«Понад Крутами вічність у сурми сурмить»

Літературний музейний урок під такою назвою відбувся у Хмельницькому обласному літературному музеї. Присвячений він був Дню пам’яті героїв Крут – молодим українцям, що віддали своє життя в боротьбі проти московських більшовицьких загарбників в нерівному бою 29 січня 1918 року.

З глибоким хвилюванням слухали учні НВК № 6 розповіді працівників музею про ті героїчні й трагічні події під станцією Крути на підступах до Києва.

Звучали записи пісень про героїв Крут, вірші українських поетів (Павло Тичина, Олекса Кобець, Богдан Бора, Анатоль Юриняк), зокрема, й оповідь про тему Крут у творчості нашого земляка, молодого поета Герася Соколенка (народився 1920 року в с. Михля Ізяславського району), учасника «Просвіти» й Організації Українських Націоналістів під час Другої світової війни (загинув 1945 року в Німеччині).

Емоційної напруги літературному уроку суттєво додали й відеовставки на тему подвигу української молоді під Крутами.


«Повій, вітре, на Вкраїну» До 185-річчя з дня народження Степана Руданського

У Хмельницькому обласному літературному музеї відбувся захід, приурочений 185-літтю з дня народження Степана Руданського (1834-1873).

На заході були присутні учні Хмельницької ЗОШ № 18.

Літературно-мистецький захід включав в себе розповідь про життєвий та творчий шлях письменника на Поділлі.

Розглянули петербурзьський та ялтинський періоди життя та творчості  С. Руданського.

Учні мали змогу познайомитися з окремими поетичними творами автора, що стали народними піснями, історією їх написання.

https://www.youtube.com/watch?v=G1CIfdx-CXw 

На завершення  заходу школярі переглянули мультфільм «Вір, не вір, а не кажи брешеш» за мотивами твору С. Руданського.

https://www.youtube.com/watch?v=KXDkAudLu6E&t=416s  

Степан Васильович Руданський народився 6 січня 1834 року у селі Хомутинцях, Вінницького повіту на Поділлі, у багатодітній родині сільського священика. Крім молодшого Степана, у сім’ї росло ще двоє синів і одна дочка, а також виховувався молодший брат батька.

Ім’я другому синові підібрали без усякого клопоту: через три дні був Степанів день – в пам’ять про християнського першомученика архідиякона Стефана.

Азбуки маленького Степанка навчили сільський дяк та батько. Побачивши неабиякі здібності та дбаючи, за старосвітським звичаєм, про духовну кар’єру свого молодшого сина, священик Василь Руданський вирішив віддати його до Шаргородської духовної школи-бурси. Хлопчикові було лише вісім років, коли він потрапив до цього закритого навчального закладу.

Навчаючись у бурсі, Руданський досить добре освоїв давню грецьку, латинську та старослов’янську мови, викладанню яких там приділялась велика увага.

На семінарські роки припадає і початок безпосе­редньо творчої роботи Руданського. Тут написані пер­ші оригінальні ліричні поезії («Сиротина я безродний», «Ти не моя», «Мене забудь», «Пісня» («Не дивуй­тесь, добрі люди»), переклад з польської мови попу­лярного романсу «Чорний колір» та шість балад, близьких за обсягом до поем («Два трупи», «Вечорни­ці», «Упир», «Хрест на горі», «Розмай», «Люба»). 

Навчання тривало вісім років, і син отця Василя закінчив бурсу з відзнакою «перший учень». Батько хотів вивчити свого сина на священика і мріяв передати йому парафію в Хомутинцях, тому випускник бурси продовжує освіту у Подільській духовній семінарії.

У 1849 році 15-річний Степан на 6 років став мешканцем Кам’янця-Подільського. Прихисток йому дала вдова Єлизавета Княгницька, у якої було три дочки. Його товаришем і по навчанню, і по квартирі став на рік старший за нього Іван Квартирович – теж син священика.

У семінариста Руданського було дуже цікаве захоплення – він любив бувати на ярмарках, на вулицях серед простих людей: слухав їхню мову, записував різноманітні історії, прислів’я, приказки, бувальщини. І, звичайно ж, пісні. У 1852 році в Кам’янці-Подільському 19-річний Руданський упорядковує два рукописні зшитки українських народних пісень, зібраних на Поділлі. Перший том містить, як вказує сам укладач, «пісні любовні», другий – «козацькі, бурлацькі, рекрутські, весільні, великодні і так собі».

