ЗАЛИШАЙСЯ ВДОМА. Чорнобильська трагедія. Олесь Гончар про Чорнобиль

Олесь Гончар у своїх “Щоденниках” часто говорить про Чорнобильську трагедію. Деколи це цілі роздуми, переживання, деколи письменник згадує про трагедію одним реченням, але дуже влучним. Пропонуємо вашій уазі добірку цитат Олеся Гончара.

Том 3.

29.04. [19]86

На Чорнобильській атомній вибухнув реактор. Тисячі авто­бусів погнали до місця катастрофи, не постачивши спецодягом водіїв та лікарів, і вони теж повертаються опромінені. Десятки тисяч людей уже евакуйовано, найперше жінок та дітей. Посилену радіацію зареєстровано в Києві і далеко від нього. Боже, за віщо ще й це нещастя на наш народ? Після нищення мови, руйнування пам’яток культури (в Чернігові, Житомирі) ще й на дітей України оця чорнобильська Хіросіма…

Місто охоплене тривогою, лікарні, кажуть, переповнені, а по радіо ще ні слова інформації – бодрячеська музика та веселенькі пісні… Невже знову, як і після куренівської трагедії, ніхто не поне­се відповідальності? З приводу «Чорного Яру», виявляється, було висловлено дуже гостре невдоволення: навіщо, мовляв, авторові треба було нагадувати давно забуте? А для того й треба було, щоб щось подібне не повторилось.

А воно повторюється – та в яких масштабах! Розповідають, що в районі вибуху працюють війська, людей вивозять, роздягаючи донага, бо всю одежу треба спалювати. Старі люди відмовляються кидати домівки – хоч і вмирати, та в рідних місцях, біля рідних могил…

А ще ж один реактор стоїть в самому Києві – хіба ж не злочи­ном було розмістити цю споруду в центрі столиці? Біля цього київського реактора вже, кажуть, опромінилось одного разу ше­стеро дітей, бо хтось не прикопав в атомному могильнику радіоак­тивні відходи, і діти стали гратися ними…

Ось так і зустрічаємо Першотравень і всі весняні свята. Ніч на душі. Думки про потерпілих (в момент вибуху, кажуть, одразу загинуло дві зміни робітників), та й про киян доводиться думати: адже трьохмільйонне місто опинилося в зоні посиленої радіації (с. 90-91)

30.4. [19]86

Як тепер виявляється, питання стояло навіть про евакуацію Києва. Але сама природа пощадила киян, погнавши хмару в проти­лежний від Києва бік. Невдовзі радіоактивна хмара вже опинилась над Скандинавією, зависла над Польщею, стривожила Данію… Весь світ зараз трубить про «ядерну катастрофу в Україні». Чи будуть зроблені належні висновки? Відчутна тенденція применшити розміри трагедії, якась Ковшова (депутатка) вже цвіркоче з телевізора «о приподнятом настроении» (с. 91)

01.5. [19]86

Початок кінця.

Прелюдія кінецьсвіття. Так зараз сприймається Чорнобиль. Ще кілька днів про це поліське містечко ніхто не знав, зараз про нього як про щось зловісне гомонить уся планета. Як про зловісний знак того, що буде, може бути для всіх.

На Хрещатику парад, бадьорі виклики гасел, всі вдають, ніби нічого й не сталося. А команди людей у скафандрах, схожих на марсіан, заносять і заносять до лікарень потерпілих (с. 91)

 02.05.  [19]86

Щойно подзвонив Драч, попередив, щоб не виходили з будин­ку бо якісь фізики телефонують із Києва, що різко підвищилась радіація.

Вітер повернувся з півночі, якийсь дуже неприємний. Валя лежить з температурою, і не знаємо, що це?

Не страшно, але безмежно сумно. Невже такою покидати Україну й планету?

А в Ліоні вийшли на поле київське «Динамо» і мадридський «Атлетіко» виборювати Кубок кубків європейських країн. Героїч­ний матч, якщо зважити на те, що вдома – Чорнобиль. Перемога блискуча – 3:0. Повертаються хлопці на Україну як лідери євро­пейського футболу.

