ЗАЛИШАЙСЯ ВДОМА. Дні пам’яті та примирення. Володимир Семеновський

Листи з фронту… У пропахлих порохом рядках – подих війни, грубість суворих окопних буднів, ніжність солдатського серця, віра в Перемогу…

Листи з фронту… Вони йшли не в конвертах, на них не було марок. Вони були просто складені трикутниками.

Саме ці трикутники, ці маленькі аркуші паперу були безцінним скарбом для кожної родини, яка жила надією на звістку, що підтверджувала, що їх чоловіки, сини, брати – живі і є надія на побачення. Так само солдати на фронті теж з нетерпінням чекали польової пошти.

У Хмельницькому обласному літературному музеї зберігається досить велика колекція фронтових листів різних письменників. Це листи, які писали на фронт, а також, які приходили звідти. Ці листи є надзвичайно цікавими і важливими експонатами, вони завжди привертають увагу відвідувачів нашого музею, особливо молодшого покоління. Учнів завжди цікавить і дивує, як ці трикутнички в такий важкий час могли знайти свого адресата, донести до нього найважливіші, найнеобхідніші кожному слова.

 Особливе місце у підбірці фронтових листів займають трикутники, які приходили на ім’я Володимира Семеновського – поета, нашого земляка, який народився в селі Кривин Славутського району 15 лютого 1921 року. Після закінчення місцевої десятилітки Володимир вступає на факультет української мови та літератури Житомирського педагогічного інституту. Тут до початку війни він закінчує лише три курси. «На початку1941 року разом з групою студентів педінституту, – пише Семеновський у своїй автобіографії, рукопис якої зберігається у літературному музеї, – був евакуйований в місто Челябинськ, де вступив на 4 курс Челябинського педагогічного інституту (факультет російської мови і літератури). В червні 1942 року закінчив Челябинський педінститут і в серпні 1942 року був мобілізований в ряди Радянської Армії… З січня 1943 року служив рядовим бійцем 37 Краснознаменської гвардійської стрілецької дивізії і приймав участь в боях на Курській дузі. Був двічі поранений: перший раз – легко – в лютому 1943 року, другий раз – тяжко – в серпні 1943 року».

            Після війни працював у редакції Житомирської обласної газети, викладачем у рідній школі, довгий час в редакції Славутської  районної газети.

            Нині у фондах літературного музею налічується більше двохсот листів до Володимира Семеновського, тоді двадцятилітнього юнака. Написані вони незнайомими йому жінками і дівчатами. Це незвична історія, яка сталася на фронті.

            В серці юнака і в окопах і походах жила любов, поетична душа і на полі бою не завмирала. На світ з’являлися нові поезії. І хоч дуже часто ці вірші розповідали про воєнні будні, в них все одно світилася любов.

22 березня 1945 року Володимир Семеновський надрукував у молодіжній газеті «Сталинское племя» вірш «Перед боем»:

            Над оком метели поют,

            Синей дымкой струится рассвет…

            Перед боем опять достаю

            Твой заветный прощальный портрет.

 

            И, согретый огнем твоих глаз,

            Вспомнил радость волнующих встреч,

            Нежный голос твой, полный тепла,

            Задушевную, мягкую речь.

 

            Ты прости, дорогая моя,

            Эту краткость задымленых строк:

            Проверяют оружье друзья –

            Ровно в восемь в атаку бросок…

 

            В наступленьях язык писем скуп:

            Мыслей много, но время не ждет!

            Пожелай мне удач, не тоскуй, –

            И любимый с победой придет.

Вже на третій день після виходу номера фронтові листоноші віднайшли рядового 37-ї гвардійської стрілецької дивізії на фронті на передньому краї наступаючих військ. Листи злітались до скромного, сором’язливого солдата з усіх кінців України. Він читав їх сам, і давав читати бойовим друзям, намагався відповісти на кожний, та не встигав, бо листів було багато. Писали солдатові з Донбасу, Києва, Поділля, Волині, Херсонщини… Листи від зовсім незнайомих!!! дівчат, жінок. Понад п‘ятсот!!! трикутників отримав тоді фронтовий поет. І в кожному з них – хвилюючі слова вдячності, любові, віри в наближення жаданої Перемоги. В кожному трикутнику розповідь про свою історію, про своє кохання.