Товариші Руданського розповідають, що він був дотепний, балакучий. Любив жартувати з селянами, був працьовитий і «до всячини аматор». Був душею сільських свят, його запрошували на весілля, на гулянки молоді. При всякій нагоді уважно записував пісні та оповіді, а потім і сам почав складати «артикули» (так називає перші поетичні спроби молодого Руданського його хомутинський товариш) і підбирати до них голоси. Ті «артикули» Степан співав, працюючи з селянами в полі, або гуляючи в садку. Мав дужий, гарного тембру голос і любив співати, особливо старовинні народні пісні, яких знав безліч. «По селах збирав він пісні та заводив сам у ноти… Умів добре декламувати, знав «Кобзаря» напам’ять і, бесідуючи, наводив часто то один, то другий стих, щоб тим справдити свої слова». Мистецьке обдарування Степана Руданського було багатогранним. Збереглися друковані свідчення сучасників про те, що він був неабияким художником і особливо полюбляв карикатури з підтекстовками, взятими з народних прислів’їв та анекдотів.

А ще у цьому давньому місті семінарист Степан закохався у середню доньку своєї квартирної хазяйки – карооку красуню Марію Княгницьку. Почуття до дівчини надихнуло його взятися за перо. Руданський створює в місті над Смотричем романтичні балади «Розбійник», «Вечорниці», ліричні пісні, перекладає з польської романс «Чорний колір».

Але гарна Марія подобалася не лише Степанові. Іван Квартирович теж у неї закохався. Проте Марія надала перевагу Степанові. А тим часом для обох суперників прийшла пора прощатися із семінарією. Руданського, як кращого учня, для подальшого навчання направили у Петербурзьку духовну академію. Від’їжджаючи до столиці, 21-літній Степан заручився згодою Марії на одруження. А його друг і водночас суперник Іван пішки подався до Києво-Печерської лаври, щоб навіки залишитися там ченцем, бо життя без Марії втратило для нього будь-який сенс… Проте свій задум він не здійснив. Захворів його батько. Тож Іван вирушив додому, проте дорогою не витримав – і заїхав до Княгницьких. Там дізнався, що Маріїн наречений у Петербурзі вступив не до духовної, а до медико-хірургічної академії. Нечувана зухвалість. Небачений виклик усталеному порядку речей. Обурення старої Княгницької не мало меж: вона заборонила Марії навіть думати про Степана. Через рік Марія стала дружиною Івана Квартировича, він взяв на утримання її стару матір і двох  малолітніх сестер.

Закінчив Кам’янець-Подільську семінарію Степан Руданський з відзнакою. Його батько був щасливий. Виряджаючи сина в далеку дорогу на навчання до Петербурга, отець Василь аж сльозу пустив.

Степан, всупереч волі батька, вступив до Петербурзької медико-хірургічної академії,відомої вже на той час як осередок передової науки і культури.

Цей крок означав цілковитий розрив з батьком, який одразу позбавив його матеріальної підтримки, заявивши: «А тепер ти від мене і мідного шеляга не получиш». Руданський належав до духовного стану, і духовна академія не бажала поступатися своїми «правами» на добре атестованого випускника Кам’янець-Подільської семінарії. Тому медико-хірургічна академія могла зарахувати Руданського лише так званим «вільним слухачем», який не мав права на стипендію. Після розриву з батьком Степан дуже бідував, часто голодував. Щоб стати повноправним студентом, Руданському треба було вийти з духовного стану. Юнак написав клопотання. На засіданні святійшого синоду справу було вирішено позитивно, і 26 вересня 1856 року Степан Руданський одержав свідоцтво про вихід з духовного стану. Ставши повноправним студентом, Руданський почав отримувати стипендію, якої навіть не вистачало на харчі. Мешкав Степан Васильович десь на глухій околиці столиці, про що написав в автобіографічному вірші «Студент»:

У славнім місті Петербурзі, недалеко від Неви,

Із болота виглядає хата бідної вдови.

Стара хата з удовою разом вік свій віджила,

Похилилась, почорніла і в болото увійшла.

А у хаті на постелі у сурдуті і плащу

Сидить студент медицини, другий місяць без борщу.

Петербурзьке голодне життя підірвало його здоров’я, «нагородивши» туберкульозом. Він навіть на навчання в академії замість п’яти відведених років витратив шість, бо через хворобу не міг з першого разу скласти всі іспити за третій курс. Студент був безмежно радий п’яти карбованцям, надісланим старшим братом Григорієм. Він тужив у Петербурзі за коханою Марією, виливаючи сум у пісні «Повій, вітре, на Вкраїну». Вірш написано 24 липня 1856 року, після того, як Степан довідався, що Марія та Іван побралися. 