Прилетіли в Ліон з опроміненого міста і з почесним кубком повертаються знову в опромінене місто (с. 91)

 04.05.1986

Великдень, світлий день, а така навкруги гнітючість! Інформа­ції, власне, ніякої, люди живляться чутками; в місті Прип’яті, звідки населення евакуйовано, нібито орудують озброєні банди маро­дерів. Що там, на місці катастрофи, ніхто до пуття не знає (с. 91-92)

 06.05. [19]86

Вчора виступав переляканий міністр здоровохорони, давав нарешті населенню поради. П’ять днів мусило зійти після катастрофи, щоб тільки зараз міністр спромігся на мудру пораду: кидати взуття за порогом і підлогу протирати мокрою ганчіркою. Оце «ускорєніє»! 5 діб роздумувало начальство, щоб родити таку мудру пораду (с. 92)

 

Щось схоже на прелюдію ядерної війни. Моє захоплення викликають ті, хто веде рятувальні роботи, і ті дівчата-зв’язківки, які, ризикуючи життям, чергують на Чорнобильській телефонній станції. Посадити б замість них туди тих, хто цю станцію проек­тував і дозволив ставити її під боком у Києва, в густонаселенім районі  (с. 93)

 

Зараз ці банкроти, перші винуватці, сиплють кари на вчителів, на органи освіти за те, що дозволили дітям не відвідувати шкіл (хоч перед тим було кілька суперечливих вказівок – то вивозити з міста дітей, то повертати до шкіл).

Кажуть, уже забрали партквиток в котроїсь із директорів шкіл і зняли з посади зав. міськвно власне за те, що посміли рятувати Дітей…

Ось вона радіація тупості, брехні й цинізму (с. 93)

 

Кореспонденти, які прорвались до Чорнобиля, повідомляють: моторошно! Цвітуть садки, світить сонце, і жодної людини ніде – мертве місто. Тільки з якогось подвір’я вискочила собачка й стала лащитись: вона скучила за людьми. Вона сторожує будинок, хоч уже дістала смертельну дозу радіації. Дивиться в вічі тобі, homo sapiens (с. 94)

 

13.05. [19]86

Невже це початок кінця? Роз’ярілий реактор все ще, здається, палає, його не вдається приборкати, над Києвом невидима, але така відчутна хмара горя… Виїхало, кажуть, із Києва сотні тисяч лю­дей, день і ніч ішли кудись, як у безвість, переповнені людьми поїзди, електрички. Матері кидають роботу, рятують – як можуть – дітей.

Іду містом і ніде не бачу дітей – і сумно, і хоч трохи полегкість, що, може, вони десь у безпеці…

Скільки безглуздя, розгубленості. Є нібито наказ вивозити дітей в табори з 1-го до 7-го класів… А старших? А дошкільнят?

Пояснювані знизують плечима. Таке враження, що про дошкільнят забули.

Вночі прокинешся і думаєш: а може, Чорнобиль – це лише кошмар? Ні, на жаль, це дійсність. Живемо в умовах постійної трагедії, якій не видно кінця (с. 94)

 

20.05.[19]86

Сцени в селах, звідки евакуюють людей: людина, присівши, обіймає собаку, прощається як із людиною, як із найближчим другом…

Бабуся ховається в погребі, велять їй підійматися звідти. «Ой дорогесенький, дивися, як мій садочок розцвів, на кого ж я його покину? А курочки он ходять – хто їх нагодує?» (с. 95)

 

22.05.[19]86

І ще одна розповідь: жінка, що спала в хаті, раптом прокинулась серед ночі  – в усі вікна світло! Невже зійшло сонце? Ні, то чорне сон­це Чорнобиля – пожежа вирує… А вранці жінка ця вийшла – всі квіти розквітли! В одну ніч, від радіації… Ще й зараз цвітуть серед моторо­шного безлюддя… Невже Чорнобиль і генетично позначиться на майбутніх поколіннях нашого народу? Невже після 1933-го, після страхіть війни, каторг, концтаборів ще й генетичне виродження?

