More from: Експонати

Годованець Микита Павлович

   Кн-2650 Ф-261

        Годованець Микита Павлович (1893-1974) народився в селі Вікнина (сьогодні село Гайворонського р-ну Кропивницької обл.) в селянській родині. Після закінчення двокласної вчительської школи, довгий час працював народним учителем. Ще на шкільній лаві почав віршувати. Ранні виступи Микити Годованця в періодичній пресі припадають на 1913 рік. В наступному його сатиричні твори та лірика друкуються в Київському журналі «Маяк» та в інших виданнях.

        Копітка робота у Микити Павловича над байкою розпочалася 1920 року. Він працює над оригінальними творами, успішно перекладає  байки, пісні поета Дем’яна Бєдного. Друкується в Кам’янець-Подільській періодиці, виступає на сторінках столичних видань.

     Політвідділ 41-ї стрілецької дивізії Червоної Армії видав окремими виданнями у перекладі Микити Годованця книгу Д. Бєдного «Байки і пісні». Це і стало виходом Годованця у велику літературу. З 1927 року Микита Павлович переходить на журналістську роботу, працює в редакціях провінційних і столичних газет, журналів. Основним і улюбленим жанром стає байка. Перша його книжка байок «Незаможник Клим» вийшла у Вінниці в 1927 році. Наступними були збірки байок «Про добробут і культуру» (1928), «Парася на парастасі» (1929), «Будяки», «Довгоносик», «У колективі» (1930), «Трактор і рало» (1931), «Байки» (1932).

      В 1937 році Микита Годованець видає в перекладі на українську мову казку російського письменника Олексія Толстого «Золотий ключик або пригоди Буратіно». Цим завершується перший довоєнний період творчості байкаря.

      У 1937 році був безвинно репресований, десять років провів у ГУЛАГівських концтаборах. Звільнений у 1947-му. Але з родиною, яка проживала у Кам’янці-Подільському, зійтися не зміг. Лише у 1954 році офіційні власті дозволили переїхати на Поділля і поселитися у місті над Смотричем.

      Минули роки, та ще і тепер від слів «сталінські репресії 1937-го» стає моторошно. Скільки тільки душ було загублено і в основному не пересічного люду. Микита Павлович один із тих небагатьох, кому пощастило вижити.

        Частим гостем обласного літературного музею бував Дмитро Михайлович Брилінський, нині уже покійний. Був гарним, досвідченим педагогом, краєзнавцем, літератором. Його і Микиту Годованця єднали теплі, дружні стосунки. Підтвердженням цього є їхнє листування. Брилінський присвятив Микиті Годованцю такі рядки вірша:

Микиті Годованцю

У художньому Ви царстві

Перший з королів,

Справжній майстер у байкарстві

З-поміж байкарів.

Шана Вам, наш патріарху,

За врожай байок.

Вічно хай же Ваша арфа

Тішить нас, діток!

     Під час однієї з зустрічей, коли Брилінський провідував Микиту Павловича, зайшла розмова про репресії, Колиму. Годованець розповів Дмитру Михайловичу про одну з історій, яка трапилася з ним на засланні.

         Брилінський вперше у 1994 році поділився цією розповіддю зі мною.

     «Після сніданку колона в’язнів простувала на лісоповал. Доводилось іти з добрий десяток кілометрів. Поверталися до табору вечірньої пори. Бараки табору не було огороджено. За дві сотні кілометрів, а може, і більше, – жодного людського житла. Знеможені, хворі люди і втікати не могли. Політв’язні намагалися триматися разом, навіть організували нелегальну пошту. Зверталися до Йосипа Сталіна із проханням про помилування. Одних привозили, інших відправляли. Так працювала і пошта в’язнів. Микита Павлович листа також написав і відправив. Йшли дні за днями. Настала зима із сорокаградусними морозами. В’язні все одно ходили на роботу. Багато немічних падали по дорозі і замерзали. Допомоги не було звідки чекати. У Годованця було хворе серце. Ноги розпухли. Ходити було важко. Одного разу, як завжди, колона вирушила на роботу. В’язнів супроводжували конвоїри із собаками. Відійшли від бараків з кілометр, а може, і далі. Микиті Павловичу стало зле. Він упав. Через нього переступали і колона рухалася далі. Допомога була заборонена. Він розумів, що це кінець. Конвоїри, які заключали колону, говорили між собою: «Вот еще один упал. Будем возвращаться, посмотрим. Или замерзнет, или волки загрызут». Колона зникла із виду. Мороз, безкраї сніги, і він один на всьому білому світі. Де і сили взялися, а може, «друге дихання» відкрилося. Він зміг знову доповзти до табору».

