More from: Експонати
Люлька Ігоря Римарука
Люльку відомого поета Ігоря Римарука Хмельницькому обласному літературному музею передала його дружина.
Ігор Миколайович Римарук (1958-2008) народився в селі М’якоти на Ізяславщині в сім’ї інтелігентів. Його батьки були вчителями. Писати почав ще у школі. Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка. Працював головним редактором журналу «Сучасність», завідувачем редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро». Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2002 р.).
З-під пера поета вийшли збірки «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988), Нічні голоси» (1991), «Goldener Regen» («Золотий дощ», 1996), «Діва Обида» (2000, 2002), «Бермудський трикутник» (2007), «Сльоза Богородиці» (2009), «Доброе время Твое» (2011), «Божественний вітер: останні вірші» (2012).
Останній день вересня 2008 року став трагічним для всіх українців – помер відомий поет, хороша і товариська людина – Ігор Римарук. Потрапив під колеса автомобіля…
Під час похоронів найближчий друг нашого земляка, письменник Василь Шкляр так відгукнувся про Ігоря Римарука: «Я щедрішої людини не знав. Римарук завжди перший рвався оплачувати за обіди. У нього було загострене почуття власної гідності. Якось разом відпочивали на Черкащині. Один дідусь довго дивився на його бороду й косичку. Підійшов до мене і питає: “Ваш друг – священнослужитель?” – “Ні, – відказую, – він поет”. “Це одне й те саме”, – відповів дід».
У статті Костянтина Москальця «Я недовго буду тут…» є такий запис: «Він був поетом, височиною в пласкому поточному мовленні й існуванні, а височини, як відомо, першими притягують удари блискавиць та абсурду. Цинізму й нігілізму. І смерті, звичайно. Проте є одна незаперечна й універсальна істина, якої не обіймуть жоден Танатос і жоден абсурд. Усі вірші пишуться в теперішньому часі. Читаючи й перечитуючи їх, ми завжди в той час потрапляємо. Ми потрапляємо в час, у якому Ігор Римарук живий. І саме тому ми ніколи не будемо говорити про нього як про відсутнього — навіть знаючи точну дату на хресті й у Вікіпедії».
І справді, хоч Ігор Римарук уже котрий рік мирно спочиває на тому світі, живими є його твори, які ми читаємо, котрі вивчаємо напам’ять, а разом із ними живий і сам поет – ніким і ніколи не забутий Ігор Миколайович Римарук.
Юзеф Ігнаци Крашевський
Юзеф Ігнаци Крашевський
(28.07. 1812 – 19.03. 1887)
Польський письменник, публіцист, видавець, історик, філософ, видатний громадський і політичний діяч. Занесений до Книги рекордів Гіннеса як найплодовитіший автор. Його літературна спадщина складає близько 600 томів романів, повістей, поетичних та драматичних творів, а також робіт по етнографії, фольклористиці, публіцистичних і літературно-критичних статей.
Народився у Варшаві, у польській шляхетській родині. Родина мешкала на Гродненщині, поблизу Пружан у своєму маєтку Довха. Вступив на медичне відділення Віленського університету, незабаром перейшов на літературне. Брав активну участь у студентському житті та антиурядових гуртках, тому 1830 року був заарештований російською владою за участь у польській таємній організації: його було вислано до Вільна під нагляд поліції.
Уперше Юзеф Ігнаци Крашевський приїхав на Волинь у березні 1834 р. Він гостював у селах Луцького повіту Городець і Осово у друзів А. Урбановського і Ю. Стаховського. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Софією Вороничівною. Після одруження він купив на кошти дружини маєток Грудек поблизу Луцька, ще через дев’ять років – маєток Губин, що знаходився за дві милі від Грудека.
Напружена літературно-публіцистична діяльність письменника не дозволяла йому приділяти належну увагу господарським справам. Скрутний матеріальний стан родини змусив Ю. І. Крашевського на початку 1853 року передати маєток Губин під державну опіку. Разом із сім’єю він тимчасово оселився в Киселях, у маєтку Ельжбети Урбановської, тітки дружини.
Ельжбета Урбановська заповідає Киселі своїй племінниці Софії. Так з 1854 до 1861 року власником маєтку стає Крашевський, водночас мешкаючи у Житомирі.
Господарські справи у Киселях ішли добре і життя у родини Крашевських було стабільним і заможним. Коли в дітей починалися канікули, Крашевські родиною приїжджали в Киселі.
Незважаючи на приналежність до шляхетського стану, Крашевський розумів суспільні проблеми і виступав проти існуючого на той час кріпацтва. У 1858 році Юзеф Ігнаци Крашевський, остаточно розсварившись з місцевим дворянством, виїхав до Варшави.
У 1883 році Крашевського було арештовано в Берліні за звинуваченням у державній зраді на користь Франції і засуджено на 3,5 роки в’язниці у Магдебургу. В зв’язку з хворобою легень у 1885 році Крашевського випустили на лікування. 19 березня 1887 року Ю.І. Крашевський помер у Женеві. Похований у Кракові.
Перец Маркіш
Перец Маркіш
(1895-1952)
Народився в м. Полонне на Волині (сьогодні це Хмельницька область) у бідній сім’ї. Батько був кравцем, мати торгувала порізаними на шматочки оселедцями. З 3-х років навчався в хедері (єврейській релігійній початковій школі). Маючи гарний слух і голос, хлопець співав у синагогальному хорі.
Перші вірші писав російською мовою, згодом перейшов на єврейську. Поема «Волинь» разом із поетичною збіркою «Пороги» стали поштовхом до висунення його в перші ряди найкращих єврейських письменників.
Перец Маркіш часто бував за кордоном, жив там. Зокрема, значну частину творів він написав у Варшаві, Берліні, Парижі, Лондоні, Римі. Потім повернувся в Росію. Був обраний головою Єврейської секції Союзу письменників СРСР.
1949 рік став останнім для Переца Маркиша. В ніч із 27 на 28 січня його було арештовано як члена президії Єврейського Антифашистського комітету. Після страшних катувань, 12 серпня 1952 року його було розстріляно. Згодом 22 листопада 1955 року реабілітовано посмертно. Похований у Москві.
З-під його пера вийшли такі книги: «Брат», «Війна», «Чортополох», «Із століття в століття», «Міхоелс» (монографія).
Про те, яким Перец Маркиш був у житті, які цінності сповідував, чого прагнув, пише у своїх спогадах його дружина Естер:
1. «Пять его сестер и один брат выросли обыкновенными, средними людьми – в меру умными, в меру удачливыми, в меру красивыми. А маленький Перец стал Перецем Маркишем».
2. «Маркиш любил свой народ. В этой любви не было ничего показного, ничего истеричного или аффектированного, как у многих великих и искренних народолюбцев минувших и настоящих времен. Не было в нем и ни крошки пренебрежения к другим народам»;
3. «Пока тебе завидуют – ты на коне, – говорил Маркиш. – Когда тебя начнут жалеть – тебе конец». Эту поговорку я потом слышала от Маркиша много раз – когда его многочисленные враги говорили о нем, что он вызывающе красив, вызывающе талантлив, вызывающе много пишет, вызывающе богат»;