Невидимі ходять босими…

 

Це була незвичайно цікава презентація книжки. Відбулась вона у Хмельницькому обласному літературному музеї. Зібрала учнів НВК № 7, бібліотекарів, письменників. Здається, всі були глибоко вражені. Подивовані. Збентежені.

Такою несподіваною, дивовижною виявилася творчість молодої поетеси Оксани Скоц.

Її перша збірка поезій, презентована цього дня, називається «Невидимі».

 

«Невидимі ще часто ходять босими

По свіжоскошених травах-словах».

 

Це тільки маленька дещиця з цієї збірки. Своєрідної, оригінальної, цікавої. Вийшла вона у видавництві «Український письменник». Нарешті виданої, бо мала б побачити світ ще минулого року, після перемоги Оксани Скоц у Міжнародному літературному конкурсі «Гранослов» у номінації «Поезія» 2018 року. Але добре, що й тепер…

А перед цим у молодої вчительки зі Старокостянтинівського району, що на Хмельниччині, була перемога в обласному молодіжному літературному конкурсі, визнання під час участі у Всеукраїнському семінарі молодих, який проводить Національна спілка письменників України, третя премія літературного конкурсу «Смолоскип».

І ось, як ті невидимі, вона вийшла зі своєю творчістю на широкий читацький загал. Ну що ж, «невидимі приходять, коли їм заманеться». І хоч «невидимих майже ніхто не чує», тепер Оксана Скоц почута. Бо як би там не було, а «невидимі потребують людей».

Люди теж потребують «невидимих», тому що «невидимі вміють розширювати межі того, що є». І «невидимі»

«стали співати про те, що вода поглинає сушу:

одні читали книги,

інші слухали пісні,

інші говорили з невидимими,

інші пили воду,

інші будували кораблі,

інші ставали сушею,

інші дихали тишею,

невидимі ставали видимими,

видимі – невидимими».

 

Озвучити поезії Оксани Скоц допомогла голосом гітари студентка Хмельницького музичного коледжу імені Владислава Заремби Поліна Гігаурі.

Своїми враженнями від творчості дебютантки поділилися письменники – директор літературного музею Василь Горбатюк і Наталя Поліщук.

Щасливцям дісталися книжки Оксани Скоц з автографами. Бо це дуже цікаво й зворушливо – зостатись наодинці з поезіями Оксани. Та ще й перед цим прочитати не менш своєрідну передмову до збірки Катерини Девдери. Називається вона «Сестро, сестро».

Ось постскриптум із неї:

«Пам’ятаєш, як ми приміряли червоні сукенки в крамниці на Коперника?

Ми так довго були невидимими. Нам так незвично було підбирати одяг і слова, щоб вийти нарешті в люди. Але настає час, сестро, настає час. У кожної з нас – власний неповторний відтінок червоного. Тобі пасує кармін і бордовий. Мені – яскраво-кораловий.

Носімо свої кольори  безстрашно і гордо.

Говори.

Одягни цю присутність у музику».

 


Залишити відповідь