       Розповідаючи про це, він дуже плакав. Сльози котилися по щоках.

         «В крайньому бараці знаходився лазарет. Лікарем був один із політичних. Через вічну мерзлоту бараки будувалися на сваях. До вхідних дверей було по декілька сходинок. Зима, сніг. Обмерзлі, засніжені сходи. З останніх сил виповз і постукав у двері. Сповз назад. Відлежався і зробив ще одну спробу. На початку лікар думав, що якийсь звір дереться. Шурхіт повторився. Лікар відчинив двері і подивився. Біля сходин лежала засипана снігом людина. Лікар допоміг йому потрапити до лазарету. Це і стало порятунком.

        Правила для лікування в лазареті були такими: лікуватися сім днів, далі на роботу. А там – як Бог дасть. Годованця в лазареті підлікували. Одначе до лісоповалу він не зміг би дійти.

      Політв’язні радилися, як врятувати Микиту Павловича. Що робити?

          Вирішено було йти до начальника табору. Лікар із лазарету лікував і начальника табору, обслуговуючий персонал. Тож вирішення цього питання взяв на себе. Він просив за Годованця. Говорив, що це байкар, пише маленькі казочки і т. д. Начальник табору наказав дати М. Годованцю іншу роботу. Він розносив тепер обіди для обслуговуючого персоналу. Серед них були різні люди. Одні не доїдали до кінця «щі», снігу добавиш – і ще трохи посьорбаєш. Інші кидали окраєць хліба. Годованець притоптував окраєць в сніг. Коли нікого не було – приходив і забирав. З часом і місяць збіг. Начальник табору викликав лікаря і сказав, що Годованець роз’ївся і завтра разом з усіма рушить на лісоповал. В бараці точилися різні розмови. Було зрозуміло, що хтось «настукав». Увечері після відбою в барак зайшли конвоїри і зупинилися біля Годованця. Усі знали, що це означає. Микита Павлович зібрав свої пожитки у вузлик, попрощався з усіма очима і пішов. Конвоїри виводили в’язнів, вели за бараки і там розстрілювали. Вивели і Годованця, але не повели за барак. Його повели до начальника табору. Начальник вилаяв Микиту Павловича і наказав відправити його до слідчого. В душі у нього була радість. Він розумів, що його лист потрапив до адресата. Його привезли у селище Спорне. Днів десять водили на допит. По півдня стояв перед столом слідчого, який на нього навіть не дивився. Просто ставив різні провокаційні запитання. Боліли розпухлі ноги, важко було стояти. Одного разу, коли його привели на допит, він хотів сказати, що номер такий-то з’явився. Та слідчий зняв окуляри, підвіввся із-за столу, простягнув руку через стіл і сказав: «Здраствуйте, Никита Павлович!»

        «Тоді я зрозумів, що мене оправдали. Ноги мої наче прикипіла до підлоги. Я деякий час не міг зрушити з місця» – згадував байкар. Ці обставини співпали із «Розпорядженням про доходяг». Годованець залишився в Спорному, тут він перебував до 1945 року.

        Син байкаря Анатолій Микитович передав музею архів батька і деякі його речі. Серед яких і ті, які були із ним на Колимі. Якби вони могли говорити, то повідали б таке, про що і не розповідалося і не писалося. Меморіальні реліквії експонуються в музеї.

