитим майстром слова, його глибоке розуміння і пустощів дитячих, і їхньої любові до друзів пернатих, і їхньої радості від навколишнього світу, розуміння цікавості дітей до всього нового, незвичного.

     Вартим уваги є оповідання «Гольфстрім», тепла течія якого починається не з холодного океану, а з голосу закоханої людини, з ніжної, ласкавої долоні коханої. Автор мимоволі робить висновок: «Ця течія Гольфстрім приносить у життя такі гарячі, такі бурхливі, живлющі сили».

        А хто ж приносить цю теплу течію у душу читача? Приносять її такі талановиті письменники, як Василь Горбатюк, автор збірок оповідань та повістей для дорослих і дітей, автор художньо-документальних романів («Кручі», «Ще настане ваша пора», «Слово і меч»), лауреат багатьох літературних премій. Із хороших талантів, справжніх трударів рідного слова і починається Гольфстрім…

Жанна ЮЗВА,

член Національної спілки письменників України.

смт Підволочиськ,

Тернопільська область.    


«…Огню, щоб ним слово налити»

       Петро Маліш

       Маліш Петро Іванович, журналіст за фахом, за покликанням душі – письменник. Змалку мріяв стати поетом, але вчасно, як сам жартує, розлучився з цією примхливою Музою, обравши сестру Музи – прозу. Перші твори опублікував у студентській газеті Львівського університету ім. І. Франка, навчаючись на факультеті журналістики. Згодом до книжки «Осічка» він написав епіграф: «Хто став на літературну стезю, той прирік себе на добровільне рабство. Але в цьому і феномен письменницької праці, як і мистецтва загалом, що в рабстві зароджується справжня свобода. Ти нікому не служиш, нікому не належиш, ти вже не можеш проміняти каторжну, кляту й водночас звабливу й солодку роботу – наодинці з білим аркушем паперу».

      Потім будуть книжечки для дітей, повість у легендах «Печаль месника», публіцистики «На зламі» та інші. Найбільший резонанс викличуть у читачів документальні книжки «Розгул червоного диявола», «Розгул диявола триває», «Сталіноїди», «Безкровний серпень».

    Нині Петро Іванович очолює Хмельницьку обласну організацію Національної спілки письменників України.

      Приводом для бесіди стала його шістдесят п’ята дата народження.

 

Інтерв’ю

«…Огню, щоб ним слово налити»

Петре Івановичу, як почуваєтеся перед роками?

– Не боюся віку – журитися треба втратами або радіти напрацюваннями.

Скоро буде рік, як Ви очолили обласну письменницьку організацію. Чим запам’ятався цей період?

Зустрічами з людьми. Минулого року письменники організували і брали участь у 85 заходах. Погодьтеся, це чимало. З одного боку, фізично нелегко, а з іншого – переконалися в тому, що читачі різного віку хочуть слухати нас. Сподіваюся, хмельничани з приємністю згадують заходи в День міста, де виступали наші спілчани і колеги з багатьох обласних центрів. Василь Шкляр зізнався мені, що ніде йому не доводилося так насичено працювати впродовж двох днів, як у Хмельницькому. Назву всеукраїнський літературний фестиваль «Зернослово» у Білогірському районі. Такі зацікавлені зустрічі разом із обласним літературним музеєм провели з легендарною особистістю – автором знакових історичних книг Володимиром Білінським. Зокрема, і на батьківщині нашого земляка, станції Дунаївці.

Скільки книжок письменники видали торік?

– Дев’ять. Не менше лежить рукописів. Повірте, талановитому літератору важко психологічно ходити і випрошувати у спонсорів коштів на друкування твору. Але і те, що вдається видати, мають неабиякий резонанс. Деякі письменники отримали не лише місцеві, а й більш престижні премії. Всеукраїнську премію НСПУ «Благовіст» присуджено Василеві Горбатюку за книжку «Птиці над нами», лауреатом міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» став Богдан Теленько. Знана поетеса Оксана Радушинська періодично їздить у складі творчої сотні «Рух до перемоги» на схід України. До речі, після столичного Майдану наша Оксана Романів одразу пішла в АТО лікарем. В зоні війни побували з мистецько-волонтерськими візитами Богдан Теленько, Ніна Шмурікова-Гаврилюк. Як бачите, письменники не тільки сидять за робочим столом.

Знаю, що виходили колективні збірники поезій і прози. Над чим зараз працюєте?

– Днями вичитав альманах «Південний Буг». Тему і фінансову підтримку запропонував голова Хмельницької міської ради Олександр Симчишин. Ми ініціативу реалізували. Не в моєму характері «хвалити товар», але обмовлюсь: журнал солідний і творами, і жанровою палітрою, і оформленням.