Листів Семеновському на фронт прийшло більше як півтисячі.

Дуже часто дівчата, жінки писали: «Я не знаю, хто ви? Який Ви? Молодий чи старий? Мені все одно. Хотілося тільки поділитися з Вами враженнями, які справив Ваш вірш». Або: «Я не знаю, кому пишу…»

Ось лист з міста Берестечко від Ніни Мерлін. Вона пише: «Ви, звичайно, вибачте за мою нескромність, тобто за те, що я, зовсім вас не знаючи, пишу. На цей «злочин» мене наштовхнуло ось що: сьогодні до нас принесли газету і між іншим я особливу увагу звернула на листи з фронту. І… Ви мені пробачте і не вважайте нерозумною, але Ваш вірш «Перед боем» мені дуже сподобався. Яка чудова поезія! Це не підлабузництво, товаришу Семеновський, а правда. Я його прочитала декілька десятків раз. В ньому кожен рядок взятий з життя. Дійсно, ми довго очікуємо листа з фронту, інколи навіть ображаємося і кажемо: «Забув», «Знайшов іншу». А насправді «В наступленьях язык писем скуп», – як Ви говорили. І «мыслей много, но время не ждет». Дійсно, багато думок накопичилося як у Вас на фронті, так і в нас у тилу. А висловимо ми свої думки тоді, коли ви всі повернетесь додому з повною перемогою, розбивши проклятого ворога».

Ці жінки дуже добре розуміли, що їх лист викличе у незнайомого воїна подив, здивування. Тому, кожна з них намагалася пояснити свій вчинок. В одному з листів написано: «Може бути, мій лист здасться вам дуже дивним, але якщо у вас є мати, сестра, ви зрозумієте те почуття, яким я керувалася». А Катя Ліч з Київської області написала: «Мені здається, що не одна я , прочитавши ваш вірш, пишу вам, а ще багато таких, що цей вірш поранив їх серця…». Дуже часто вони просили в нього пробачення за порушення спокою. Вже після війни Володимир Семеновський напише відгуки на ці листи. В одному з них він скаже:

«Пробачте, що порушу спокій», –

Писала дівчина мені.

А я сидів тоді в окопі,

А піді мною танув сніг.

І думав я: «Який тут спокій…»

Проте повернемось до листів. Дівчата захоплювалися цим віршем, захоплювалися тим, скільки автор зміг передати за допомогою декількох рядочків. Деякі з них називають Семеновського «другим Пушкіним». Вони пишуть: «Який чудовий вірш! Як вміло Ви в своїй поезії узагальнюєте почуття і переживання багатьох, багатьох, дорогих, нам дівчатам, людей. Читаючи Ваш вірш, яскраво уявляєш картину, яку Ви відтворюєте. І серце заливає якийсь солодкий сум. Як же Ви правдиво пишете, товаришу!  Як часто, особливо в тяжку хвилину, спогади про теплі, повні дружби минулі зустрічі, – надають нову силу, нову енергію. Я також вірю, що очі коханої дівчини, очі коханої людини – можуть на багато що надихнути». Ось ще уривок з листа – Євгенії Савіної з Ізмаїльської області: «Мені хочеться подякувати Вам за нього. Чомусь хочеться, щоб він був довгий, нескінченний. Ще раз дякую Вам за нього. У кожного з нас є кохана, яка, прочитавши це, скаже: «Дякую, рідний…» Кожна з нас має коханого на фронті, чекає, сумує. Я не знаю Вас, не знаю Вашого імені, але я знаю Вашу благородну душу, Ваше серце, серце воїна і коханого».

А Тетяна Афанасьєва зазначає: «Скільки тепла і ласки спрямовано Вами коханій дівчині, яку Ви згадуєте в ці останні години перед боєм. Ці невеликі за розміром, але багаті за змістом рядки будуть найдорожчим подарунком для Вашої подруги і для всіх дівчат тилу, які самовідданою працею в тилу допомагають Вам наблизити загальну перемогу над ворогом, і нашу зустріч з дорогими, близькими товаришами».