            Після повернення до Кам’янця-Подільського, майже два роки довелося бідувати. Письменник був реабілітований у 1957 році. Життя поступово налагоджувалося. З творчим натхненням та надією Микита Павлович взявся за літературну діяльність. Підготував збірочку байок, які вийшли в 1957 році. Він плідно працює, готує до видання нові книжки та нізвідки виникають якісь перепони, замовчування, відписки. Звичайно, болісно було це все сприймати. Тут і роки заслання залишили свій слід.

        Земний шлях Годованця закінчився в 1974 році. Його поховали в місті Кам’янці-Подільському. На сьогодні одна із вулиць давнього міста названа на честь Байкаря.


Люлька Ігоря Римарука

     Ігор Римарук1

      Люльку відомого поета Ігоря Римарука Хмельницькому обласному літературному музею передала його дружина.

       Ігор Миколайович Римарук (1958-2008) народився в селі М’якоти на Ізяславщині в сім’ї інтелігентів. Його батьки були вчителями. Писати почав ще у школі. Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка. Працював головним редактором журналу «Сучасність», завідувачем редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро». Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2002 р.).

      З-під пера поета вийшли збірки «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988), Нічні голоси» (1991), «Goldener Regen» («Золотий дощ», 1996), «Діва Обида» (2000, 2002), «Бермудський трикутник» (2007), «Сльоза Богородиці» (2009), «Доброе время Твое» (2011), «Божественний вітер: останні вірші» (2012).

       Останній день вересня 2008 року став трагічним для всіх українців – помер відомий поет, хороша і товариська людина – Ігор Римарук. Потрапив під колеса автомобіля…

    Під час похоронів найближчий друг нашого земляка, письменник Василь Шкляр так відгукнувся про Ігоря Римарука: «Я щедрішої людини не знав. Римарук завжди перший рвався оплачувати за обіди. У нього було загострене почуття власної гідності. Якось разом відпочивали на Черкащині. Один дідусь довго дивився на його бороду й косичку. Підійшов до мене і питає: “Ваш друг – священнослужитель?” – “Ні, – відказую, – він поет”. “Це одне й те саме”, – відповів дід».

           У статті Костянтина Москальця «Я недовго буду тут…» є такий запис: «Він був поетом, височиною в пласкому поточному мовленні й існуванні, а височини, як відомо, першими притягують удари блискавиць та абсурду. Цинізму й нігілізму. І смерті, звичайно. Проте є одна незаперечна й універсальна істина, якої не обіймуть жоден Танатос і жоден абсурд. Усі вірші пишуться в теперішньому часі. Читаючи й перечитуючи їх, ми завжди в той час потрапляємо. Ми потрапляємо в час, у якому Ігор Римарук живий. І саме тому ми ніколи не будемо говорити про нього як про відсутнього — навіть знаючи точну дату на хресті й у Вікіпедії».

         І справді, хоч Ігор Римарук уже котрий рік мирно спочиває на тому світі, живими є його твори, які ми читаємо, котрі вивчаємо напам’ять, а разом із ними живий і сам поет – ніким і ніколи не забутий Ігор Миколайович Римарук.


Юзеф Ігнаци Крашевський

Юзеф Ігнаци Крашевський

(28.07. 1812 – 19.03. 1887)

01

    Польський письменник, публіцист, видавець, історик, філософ, видатний громадський і політичний діяч. Занесений до Книги рекордів Гіннеса як найплодовитіший автор. Його літературна спадщина складає близько 600 томів романів, повістей, поетичних та драматичних творів, а також робіт по етнографії, фольклористиці, публіцистичних і літературно-критичних статей.

       Народився у Варшаві, у польській шляхетській родині. Родина мешкала на Гродненщині, поблизу Пружан у своєму маєтку Довха. Вступив на медичне відділення Віленського університету, незабаром перейшов на літературне. Брав активну участь у студентському житті та антиурядових гуртках, тому 1830 року був заарештований російською владою за участь у польській таємній організації: його було вислано до Вільна під нагляд поліції.