Скажіть, бути сьогодні письменником – це престижно?

– Відповідально. Людина, яка стає на цю дорогу, прирікає себе на тяжку самопожертву. Роман Іваничук застерігав легковірних, що «письменницького хліба немає, є письменницьке прокляття». Але додавав при цьому, що прокляття це – гарне, солодке.

– Кого вважаєте своїми вчителями?

Класиків української та зарубіжної літератури. З роками їх меншало. Захоплювався новими іменами. Але всіх шаную.

– Кого читаєте із сучасних письменників?

– Прозаїків Валерія Шевчука, Раїсу Іванченко, Василя Шкляра, Мирослава Дочинця, Галину Пагутяк, Володимира Рутковського, Геннадія Щипківського, Володимира Лиса – список можна продовжувати. Крім того, хмельницьких авторів. Перед новим роком став перечитувати (скучив, наче за давніми добрими друзями) Ремарка і Флобера. Письменник – це sеmper tiro, завжди учень. Перестаєш читати – перестаєш існувати як творча особистість.

Чи буде п’ята книжка про репресії в 1937-1938 роках на Хмельниччині?

– Мусить бути – як завершальний твір. Коли саме – не знаю.

У книгах «Сталіноїди» і «Безкровний серпень» багато невідомих фактів, навіть читачеві з вищою освітою…

– Дослідництво відповідної епохи вимагає від автора знання історичних джерел, архівних документів. Не для того, щоб нанизувати їх десятками, а логічно вмотивовувати у канву тексту. Це не значить, що цей накопичувальний огром фактів і цитат повністю використовую. Дослідницька кропітка робота – то входження автора в минуле, щоб вийти звідти «озброєним» у сучасне.

Вами зібрано чимало методів тортур, які застосовували слідчі НКВД на допитах. Спростуйте, якщо помиляюся, що не менші психологічні тортури терпить сам автор.

– Ви маєте рацію. Пускатися в дорогу, що веде в жахливу проминущу епоху – це собі добровільно робити «укол в серце», як влучно зауважив німецький філософ Фейєрбах. Бо там не буває затишно і спокійно…

Кажуть, що Ви людина праці, а не пшиного марнослів’я. Невже не зачіпає спокусливість слави?

– Слава і славолюбство – не одне і теж. Кожна творча людина хоче – будьмо відвертими – популярності. Якщо заслужила творами. Спрага «зірковості» – то хвороба, що веде до найстрашнішого – втрати Музи. Хтось із літераторів сказав, що слава – страшна коханка. Бо вона заводить такого автора з мистецької дороги на манівці, де облуда хвали, марнування часу, чаркозвикання, аж до розгуби таланту.

За дев’ять років Вами написано чотири книжки про сталінські чистки на Хмельниччині. Чому ця тема так сильно зачепила? Може, когось із родичів було страчено?

– Та ні, я з Галичини. Туди терористи прийдуть «асвабаждать» пізніше. Тому «поштовху», «помсти» за близьких відкиньте. Мене збентежила ця страшна сторінка історії після університету. Я, як журналіст хмельницької молодіжної газети, роздумував: якщо тема під забороною писати і говорити, які ж вони, жертви «справедливої» влади, – «вороги народу»? Чому їх комуністична система так боїться? Чому таємно, вночі, розстрілювали і не повідомляли сім’ю про вирок і місце захоронення? Братися за невідому тему, а не ту, на якій набив руку, хіба будеш байдужим? Душа горить!

На Вашу думку,чому сучасники мають знати про комуністичний терор?

– Маємо, насамперед, пам’ятати своїх предків, а не бути забутьками. Історія вчить людей пізнавати її. Нагадую байдужим “моя хата скраю» бодай кілька застережень великих особистостей: «Тому народу, який не бажає знати своє минуле, належить пережити його багато разів». Якщо не вибудувати міст між минулим і сучасним, то блукати нам, сліпцями, доведеться століттями. Американський письменник, лауреат Нобелівської премії Уїльям Фолкнер писав, що «минуле не минає безслідно, воно стає сучасним, переходить у майбутнє». Бо на його глибоке переконання, не існує ніякого «було». Воно є, воно повинно бути в наших головах. Видющі бачать світло, незрячі – темінь. Не уподібнюймося кротам.

Книгу першу «Розгул червоного диявола» Ви завершуєте звертанням: «Прислухаймося до СЕРЦЕБИТТЯ ІСТОРІЇ: ПАМ’ЯТЬ – не означає лише вшановувати мучеників Великого терору, це занепокоєний, стресовий СИГНАЛ ОПАМ’ЯТАТИСЯ – доволі незгод і чвар у власному домі! Привиди захланних тиранів заглядають у наші вікна і стукають у двері…» Це написано в 2008 році.