Взагалі, кожен з цих листів заслуговує на особливу увагу. Навіть дуже важко обрати, який з них використати для цитування. За кожним з них стоїть жива постать, своя історія. Майже кожна з них розповідає свою історію кохання, у більшості випадків нещасливу. Ольга Безуєнко з міста Суворово пише: «Ваш вірш привернув мою увагу. Над його змістом я замислилась. Скільки простоти і щирості в ньому! …Задушевна розмова з далекою подругою, хвилюючі спогади зустрічей з коханою!..  Все це довелось мені прочитати у теплу, тиху ніч. Село залите блакитним світлом місяця, у відкрите вікно вриваються весняні пахощі. І ця казкова блакитна ніч, цей ліричний вірш, написаний фронтовиком, глибоко схвилював мене. Я не можу передати вам почуттів, які хвилювали мене в той вечір. Товаришу Семеновський, Ви зрозумійте, що війна забрала у мене найдорожче, забрала друга серця, друга життя. І ось, прочитавши Ваш вірш, я знову пережила біль навіки втраченого. Дуже тяжко мені писати про це!… Цим листом я хочу просити Вас і всіх бійців сильніше бити проклятого німецького звіра, мстити йому за горе, принесене Радянському народові, за життя товаришів, які загинули в боях за незалежність нашої вільної Батьківщини, мстіть за рани, нанесені серцю!»

В листі з Донецька читаємо: «Скільки життя в цьому невеликому вірші… мені хочеться поділитися з Вами своїм горем. Я мала друга юності, три роки і сім місяців я чесно чекала його. В кожному листі я бажала йому вдачі і так сподівалася на зустріч після закінчення війни і раптом… моє щастя покинуло мене назавжди. Мій друг загинув біля порту Констанца».

Вражає щирістю історія, яку розповіла Семеновському у листі з міста Харкова Оксана Бодянська. Бачимо, що саме ця поезія повертає її до життя, до літератури, дає сили жити далі. «Це було давно (звичайно до війни)… я навчалася в школі, він в танковому училищі. Часто вечорами ми збиралися і завжди читала його вірші. Мені здавалося, що щастя буде вічним, що завжди мій друг буде біля мене, що тільки я одна можу читати його вірші, присвячені мені. Але прийшла війна: зла, жорстока. «Він» пішов на фронт… і звідти часто писав мені листи у віршах, і це теж було щастя… але одного разу я отримала лист, написаний не його рукою. Щось зловіще повіяло на мене, коли я торкнулася до цього конверта. Це був лист його друга. …«Він» загинув…, але помираючи він все-таки подивився на «заветный прощальный портрет». Памятаю важкий зимовий схід сонця, здавалося, що тепер все закінчено, що виходу вже немає. А життя тим часом вже відкривало переді мною двері. Бо ж життя не знає зупинок. Воно кличе вперед, до нових зустрічей, нових обов’язків. Я пішла працювати в госпіталь. Пішла для того, щоб хоч якось вбити час, а потім захопилась роботою, віддала себе роботі і, уявіть собі, знайшла задоволення. І коли бачиш, що через деякий час людина, яка раніше не хотіла жити, дивиться весело і впевнено в майбутнє, хоче жити і вірити в життя, коли її очі дивляться з такою теплою братньою вдячністю, тоді я забуваю своє горе і живу життям своїх братів, живу їх радістю і болем, їх горем. Колись я мріяла навчатися в театральному інституті, кажуть, непогано читала вірші. Але ось уже два роки не брала до рук вірші. Мені здавалося, що час любові і віршів пройшов, що кохання моє гниє в далеких Басарабських полях, пішло назавжди. Але сьогодні я читала не «Його» вірші, а Ваші – зовсім чужої людини. І воїнам сподобалося. Кожний з них в думках діставав свій в цій госпітальній палаті «заветный прощальный портрет», згадував чиїсь очі і думками переносився в далеке минуле. І тільки сьогодні я зрозуміла, що я не одна, не потрібно тікати від життя, від дійсності. Якщо немає «Його», треба все-таки йти вперед, вірити в майбутнє, і воно колись обов’язково прийде!» 