        Уперше  Юзеф  Ігнаци  Крашевський  приїхав  на  Волинь  у  березні 1834 р. Він гостював у селах Луцького повіту Городець і Осово у друзів А. Урбановського і Ю. Стаховського. Тут він познайомився зі своєю  майбутньою  дружиною  Софією  Вороничівною.  Після одруження він купив на кошти дружини маєток Грудек поблизу Луцька, ще через дев’ять років – маєток Губин, що знаходився за дві милі від Грудека.

     Напружена  літературно-публіцистична  діяльність  письменника  не дозволяла йому приділяти належну увагу господарським справам. Скрутний  матеріальний  стан  родини  змусив Ю. І. Крашевського  на  початку 1853 року передати маєток Губин під державну опіку. Разом із сім’єю він тимчасово  оселився  в Киселях, у маєтку Ельжбети Урбановської, тітки дружини.

     Ельжбета Урбановська заповідає Киселі своїй племінниці Софії. Так з 1854 до 1861 року власником маєтку стає Крашевський, водночас мешкаючи у Житомирі.

Крашевський. 18.04.12 029

       Господарські справи у Киселях ішли добре і життя у родини Крашевських було стабільним і заможним. Коли в дітей починалися канікули,  Крашевські родиною приїжджали в Киселі.

    Незважаючи на приналежність до шляхетського стану, Крашевський розумів суспільні проблеми і виступав проти існуючого на той час кріпацтва. У 1858 році Юзеф Ігнаци Крашевський, остаточно розсварившись з місцевим дворянством, виїхав до Варшави.

     У 1883 році Крашевського було арештовано в Берліні за звинуваченням у державній зраді на користь Франції і засуджено на 3,5 роки в’язниці у Магдебургу. В зв’язку з хворобою легень у 1885 році Крашевського випустили на лікування. 19 березня 1887 року Ю.І. Крашевський помер у Женеві.  Похований у Кракові.


Перец Маркіш

Перец Маркіш

(1895-1952)

img594

     Народився в м. Полонне на Волині (сьогодні це Хмельницька область) у бідній сім’ї. Батько був кравцем, мати торгувала порізаними на шматочки оселедцями. З 3-х років навчався в хедері (єврейській релігійній початковій школі). Маючи гарний слух і голос, хлопець співав у синагогальному хорі.

      Перші вірші писав російською мовою, згодом перейшов на єврейську. Поема «Волинь» разом із поетичною збіркою «Пороги» стали поштовхом до висунення його в перші ряди найкращих єврейських письменників.

        Перец Маркіш часто бував за кордоном, жив там. Зокрема, значну частину творів він написав у Варшаві, Берліні, Парижі, Лондоні, Римі. Потім повернувся в Росію. Був обраний головою Єврейської секції Союзу письменників СРСР.

      1949 рік став останнім для Переца Маркиша. В ніч із 27 на 28 січня його було арештовано як члена президії Єврейського Антифашистського комітету. Після страшних катувань, 12 серпня 1952 року його було розстріляно. Згодом 22 листопада 1955 року реабілітовано посмертно. Похований у Москві.

   З-під його пера вийшли такі книги: «Брат», «Війна», «Чортополох», «Із століття в століття», «Міхоелс» (монографія).

     Про те, яким Перец Маркиш був у житті, які цінності сповідував, чого прагнув,  пише у своїх спогадах його дружина Естер:

124422577_4638534_familie2011_1_

         1. «Пять его сестер и один брат выросли обыкновенными, средними людьми – в меру умными, в меру удачливыми, в меру красивыми. А маленький Перец стал Перецем Маркишем».