– Так, я вже говорив, що безпам’ятство – наша біда і погуба. Тому чуймо серцебиття історії. Нація, якщо прагне вижити в жорстокому світі, має бути свідомою, дружною, сильною. Тьху-тьху, стукаю по столі: якщо б Україну поневолив путінський «Русскій мір», нам не уникнути кривавої чистки, подібної до 1937-1938 років… Знаєте, якби наші урядовці та президенти прислухалися до Слова-провіщень, розуміли вагу сили Слова – не тягнулася б десятиліттями руїна в державі, хаосу в головах не мали б досі. Цю нашу найслабшу ланку і використовує підступна Москва.

Чи є об’єктивна статистика жертв сталінського тоталітарного режиму?

– Немає. Ймовірно, і ніколи не буде такої. Це однаково, що запитати диявола, скільки ним погублено душ… Але науковці називають приблизну цифру: за період радянської влади Україна втратила 18 мільйонів осіб.

 – Наскільки правдиво спроможний автор відтворити минуле, пишучи документальну книжку?

– В залежності від його вміння зібрати потрібний матеріал і хисту. Але й цього замало! По-перше, архівні справи, здебільшого, фальсифіковані. По-друге, складність іще в тому, що достеменну правду забрали з собою мертві… Тоді допомогою для автора служать розповіді рідних і свідків, листи, щоденники, спогади та інтуїція письменника. Можливо, скажу надто пафосно, але я визволив із архівних сховищ тисячі імен від забуття. Написане – наслідок того, що мертві більше не мовчать. Їхні мученицькі долі – вирок сталінізму, це застереження нам, сучасникам, від путінського режиму.

Що для Вас – щастя?

– Сім’я, діти, внуки. Ще – праця, внутрішня свобода. Щастя бути собою і з Богом.

Я чула, як одна жінка говорила іншій, що Ви на свої роки гарно виглядаєте. В чому секрет збереження молодості?

– Дякую за комплімент прихильниці моєї творчості. Секрети прості: не засмічуйте душу негативом. Виривайте, як бур’ян, в собі зло та заздрощі, якомога більше ходіть пішки, не переїдайтесь. Збагачуйтеся духовно. Мене відмолоджує перо творчості. Це основне. Як сказано в Євангелії: “Бо ж ярмо моє любе, а тягар мій легкий».

Хто з відомих письменників схвально відгукувався про Ваші твори?

– Юрій Мушкетик на історичну повість-легенду «Печаль месника», згадуючи в «Літературній Україні». Прозаїк, науковець Раїса Іванченко була приємно вражена книжкою «Безкровний серпень». Вона сказала, що це історико-документальне видання треба видавати накладом для читачів усієї України. І навіть пропонувала для друку київському видавництву.

Чи маєте шанувальників за рубежем?

–  Мої твори не перекладались іншими мовами. Але окремі читачі замовляли мої книжки про Великий терор. Зокрема, з Білорусі, Прибалтики, Росії, Німеччини, Англії.

Якби Вам запропонували вибрати гасло, як воно б звучало?

– Я б заявив: «…Огню, щоб ним слово налити». Іван Франко. Син коваля залишив нам у спадок до сотні томів. У них – виогненний дух незламності і волелюбства, служіння простолюду та Україні. Для творчих осіб – це зразок працелюбства на полі духовному. Про малознаного, на жаль, Івана Франка я писав у книжечці «Князь слова».

Зазвичай телеведучі завершують «і на цій оптимістичній ноті…». Назвіть бодай один-два веселих афоризми.

– Зважаючи на нинішні урядові «реформи», то мені до вподоби вислів Джонсона Чейза: «Не впадай у відчай! Гірше ще попереду!» Або американського актора Вуді Аллена: «Якщо ви хочете розсмішити Бога, розкажіть йому про свої плани». Дякую.

Підготувала Альона Радецька

  

 

 

 


“Острів любові Мар’яна Красуцького”

       Учора в Кам’янець-Подільській міській бібліотеці ім. К. Солухи відбувся літературний вечір “Острів любові Мар’яна Красуцького. З нагоди його 75-річчя.
Мар’ян Іванович добре знаний у місті над Смотричем як журналіст і письменник. Цікава деталь: він був 30 років редактором міськрайонної газети, як літератор написав понад 30 книжок. Лауреат багатьох премій і відзнак.

