Спішив з любов’ю день зустріти До 75-річчя з дня народження Миколи Федунця

 Спіши з любов’ю день зустріти,

А справи – з правди розпочать.

В житті є різні заповіти,

Цей – з тих, що варто шанувать.

 

Ця коротенька, але така містка поезія – одна з багатьох значущих, глибоких із творчої спадщини відомого українського поета-подолянина Миколи Федунця. Саме вона дала назву літературному вечору, присвяченому 75-річчю з дня народження митця слова, що відбувся в Хмельницькому обласному літературному музеї.

Микола Федорович Федунець народився 1 січня 1944 року в селі Сушівці Білогірського району. Батько його, Федір Демидович, був стельмахом, мати, Надія Хомівна, працювала біля землі.

М. Федунець закінчив факультет журналістики Національного університету імені Т. Г. Шевченка. Майже двадцять років віддав газетярській праці — у редакціях газет: білогірської районної «Життя і слово», обласних — «Подільські вісті» та «Корчагінець». З 1986 до 2008 року — голова Хмельницької обласної організації Національної Спілки письменників України.

Друкувався з 1957 року. Перша книжка віршів «Адреса юності» з’явилася 1972 року. Згодом вийшли книги: «Душа зернини» (1977), «Свято роси» (1983), «Обличчя долі» (1987), «Проводи журавлів», «Розневолення» (1990), «Подільські акварелі» (1991), «Любові мить», «Жниво» (1992), Вісім струн» (1993), «Назустріч», «Вибране» (1994), «Неповторне» (1995), «Наяву» (1996), «Рай-хвиля», «Грані», «Жариновий кетяг» (1997), «Тужавий вітер», «…І поселюсь у Всесвіті з тобою» (1998), «Теплі луни», «Веретено» (1999), «Напрям» (2000), «Вересневий простір» (2002), «Кольори вогню», «День мій земний» (2003),  «Не поступимось любов’ю до України» (2004), «Зі сторінок «Автографа», «Іспит» (2005), «Тут, на трепетній землі», «Древнє джерело» (2006), «Клекіт», «Мереживо», «Без ретуші», «Строфи з різночасся» (2008) та інші.

Член Національної Спілки письменників України з 1978 року. Член Національної Спілки журналістів України з 1976 року. Заслужений працівник культури України (2002).

 М. Ф. Федунець був лауреатом міжнародних літературних премій імені Івана Кошелівця та імені Дмитра Нитченка, обласних літературних премій імені Тараса Шевченка, імені Микити Годованця, імені Володимира Булаєнка, імені Григорія Костюка, імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні» та Хмельницької міської премії імені Богдана Хмельницького.

Окремі твори М. Федунця перекладено азербайджанською, білоруською, болгарською, корейською, російською мовами.

Помер 20 червня 2009 року. Похований у м. Хмельницькому.

Віддати данину світлої пам’яті поетові, по-новому, з погляду нинішнього дня оцінити творчість митця слова або ж взагалі відкрити його для себе зібралися в обласному літературному музеї письменники, рідні, друзі, вихованці обласного ліцею-інтернату поглибленої підготовки  учнів у галузі науки.

Голова Хмельницької обласної організації НСПУ Петро Маліш у своєму слові про ювіляра підкреслив значення збереження пам’яті про поета, літературного побратима. Вона проявляється в різноманітних заходах, пов’язаних з його життям і творчістю, у встановленні меморіальної дошки на будинку в місті Хмельницькому, де він мешкав, та присвоєнні його імені одній з вулиць обласного центру, у встановленні обласної літературної премії, що носить його ім’я, – за кращу поетичну збірку.

Одна з лауреатів цієї премії – поетеса Ніна Шмурікова. Вона поділилася спогадами про ювіляра, прочитала вірш, присвячений його пам’яті.

Слово про поета, про його творчість виголосив доктор філологічних наук, професор, письменник Віталій Мацько.

Багато років Микола Федорович у житті й творчості йшов у парі з дружиною Олександрою Ванжулою, теж поетесою, членом НСПУ. Хвилюючими теплими були спогади про цю літературну сім’ю дочки Олександри Семенівни – Ірини Миколаївни.

На вечорі звучали поезії Миколи Федунця, й зокрема, з вуст учнів ліцею-інтернату.