Хочу молитись за них, за прийдешніх (с. 95)

 

У тривозі – генетики. Вони вважають, що в зв’язку з Чорноби­лем існує загроза самій генетичній основі народу. А тим часом ведуться розмови про пуск уже зупинених блоків і навіть про будівництво нових – п’ятого й шостого… Що це? Остаточне поть­марення мізків? Чи холоднокровний злочин – злочин геноциду? Іноді стан буває такий, що шкодуєш: чому не вбило на війні? Адже тоді вмерти було легше, ніж зараз жити… Відчуття трагізму буття не полишає ні на хвилину.

А між тим треба жити й боротись. Ще ж якісь цінності світу залишаються, й хтось мусить їх захищати (с. 103)

 

30.06.[19]86

Черкащани розповідають: лісові звірі з радіоактивної зони тікають до них, у Шевченкові краї. Голуби, чайки летять звідти й падають на лету, бо, певне, вхопили смертельні дози.

А в Чигирині, в самому серці України, будують ще одну АЕС. І в Хмельницькому, і в Рівному, і ще десь – по всій Україні розкидають ці гнійники атомної зарази. Кажуть, для сусідів треба давати енергію. Але чому земля України повинна стати жертвою? Чому діти українські мусять хапати ці диявольські дози?

І як усе це назвати? Чим це все продиктовано? Щасливий, хто не дожив до Чорнобиля.

Хто так, як ми, не відчув на собі цей подих біблійського зла, подих кінецьсвіття (с. 107)

 

04.07.1986

Готую IV том для семитомного (мабуть, останнього при­життєвого) видання. Торкаюсь «Циклону», Холодної гори і бачу, що то вже була прелюдія кінецьсвіття. Там перший ангел протру­бив, а третій провістив нам Чорнобиль… Красуються плоди на деревах, а їх не торкни, тепла, як мати, земля під тобою, але босоніж на стежку не ступни…

Тільки ж за що така кара? Після іспанців народ наш був, мабуть, найбільш віруючим, найморальнішим, найчистішим…

Так за що ж? Може, за те, що люди спробували прозирнути в найпотаємніше, в сокровенне? За те, що так звану науку, зарозумілу фізику поставили вище за віру?

Перший гріх був первородний, Чорнобиль провістив нам другий, ще тяжчий.

А може, ще не пізно? Після Чорнобиля всі ми, люди, повинні б отямитись і по-новому глянути в небо.

Сиджу в Кончі, готую семитомник. Повертаюсь думками до тих, кого вже не зустріти ніколи.

Чорнобилем повна душа (с. 109)

 

07.07.[19]86

Академік Веліхов нібито сказав комусь із наших кореспонтів що наслідки горя чорнобильського Україна ще відчуватиме 200 років тож зостається лиш звернутись до тих, що будуть через

– Простіть нашу епоху, що була така нерозумна, жорстока й самовпевнена! Якщо побачите знову цю землю відродженою, в первородній красі й чистоті її, хай дарує вона вам щастя і пам’ять, адже без пам’яті людині не зазнати повного щастя… Хай заспівають вам по гаях ті солов’ї, що їх чули ми, Шевченко і Гоголь… Кровна віть наша, діти майбутнього, озирніться до нас через віки! (с. 109-110)

 

19.07.[19]86

Нікчемна інформація про Чорнобиль. То юшку варять нібито з дніпровської води, на знак того, що вона чиста (хоч, кажуть, і біля Херсона риба дохне); то тіточок веселих показують, які нібито повернулись на попередні місця; то якусь «голку» загнали в розпе­чений кратер реактора, хоч неясно, що це дасть для ліквідації самого пекла…

Жодного повідомлення урядової комісії, хоч минуло вже три місяці. І ніякої інформації для населення про радіаційну обста­новку. Людям лишається живитися чутками. Кінохроніка, вияв­ляється, жодного кадру не зняла про перші найстрашніші години. Не велено було (с. 111)

 

30.08.[19]86

Кажуть, Вернадський чи хтось інший з дореволюційних учених залишив запис про Чорнобиль. Щоразу, мовляв, коли проїздив через ці місця, на нього віяло чимось зловісним, ставало не по собі… Я вірю, що могло таке бути.