27021501_463631844033500_8439848732819314708_o

      Ювіляра привітав Петро Маліш, голова Хмельницької обласної організації Національної спілки письменників України. Зокрема, він сказав: “Мене завжди огортає якийсь тривожний смуток”… – так починається оповідання “Житній хліб М. Красуцького”. Гадаю, нинішнього січневого дня Мар’яна Івановича огортає радісний смуток. Радісний – від славної дати, на денці якого – смуток від швидкоплинних років. Але я впевнений, в автора не весь творчий потенціал вичерпано: попереду – нові книжки, нові оригінальні задумки і зустрічі з читачами”.

27173270_463631777366840_2929577238821859560_o (1)

За дорученням обласної ради Петро Маліш вручив письменнику грамоту і подарунок, від спілячанської організації – грамоту. Шановного ювіляра привітав голова обласної “Просвіти”, член НСПУ Віталій Міхалевський.
На творчому вечорі виступив Мар’ян Красуцький. “Для мене, – сказав ювіляр, – залишається у творчій роботі кредо – писати правду життя. Болючу, несправедливу, насамперед, перед селом. Та я вірю, що Україна зміниться і ми будемо в європейській сім’ї”.


Лауреатка «Коронації слова» зібрала любителів поетичного рядка

По­ете­са з Ше­пе­тів­щи­ни Оле­на Мик­ла­щук-Ісь­ко­ва зап­ро­си­ла лю­би­те­лів по­етич­но­го ряд­ка на твор­чу зус­тріч «По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле». Хо­ча во­на меш­кає у се­лі Вер­бівці, але вик­ро­їла го­дин­ку зад­ля по­етич­ної роз­мо­ви з дру­зя­ми про на­бо­лі­ле, а та­кож про світ­ло, лю­бов та мир, яко­го так праг­не ду­ша.

На­го­ду поз­найоми­ти­ся з Оле­ною на­ші чи­та­чі ма­ли ще вліт­ку, ко­ли жін­ка здо­бу­ла І пре­мію за твір «Нер­ви» у но­мі­на­ції «Пі­сен­на лі­ри­ка» на кон­курсі «Ко­ро­на­ція сло­ва». 34-річ­на ла­уре­ат­ка між­на­род­ної лі­те­ра­тур­ної пре­мії за ос­ві­тою вчи­тель ук­ра­їнсь­кої мо­ви та лі­те­ра­ту­ри, пра­цює у Вер­бо­вець­кій шко­лі — зас­тупни­ком ди­рек­то­ра з нав­чаль­но-ви­хов­ної ро­бо­ти.

Ос­кіль­ки Оле­на вже не пер­ший рік у лі­те­ра­тур­но-мис­тець­кій сту­дії «До­ля», то се­ред учас­ни­ків по­етич­но­го час­ту­ван­ня пе­ре­ва­жа­ли сту­дій­ці. Пос­лу­ха­ти вір­ші по­ете­си прий­шли та­кож му­зей­ни­ки На­та­лія Кру­чук та Лі­дія Юхи­мо­вич.

Роз­по­ча­ла­ся зус­тріч із пі­сень «Не­бо в око­пах» та «Іло­вай­ська са­мо­та», які Оле­на на­пи­са­ла у спі­вав­торс­тві з учас­ни­ком АТО В’ячес­ла­вом Куп­рі­єн­ком, ла­уре­атом кон­курсу «Піс­ні, на­род­же­ні в АТО». В ці­ло­му в спі­вав­торс­тві з ком­по­зи­то­ра­ми Іва­ном Пус­то­вим, Ми­ко­лою Вед­ме­де­рею, Вік­то­ром Ох­рі­мен­ком та Сер­гі­єм Го­лос­ке­ви­чем Оле­на на­пи­са­ла близь­ко 20 пі­сень.

Під час твор­чої зус­трі­чі Оле­на за­чи­та­ла вір­ші про вій­ну на Схо­ді Ук­ра­їни. Ця те­ма для знайома, ад­же її чо­ло­вік є учас­ни­ком ан­ти­те­ро­рис­тичної опе­ра­ції.

— Ко­ли ме­не за­пи­ту­ють: «А ти там бу­ла?». Я від­по­ві­даю, що ба­чи­ла вій­ну очи­ма сво­го чо­ло­ві­ка, — роз­по­ві­ла по­ете­са.