 

          2. «Маркиш любил свой народ. В этой любви не было ничего показного, ничего истеричного или аффектированного, как у многих великих и искренних народолюбцев минувших и настоящих времен. Не было в нем и ни крошки пренебрежения к другим народам»;

 

        3. «Пока тебе завидуют – ты на коне, – говорил Маркиш. – Когда тебя начнут жалеть – тебе конец». Эту поговорку я потом слышала от Маркиша много раз – когда его многочисленные враги говорили о нем, что он вызывающе красив, вызывающе талантлив, вызывающе много пишет, вызывающе богат»;

 

      4. «Заканчивая пьесу, Маркиш был сосредоточен, замкнут. Особенно это проявилось у него по утрам.

       Он вставал рано, будил меня – словно бы меня и не видя. Пока я на скорую руку готовила завтрак – уходил, бродил в одиночестве по дачному участку. Если я обращалась к нему с каким-нибудь вопросом – отвечал быстро, коротко, а то и вовсе не отвечал, уходил. Был нервен, взвинчен. Любые мои слова, обращенные к нему, сердили его, злили. По утрам – до того, как он садился за рабочий стол – он не желал ни с кем разговаривать.

    Завтрак проходил молча, сопровождаемый лишь время от времени отрывочными междометиями. Это меня расстраивало, огорчало. Я по-своему, по-женски расценивала упрямое утреннее молчание Маркиша. Лишь потом, много времени спустя, Маркиш объяснил мне, что оно означало.

          По ночам Маркишу грезилось продолжение того, над чем он работал днем. Не успевал он опустить голову на подушку – его образы приходили к нему. Утром они ненадолго оставляли его – пока он не садился за стол. В этот короткий промежуток времени – между пробуждением и рабочим столом – он продолжал общаться с ними, но уже не во сне, а словно бы наяву. Это было трудней, чем во сне – следовало не упустить их, продлить их жизнь до того мига, когда они окажутся намертво привязанными к бумаге. И все, что мешало Маркишу, отвлекало его в эти вынужденные полчаса утренней передышки – подавлялось им в более или менее вежливой форме.

       Он заканчивал работу к обеду – и тогда наступал для него отдых. Он насвистывал что-то, обыкновенно мелодию «Я в Соренто вернусь», и по тональности его насвистывания я определяла, доволен ли он сегодняшней своей работой. После обеда он ложился вздремнуть на полчаса, вставал свежим и избегал говорить о своей работе. Послеобеденное время – до самой ночи – отведено было отдыху.

        А утром он просто не мог, не желал выбрасывать на ветер, разбазаривать слова, нужные ему для другого дела и ценимые им за это»;

           5. «Маркиш занимался сыном только тогда, когда голова его была свободна от работы. Если ребенок подходил к нему, когда он был занят своими мыслями – он звал меня: «Фирка!» и глядел досадливо: освободи, мол, меня – мне сейчас ни до него, ни до тебя, ни до кого. В отношении к ребенку, как мне кажется, особенно отчетливо проявлялся его характер – характер поэта, творца».


Олександр Іванович Купрін на Поділлі

 Кн-3927 Ф-419-Купрін

  Після закінчення Московського військового Олександрівського училища Олександр Іванович Купрін 16 серпня 1890 року прибув до містечка Проскурова на службу в   46-й піхотний Дніпровський полк, який дислоковувався в Подільській губернії.

       5 серпня 1894 року було підписано наказ про звільнення поручика Купріна в запас армійської піхоти (по Київському округу). Незабаром Олександр Іванович назавжди покинув Поділля.

              На Поділлі О.І. Купрін перебував чотири роки, три з них саме в Проскурові. У творах письменника згадуються назви містечок, розташованих на терені нинішньої Хмельницької області (оповідання «Брегет» – Ружична, «Миллионер» – Красилів, «Жидовка», «Прапорщик армейский» – Гусятин, «Конокрады» – Ярмолинці, в ряді інших творів – Волочиськ, у творах «Мой паспорт», «Гад», «Поединок», «Яма» – Проскурів.