Минає літо в пишних рясних плодах, до яких не торкнутись. Дітей повертають до шкіл, а чим це кінчиться? Невже злі сили досягнуть свого? Прокляття вам, губителі народу, прокляття!.. (с. 116)

 

Чорнобиль – кошмар планети. Таким він і лишається.

А по телевізії повно словоблудства, брехні, дезінформації. Київських дітей повернули до шкіл – в ім’я показухи. (с. 117)

 

02.10.[19]86

А може, Чорнобиль – це попередження людству? Засторога тих П’ятих чи десятих сил, якщо вони є десь над нами… (с. 118)

 

28.10.1986

Про місто на Прип’яті розповідають, як про місто мертве, де білиз­на зітліває на шнурках, розвішана ще тоді; де бездомні коти виходять  на дорогу й проводжають заїжджу машину довірливим поглядом, сирітськими очима. І героїзм, і факти мародерства – все змішалось…

Невже Чорнобиль – це модель планети? Тієї, якою вона може стати? (с. 119)

 

І знову Чорнобиль… Кажуть, Дніпро буде радіаційний, заборонений для людей…

А ще ж будують атомну в Чигирині. Зруйнували замок руйну­ють джерела Чому обрано місце саме там? Щоб нищити Україну? Схоже на це. (с. 129)

 

Свій Чорнобиль у кожного в душі. (с. 153)

 

Кажуть, що якийсь московський науковець Медведєв свого часу дуже переконливо виступав проти будівництва атомної під Києвом і навіть описав майбутню катастрофу, але йому заткнули рота… Що ж то за сили такі? Кому так потрібен був той Чорнобиль?

Мруть люди від загадкових хвороб, діагнози справжні медици­на приховує від рідних. (с. 157)

 

Діти, онуки! Невже ми вам тільки й залишаємо, що Чорнобиль? (с. 175)

 

Чорнобиль – це, власне, початок нової ери.

І періодизацію життя людства треба б вести так: кам’яний вік, залізний вік і вік чорнобильський… (с. 178)

 

26.04.1988

Два роки минуло після чорнобильського вибуху. А правди всієї й досі не знаємо. Дезінформатори роблять своє.

Телевізія показує («умиляясь») старих людей, т. зв. самоселів, тобто тих, хто самовільно повертаються в зону, до рідних місць, до рідних домівок. Видно, страх смерті відступає в цих людей перед любов’ю до рідного гнізда, до своєї поліської землі, так жорстоко знищеної, понівеченої сучасними тупорилими техно­кратами (с. 189)

 

Живемо в зоні. Адже чорнобильська зона не кінчається на 30-му кілометрі, вона сягає значно далі – її, психологічну зону, що захоплює всіх нас, ми день у день відчуваємо на собі (с. 206)

 

Чорнобилем спокутує Україна перед людством, але за що? За що? (с. 224)

 

Туга за молодістю – це, мабуть, найглибше з почуттів… Як боляче бачити, що діти не мають щастя, і відчуженість всіх роз’єднує, і кругом Чорнобиль, Чорнобиль… Великоднього – для всіх би, для всіх!.. (с. 236)

 

Живемо під враженням публікацій про Народичі, де Чорно­биль все більше дає себе знати… Народжуються мутанти. Ось фото: лошатко (восьминоге) з сумними очима – на нього боляче диви­тись. Живий пам’ятник атомним бандитам… (с. 244)

 