А ти пос­пи…

А ти пос­пи, бо сон зці­ляє ра­ни.
Іди до гір — на­пи­тись з дже­ре­ла.
Не ко­жен біль лі­ку­ють ка­пе­ла­ни,
Як до­ля тер­ном до жит­тя ве­ла.
Бо від­блиск смер­ті в’їв­ся у зі­ни­ці,
Заб­рав з пе­ре­ко­нань на­пів­то­ни:
Є тіль­ки прав­да твер­да, ні­би кри­ця,
І є брех­ня, хоч у ру­лон вер­ни.
А ти пос­пи. Руб­цюй, що на­бо­лі­ло,
Зці­ли сім’єю ді­ри у ду­ші.
В шпи­та­лі, бра­те, під­лі­ку­ють ті­ло,
А ін­ше — тіль­ки рід­ні спо­ри­ші.

— Скіль­ки не обі­ця­ла со­бі пи­са­ти про по­зи­тив­не, та ні­як не ви­хо­дить. На­пев­но, то­му що щас­тя лег­ше втри­ма­ти в со­бі, його не хо­четь­ся зля­ка­ти. А біль зав­жди про­сить­ся вий­ти, — по­яс­ни­ла Оле­на.

Але се­ред її тво­рів є чи­ма­ло лі­рич­них та по-жі­но­чо­му ніж­них…

Я прос­то жін­ка…

Я прос­то жін­ка… Гріш­на і зем­на.
Не ан­гел я, не пер­ший вит­вір Бо­га.
Так лег­ко мною впи­тись без ви­на,
Я ж на ус­тах за­ли­шу тіль­ки здо­гад.

Я прос­то жін­ка… Су­міш смі­ху й сліз,
Фон­тан емо­цій, дже­ре­ло лю­бо­ві.
Я за­гад­ка, нез­ві­да­ність, ес­кіз,
Ро­же­ві сни і мрії кольоро­ві.

Я прос­то жін­ка… Та в усі ві­ки
В моє ім’я тво­ри­ли і вми­ра­ли,
З не­бес зри­ва­ли в прис­трас­ті зір­ки,
Спі­ва­ли со­лов’ї ніч­ні хо­ра­ли.

Я прос­то жін­ка… Різ­на для усіх:
Для ко­гось под­ру­га, ну а ко­мусь єди­на.
В міц­ну я друж­бу ві­рю, мов го­ріх,
А як лю­бов, то тіль­ки ле­бе­ди­на.

Я прос­то жін­ка… Та ли­ше ме­ні
Од­ній да­но свя­те най­мен­ня — Ма­ти.
Я пос­ла­на на зем­лю, щоб в вог­ні
Сво­їх ді­ток від бід охо­ро­ня­ти.

Я прос­то жін­ка… Ніж­на і слаб­ка.
І в слаб­кості моя та­єм­на си­ла.
Жі­но­ча до­ля, ка­жуть, не лег­ка,
Та ін­шої я в Бо­га не про­си­ла.

Я прос­то жін­ка…

Роз­мо­ва з Ан­ге­лом

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, про світ.
Про світ­ло, до яко­го пнусь нав­шпинь­ки.
Про тих, у ко­го хліб є на сто­лі,
І тих, які не ма­ють ні шко­рин­ки.

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, про зло.
І про доб­ро, що всім дає на­дію,
І про за­бу­те Гос­по­дом се­ло,
Яке з ос­танніх сил та­ки жев­ріє.

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, про мир,
І про піть­му, й са­мот­ні чор­ні кві­ти.
Чи мо­жуть на­зи­ва­ти­ся людь­ми
Оті, що вій­ни по­чи­на­ють в сві­ті?

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, про біль,
Про ли­хо те, яке не зу­пи­ни­ти.
Хі­ба так важ­ко, Ан­ге­ле, то­бі 
По­да­ти ру­ку тим, хто хо­че ЖИ­ТИ?

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, уд­вох.
Вно­чі, тих­цем, що­би ніх­то не ба­чив.
Вря­туй усіх!. А ні, то хоч кри­ло
Під­став для нас на­їв­них та нез­ря­чих.

І, мо­же, нас та­ки по­чує Бог?!

У ко­лі сту­дій­ців зус­трі­чі ні­ко­ли не об­ме­жу­ють­ся ли­ше чи­тан­ням вір­шів, ось і цього ра­зу Ан­на Шев­чук, сту­ден­тка Хмель­ницько­го му­зич­но­го учи­ли­ща, ви­ко­на­ла дві ук­ра­їнсь­кі піс­ні «Я слу­ха­ла вес­ну» і «Ой, ка­за­ла ме­ні ма­ти».

По­етич­на го­ди­на ми­ну­ла ду­же швид­ко, але всі, хто ба­жає, мо­жуть оз­найоми­ти­ся з вір­ша­ми Оле­ни на її осо­бис­то­му бло­зі у Фей­сбу­ці, в Ін­тернет-спіль­но­ті «Клуб по­езії» та сай­ті «Нат­хнен­ня».