Також у кожному листі дівчата просять бити ворога та бажають, щоб уже скоріше закінчилася війна: «Ох! Як вже набридла ця війна, яка забрала з собою багато наших патріотів, яка розорила наше радісне життя. Скільки довелось усім нам перенести горя за цю війну. Мстіть проклятим німчурам на їх же території, щоб вони відчули, як знущалися з радянських людей, як на фронті, так і під час окупації».

Подібні слова читаємо також у листі від Олександри Берденко з Одеси: «Скоро, скоро настане той час, коли ви з перемогою повернетеся до нас, і ми разом піднімемо бокали в честь ваших перемог, за наше щастя і за щастя всього людства. Боріться, дорогий товаришу, чесно і сміливо. Мстіть ворогу за всі ті муки і нещастя, які він приніс нашому трудолюбивому народові».

Ми бачимо, що листи ці сипалися з різних куточків України, Росії. Йшли вони до адресата також і з нашої області. Зустрічаємо листи з Кам’янця-Подільського, Славути: «А також і ми, Славутські, чекаємо того дня, коли прозвучить слово «Перемога» біля верстата, за столом, за партою, і біля дівчачого серця. Хай знають, що значить справжній солдат, який в гарячому бою, в тяжкому зіткненні не забуває своєї коханої».

А Раїса Середюк написала лист з села Кривин, тобто рідного села Володимира: «Не знаю, чи дійсно ви є моїм земляком, але думаю, що так. Якщо ні, то пробачте. Пригадуються добре десятикласники, наша школа, вчителі. Хоч я вас пригадати не можу. Але прочитала ваше прізвище в газеті, і серце наповнилося радістю, що є ще живі такі хороші люди нашого часу».

Листи писали і зовсім юні дівчатка. Зустрічаємо листи від п’ятикласниць, семикласниць. Є кілька групових листів від школярів. В одному з них, з Київської області, вчителька від імені учнів пише: «Я побачила величезну любов до нашої Батьківщини. Ми дякуємо за ваші вірші, які допомагають нам в тилу разом з учнями укріплювати тил і давати все для фронту. Учні дуже задоволені вашими віршами і бажають вам скоріше розбити ворога на його території в його лігві і повернутися додому героєм нашої Батьківщини».

Як і бажали в листах, війна закінчилася, бійці повернулися додому.

Володимир Семеновський повернувся з війни, хоча двічі був тяжко поранений. Осколки від фашистського мінометного вогню до кінця життя нагадували про окопи й атаки.

Після війни поет написав ще багато віршів. Але отой, написаний на фронті, що викликав численні відгуки дівчат, Володимиру Семеновському завжди здавався найкращим. І всі ті листи Володимир Самійлович бережно зберігав. А потім пожовклі аркушики, складені вчетверо і трикутничком, передав до Хмельницького обласного літературного музею, де вони зараз і зберігаються.

 

Солдат.

Трикутники білі,

Пожовклі від часу,

Які ж бо ви милі,

Які ж ви прекрасні!

 

В них юність клекоче

І мрії весняні…

В них б’ються дівочі

Серця полум’яні.

 

Це ви, чорнобриві,

Листи ці писали,

І щастя-здоров’я

Солдату бажали.

 

Як рвало дерева,

Гула непогода,

Був лист той бійцеві,

Немов нагорода!

 

Скінчились походи,

Мовчать батареї…

Вам місце сьогодні

В народнім музеї.

 

Солдатської слави

Відлуння багряне –

Зовуть вас по-праву –

Листи-ветерани!

До кінця свого життя беріг листи Володимир Семеновський. Людина талановита. Але надзвичайно скромна, він так і не став визнаним письменником. Але все життя писав вірші, багато з яких подільські композитори поклали на музику. Залишаються жити поезії, пісні Володимира Семеновського. І листи, адресовані йому.