…Сьогодні день Хіросіми. Хіросіма – сестра Чорнобиля… Кажуть, є думка переселити молоді сім’ї з чорнобильської зони в Канаду, Ав­стралію… І хай би! Хоч там би збереглося генетичне дерево української нації… Бо тут колонізатори завзялись, видно, її докона­ти. Боротьба за виживання триває щоденно, уперто, героїчно, але чим все це кінчиться – хто може сьогодні сказати? Коли й самі ни­щителі у своїй тупості послідовно вигублюють і себе теж (с. 248)

 

І сьогодні ж дивлюся фільм «Мі-кро-фон!» про Чорнобиль, про цей злочин віку…

І схоже, що цей геноцид хтось свідомо запланував… Відомство атомне, Мінздрав – все це злочинці, вбивці дітей… Жінкам заборонено народжувати, вимагають припиняти вагітність, а з Народичів їх не відселяють. Що це? Я бачу безмежно скорботні обличчя жінок, їхніх дітей… Мученицькі обличчя! За що ж вигублюють наш народ, кому така ненависна ця Україна? Мене душать ридання, бо я безсилий щось змінити… Вбивці не покарані, вони й сьогодні замишляють смертоносні свої АЕС… (с. 254)

 

07.04.1990

У чорнобильських лісах з’явилося багато скажених лисиць та скажених вовків, що нападають навіть на людей. А лосі лисіють і помічено, що часто вони кінчають самогубством: розігнавшись, розбиваються об стовбури дерев. Благородні лісові створіння ста­ють самогубцями, як і океанські кити, що викидаються – ніби в знак протесту! – на берег.

А що ж залишається людині? Жити – для чого? Щоб стати свідком кінецьсвіття? Духовний апокаліпсис, він уже в нас є. (с. 291)

 


ЗАЛИШАЙСЯ ВДОМА. Чорнобильська трагедія. Віталій Мацько.

24 квітня свій день народження святкує Віталій Петрович Мацько – український письменник, доктор філологічних наук, професор. Член Національної спілки письменників України (2000), Національної спілки журналістів (1984).

24 квітня для письменника стало не лише появою на світ, але напевне і прозріння та становлення себе як справжнього українця та патріота! Оскільки, 24 квітня 1989 року його викликали до Летичівського райвійськкомату, обмундирували й відправили ліквідовувати наслідки аварії на ЧАЕС.

У чорнобильській зоні перебував до 19 липня, поки не прийшла заміна. Період перебування Віталія Петровича в Чорнобильській зоні не аби як відзначився не лише на його здоров’ї, але і творчості. З його слів дізнаємося:

«Про перебування в Чорнобильській зоні, скажу, що в Хмельницькому 1992 року вийшла моя повість-есе «Вбите коріння», яка побудована на реальних фактах, побачених у зоні чорнобильського лиха, а також 1996 року надрукував невелику збірочку віршів «Зелений Мис» виключно на тему, якої торкаєтеся. Кого вона зацікавить, може перечитати. А про моє здоров’я Вам краще запитати у лікарів. Щороку доводиться лежати в лікарні, став гіпертоніком, і дня не живу без таблеток. Переніс мікроінфаркт, сьогодні докучає «пані» стенокардія. І саме тому важко говорити, що довелося пережити. Морально важко. Але не шкодую. Я дуже сильно люблю Україну, український народ, рідний край. І якби довелося ще раз пройти таке пекло, то, не роздумуючи, повторив би цей подвиг. Завжди треба ставити питання: якщо не я, то хто? З дитинства не звик ховатися за чужу спину. Моє кредо: добро творити й радість на землі. Творімо більше добра одне для одного, тоді й світ подобрішає [див. Рогожинська Г. І митець, і продавець, і за правду борець, або що ми знаємо про Віталія Мацька?. Подолянин. – 20 квітня, 2012].

В фондах нашого музею зберігається велика кількість матеріалів пов’язаних з літературною творчістю письменника.

Ще раз вітаємо Віталія Петровича з Днем народження та закликаємо всіх залишатися вдома!!!!!