     Після публікації в 1905 році повісті «Поєдинок» Олександр Купрін утвердився як письменник. У повісті описані події, що відбувалися в Проскурові, а прототипом головного персонажу твору офіцера Ромашова є сам Купрін. Смерть Ромашова – це завершення військової кар’єри Купріна.

    Місця перебування О.І. Купріна у нашому місці можна визначити за повістю «Поєдинок»:

      – військовий плац, де нині розташований кінотеатр ім. Т.Г. Шевченка;

            – дубовий ліс, де нині розташований мікрорайон Дубове;

     – будинок Шлейферші, куди заходили офіцери вечорами – район Завалля;

      – офіцерське зібрання, будинок якого перебував на місці сучасного готелю Академії прикордонної служби;

          – залізничний вокзал, де проводили вільний час офіцери й інші мешканці міста;

       – будинок, де мешкала дівчина, яка подобалась Купріну, – приблизно в районі драматичного театру.

    Місце квартирування О. Купріна не відоме. Можливо, неподалік від мешкання дівчини.

               На Поділлі і досі побутують легенди про Купріна.

           В Хмельницькому обласному літературному музеї виділено окремий експозиційний комплекс про перебування письменника Купріна О.І. на Поділлі. Експонуються меблі з київської квартири, де бував О. Купрін.

         Розповідь про Олександра Івановича включено до оглядової екскурсії, а також на замовлення відвідувачів проводяться поглиблені тематичні екскурсії про перебування Купріна на Поділлі.


«Требнік» видавництва львівського братства, 1761 року

     Літературний музей 003

     1761 року у видавництві львівського братства було видано одну з найцінніших церковних книг – «Требнік». Ця книга експонується в обласному літературному музеї.

    Написаний «Требнік» церковнослов’янською мовою. Містить чимало кольорових вставок, малюнків. Це богослужбова книга, яку використовують для обрядів хрещення, миропомазання, покаяння, шлюбу, висвячень та інших треб. Книгу ще називають Молитвословом.

     Назва «Требник» походить від давньоруського слова «треба» – молитви, священнодії, які звершуються при потребі, на прохання одного або ж декількох християн при особливих життєвих обставинах.

     У друкарні львівського братства також видавалися Букварі (підручники, за якими навчалися грамоти), скорочені Часослови (церковно-богослужбова книга, що містить молитви щоденних церковних служб).

       На початку 1890-х років друкарня Львівського братства була вже потужним поліграфічним підприємством. Вона мала багатий вибір церковнослов’янського, «гражданського», латинського, німецького, грецького шрифтів. У 1890 р. парк обладнання налічував уже шість машин, у тому числі п’ять скородрукарських.


Макет верстата Івана Федорова

   1-8

    2009 року експозиція Хмельницького обласного літературного музею поповнилася цінним експонатом – макетом верстата, на якому 1581 року Іван Федоров надрукував відому Острозьку Біблію. За свідченнями дослідників, оригінал верстата був невеликого розміру. Вага всіх деталей, у тому числі й мідних, становила близько 104 кг.

       Верстат складався з друкарського преса, на одній із площин якого встановлювалася друкарська форма, а на іншій – папір, що притискався за допомогою ходового гвинта. Ходовий гвинт зверху піднімав піан (планка, велика дошка), який містив 8 або 10 голочок, на які прикріплювали папір, щоб він не зсувався.

    Складач на спеціальну дерев’яну рамку наносив текст. Щоб набрати, наприклад, якесь слово, потрібно було взяти лінійку з бортами – верстатку – і набрати в неї літери. Отриманий рядок клали під прес на лист паперу і робили відтиснення. Рухливість літер дозволяла складати за їх допомогою необмежену кількість текстів, вносити в них зміни. Літери можна було використовувати багато разів.

    На шрифти спеціальним валиком, який був обтягнутий телячою шкірою, наносили фарбу. Виготовлялася вона на місці з сажі і покусту (оліфи). З підготовленої форми друкували тираж. За рік можна було надрукувати близько тисячі примірників книги.