Відомий бард Леонід Мазур виконав пісню на слова поета.

Живим постав Микола Федунець перед учасниками заходу із збереженого відеозапису.

 

 

Микола ФЕДУНЕЦЬ

 

Три дороги

Три дороги, намітила доля мені,

Кожна – інша,

А всі – неминуче земні.

 

Першу зміряв давно – найкоротша з доріг.

Не барвив її квіт,

Не закутував сніг.

 

Не спішила до піль,

Не текла між отав.

Я недовго, признатись, її пам’ятав.

 

До порога – і тільки – мене довела,

Від порога – і далі –

Наступна лягла.

 

Простяглась-простелилась в мінливі світи,

Скільки вистачить сил,

Буду нею іти.

 

Маю радість на ній

Всю до крихти відчуть,

Нікудишня без цього, погодьтеся, путь.

 

Маю сум пережити,

Спізнати до дна,

Бо інакше – неповною буде вона.

 

Лиш опісля дорога почнеться,

Яку

Не дано пригадати на цьому віку.

 

Не лякаюся дня,

Коли звузиться світ,

І та, третя, поверне до чорних воріт.

 

На єдине молюсь:

Якщо гряне пора,

Поприходили б всі, кому зичу добра.

 

Всі, кого виглядаю,

Душею люблю,

Всі, з ким другу дорогу сьогодні ділю.

 

 

*  *  *

Учуся жити, щезлі дні жалію,

Що в безтурботті й марнотах пройшли,

Не все так просто, хоч і безнадію

Розторочити прагну, як вузли.

 

Не вмію долю власну захистити

Від нашепту, від ницих вихваляк.

Не вмію бути спритником, ловчити:

Тобі – копійка, а мені – п’ятак.

 

Тобі – стернина, а мені – покоси,

Тобі – притулок, а мені – дворець.

Не вмію так: крізь час хлопчина босий

На мене дивиться із Сушовець.

 

*  *  *

Все починається з малого,

В нім – витоки і дій, і див…

У смужці світла молодого –

Світанку трепетний розлив.

 

Віки гудуть в народній думі,

Поема твориться з рядка.

Многоголосся піль – у шумі,

Ледь чутнім шумі колоска.

 

Дев’ятий вал – у крапелині,

Пожеж насіння – в сушняках,

Трави просторища – в зернині,

В стежині – довгий-довгий шлях.

 

У миті, що коротка строго,

Пульсують сотні тисяч літ…

Світ починається з малого

І саме тим – великий світ.

 

*  *  *

Я йшов кудись, я повертався звідкись,

Я всім і всюди роздавав свій час.

То знаним, то незнаним – і не бідкавсь

На те, що не даються дні в запас.

 

Як вмів, як міг – допомагав невдасі,

Забродив з головою в поговір.

Свій час я розкидав, як зерна птасі,

Що залетіла випадково в двір.

 

Незримі ниті гайнувань – снувались,

Намотувались дні на літ клубки.

А строфи недописані лишались

І пилом покривалися рядки.

 

Та я, між тим, не поспішав зітхати,

Бо знав: знайомі й незнайомі вмить

Мені пробачать марноти і трати…

Але от час… Чи він мені простить?

 

*  *  *

Через тисячу літ я б проснуться б хотів –

Шепіт вітру спізнать, навістити тумани.

І хоч трішки дізнатись в тій далі віків,

Як мережиться доленька ваша, краяни.

 

І коли я почую: живісінькі ви, –

Узнавать українців по голосу буду, –

То спокійно вернусь під коріння трави,

І – ще тисячу літ радість грітиме груди.

 

Митцям-побратимам

 

Колір слову даєте, а фарбам – тепло,

Форму ж – мармуру, глині, металу…

День змарнів би без вас і йому на чоло

Хмаровиння безбарв’я лягало б помалу.

 

Тільки ж цьому не статися! З плину безсонь

Виринає прекрасне, сотворене вами,

Припадає утома вам часто до скронь

І незримі на серці лишаються шрами.

 

Та приходить світання, стає на поріг

І, завмерши, вдивляється в диво чергове…

Залишайтесь, братове, в творіннях своїх

І в Господніх реєстрах лишайтесь, братове.