Білий морок

 

Цвітуть сади. Брунькуються акації.

Квітує жито… О яка краса!

Природа підляга дезактивації,

Її не подаруєш на посаг.

Земля свята, сповита білим мороком,

Хворіє зримо. Чим допомогти?

Склика Чорнобиль всіх людей на толоку,

На поміч кличуть струменем дроти…

Земля батьків, колись ти гнала полчища

І яничар, і турків, і татар.

А ось тепер у рукотворнім вогнищі

Куди несеш свій атомний тягар?

Тяжіє атом над людськими долями,

Як меч Дамоклів, що чатує світ.

Нова планета кличе-манить зорями

Землян у гості, в космос, у політ…

Цвітуть сади. Брунькуються акації.

Зове людей Чорнобиль у біді.

Лікуєм землю-сад від радіації.

І я у кратері неспокою подій.

 

 

Зона

Тече сумирно річка Уж,

Сумують почорнілі гнізда.

І зайчик покидає кущ,

Та покида його запізно,

Бо з пекла вирвалась біда,

Людського розуму помилка,

Аж світ здригнувся, світ рида,

Що лине білий морок. Гірко

У душу скрапує сльоза,

Сльоза невичахлої вроди.

Тут філософія уся:

Людині сплачує природа.

 

 

 


ЗАЛИШАЙСЯ ВДОМА. Чорнобильська трагедія. Галина Панчук.

Чорнобильська трагедія велике горе для багатьох українських родин, яким на все життя чорним попелом закарбувалася в пам’яті дата «26». Кожна сім’я, яка на той час проживала або перебувала в місті Прип’ять має свою історію…як і родина нашої подільської письменниці ГАЛИНИ ПАНЧУК, якій двічі являлася дата 26 квітня …

Панчук Галина Степанівна народилася 19 липня 1953 року в с. Каймонове Усть-Кутського району Іркутської області Російської Федерації. Цікавими є її спогади:

«Волею долі я народилася на берегах могутньої річки Лєни. В Іркутську область батьки мої поїхали будувати залізницю. 19 липня 1953 року вони вже раділи моїй появі на світ. А за рік родина повернулася на рідну Хмельниччину: тата забирали до війська, а мама не хотіла залишатися на чужині. Сімейні перекази оповідають про те, як я мало не потонула у сибірській річці. Тому часто жартую, що вже в однорічному віці загартовувала себе, готуючись до життєвих випробувань, найтяжчим з яких стала чорнобильська трагедія».

Саме тому Галина Панчук з матірю переїхала на Хмельниччину в с. Гриців Шепетівського району. Там вона закінчила школу на вступила до Кам’янець-Подільського інституту. По закінченню інституту отримала направлення у м. Прип’ять. Працювала Галина Степанівна вчителем недовго, через хворобу була змушена перейти в Будинок культури, вела літературну студію.

З архівів аматорської студії «Прип’ять-Фільм», можна дізнатися про те, що за кілька днів до вибуху на ЧАЕС, Галина Панчук мала брати участь у виставі присвяченій Марині Цвєтаєвій, але не судилося….

26 квітня її життя змінилося назавжди… Через багато років всі її переживання, спогади виллються у збірки «Несезонний вирій» (1996),«Зозульчині черевички» (2002),«Голос вишні і бджоли» (2004), «Ескізи моєї душі» (2006).

Величезну роль у житті зіграли її батько, який зумів знайти правильний шлях автомобілем аби зберегти життя своєї Галини (оскільки на той час вона вже потребувала серйозного лікування), матір, яка у всьому підтримувала та допомагала її та донечка, яка давала її наснагу, силу на віру в себе. Саме так, втрьох їм вдалося вибратися з м. Припяті та вдруге повернутися до м. Гриців. На Хмельниччину.

Повернувшись на рідну землю вона багато працювала. Саме тут вона видала перші три збірки, була прийнята до НСПУ. Дуже часто згадувала в творах свою маму, яка любила вишивати та співати пісню:

«Посію я жито межи осокою,

Ой жаль мені буде доню за тобою…»

Хворіла…та мріяла, хоча б ще раз побачити м. Прип’ять. Але не судилося…

Фатальна дата «26 квітня», яка вдруге стала для неї вічністю, її серце перестало битися 26 квітня 2008 року…


Залишайся вдома. Чорнобильська трагедія.

Щороку, 26 квітня, весь світ згадує і вшановує пам’ять про загиблих. Події того дня стали однією з наймасштабніших трагедій для людства. Вибух, який зруйнував життя тисячам людей і утворив багатокілометрову зону відчуження, назавжди закарбувався в пам’яті не одного народу.

26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС пролунало два вибухи. Спалахнув реактор, в якому у той час знаходилося близько 200 т урану. Крізь зруйновану обшивку радіоактивні речовини вирвалися назовні, отруюючи усе живе навколо в радіусі багатьох кілометрів.

До ліквідації наслідків катастрофи було залучено загалом близько 240 тисяч рятувальників. Перші пожежники, які прибули гасити полум’я, не мали спеціальних засобів захисту, тому отримали високі, навіть смертельні, дози радіації.

Але саме завдяки вогнеборцям, які жертвували своїми життями, вдалося запобігти водневому вибуху, що міг відбутися, якби реактор продовжував палати. Згодом підрахували, що загальна радіація ізотопів, викинута тоді в повітря, була в 30 разів більшою, ніж під час вибуху атомної бомби в Хіросімі, і першими, хто відчув її на собі були працівники станції та рятівники.

Пожежники, які героїчно гасили полум'я на Чорнобильській АЕСПожежники, які героїчно гасили полум’я на Чорнобильській АЕС

Одразу після аварії було опромінено понад 8,5 мільйонів людей і забруднено 155 тисяч квадратних метрів територій. Навіть після того, як пожежу погасили, реактор ще кілька тижнів продовжував викидати неймовірну кількість радіації, доки його не засипали сумішшю піску, свинцю та бору.

Тим часом поки рятувальні служби боролися з безпосередніми наслідками катастрофи, решта населення ще й не здогадувались, наскільки страшна трагедія відбулася зовсім неподалік. Уряд СРСР старанно приховував аварію. Ніхто не організовував термінової евакуації, людей навпаки закликали не хвилюватися і продовжувати своє звичне життя, так ніби нічого й не трапилося.

Офіційне повідомлення про трагедію СРСР змусила зробити міжнародна спільнота, оскільки вже наступного після катастрофи дня у різних державах світу почали фіксувати аномальне підвищення радіації. Першою на сполох тоді забила Швеція.

Першого травня в Києві ще проводили масштабний парад, в якому брали участь тисячі людей, в той час, як рівень радіації там перевищував фоновий у кілька десятків разів. Усвідомивши масштаб трагедії, евакуацію все-таки розпочали. Людям говорили, що це тимчасовий захід і вони дуже швидко зможуть повернутися. Але більшість з них, насправді, назавжди залишали на отруєних територіях своє колишнє життя.

Чорнобильська катастрофаЇм забороняли брати практично будь-що, адже розуміли, що кожна з речей вже опромінена смертельною дозою радіації. Безліч домашніх улюбленців залишилися без господарів, кинуті віч-на-віч з жахливою катастрофою. З 30-кілометрової зони відчуження було вивезено 115 тисяч осіб. Згодом небезпечний реактор накрили бетонним саркофагом, який мав би запобігати подальшому забрудненню середовища.

Через 33 роки після аварії, з огляду на відсутність людей, на цій території утворився умовний заповідник. В чорнобильській зоні знайшла притулок безліч видів тварин та птахів, серед яких все частіше можна зустріти рідкісні види. І хоч територія ще не зовсім безпечна для постійного проживання, поодинокі люди починають на ній заселятися.

На сьогодні все.

ДО НОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ.

ЗАЛИШАЙТЕСЬ ВДОМА.