На допомогу з дому годі було сподіватися. І Степан Руданський активно взявся за творчу роботу. Він працював над своїми поетичними творами, щоб скласти збірку і видати її. Протягом, наприклад, лютого 1859 року було опрацьовано понад чотири десятки співомовок. Збірку «Нива» Степан Руданський надіслав до київського цензурного комітету. Крім того одночасно поет шукав таке російське періодичне видання, яке б погодилося друкувати українською мовою його веселі поетичні мініатюри. Так, у № 20, 21 та 48 петербурзького тижневика «Русский мир» за 1859 рік було опубліковано такі його гуморески: «Лошак», «Засідатель» (під назвою «Становий»), «Вареники» і «Чи високо до неба?». За той же рік «Искра» опублікувала серію «Малороссийских анекдотов», що являють собою вільний переказ російською мовою таких гуморесок, як «Не мої ноги», «Добре торгувалось», «Кіт» та інше.

Найцікавіше, що саме на петербурзький період життя припадає розквіт літературної діяльності поета. Батько, дізнавшись, що син пише балади, ліричні та гумористичні твори, у своєму листі до старшого сина Григорія попросив: «Скажи Степану, если он пишет, так пусть пишет не на этом дубовом малорусском языке, а пишет по-великоросски, может быть, его кто-нибудь, когда-нибудь прочитает».

У відповідь Степан написав  5 липня 1859 року слова, які стали пророчими: «Заказують мені мою рідну мову, – заказує батько; але в мене був дід, був прадід і прапрадід – вони мені не заказали; не слухає батько мої мови – зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одномовців. Батько, може, не любить своєї мови через то, що нею у нас говорять мужики, а нібито в московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні у Бога…»

Збірка «Нива» не побачила світу на Україні. Після надто суворої рецензії П. Житецького київський цензурний комітет не дав дозволу на друк. Тоді поет взявся упорядковувати нову збірку, яку здав до петербурзького цензурного комітету, не маючи вже особливих планів на майбутнє. Надходив кінець його навчанню в медико-хірургічній академії, отже, й тяжкому бідуванню в Петербурзі. Живучи весь час впроголодь, переобтяжений виснажливою працею, двадцятишестилітній поет захворів і в суворих кліматичних умовах столиці міг справді померти від сухот.

Степан Руданський просився на південь. Клопотання випускника знайшло підтримку в керівництві академії. Незабаром, 1 серпня 1861 року, з медичного департаменту міністерства внутрішніх справ надійшло повідомлення про призначення Руданського в Ялту на посаду міського лікаря. Того ж дня поет залишив Петербург.

Дорога до Ялти пролягла через рідні Хомутинці. Він пригорнув на могилі батька, якому все простив, свою рідну матусю. Це був його останній приїзд у село.

У Ялті С. Руданський працював міським та повітовим, а заодно – на громадських засадах – і карантинним лікарем у порту.

На перших порах дуже дошкуляла матеріальна скрута. Коли читаєш у листах С. Руданського, що в Ялті з її дорожнечею йому доводилося перебиватися сухою таранею, коли зустрічаєш у листі до брата Григорія прохання вислати полотна на сорочки, мимоволі переймаєшся співчуттям і повагою. Полегшення настало аж 1863 року, коли Степан Руданський влаштувався ще й на посаду службового лікаря кримських маєтків князя С.М. Воронцова. У листі до брата Григорія від 30 вересня 1863 року Руданський пише: «… я вже зможу кожний день свій обід мати. І тільки то, що обід, а вечері ще за сії гроші мати не зможу…»

Руданський ніколи не розмежовував свої громадські й службові обов’язки. Міську бідноту він лікував безплатно. Молодого лікаря ялтинці любили за веселу вдачу, безкорисливість і доброту. Степана Руданського тут шанували, бо й він докладав зусиль, щоб місто ставало зручнішим для життя. Частину придбаної ділянки віддав під створення міського фонтану. За ініціативи лікаря Руданського було закладено ринок.

Влітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери, і лікар Руданський взявся винищувати джерела інфекції. Зрештою, медик сам захворів. Загальне ослаблення організму викликало загострення давньої недуги – туберкульозу. Дев’ять місяців лікарі рятували Руданського. Третього травня 1873 року, на тридцять дев’ятому році життя, помираючи на руках свого старшого брата Григорія він, ледве ворушачи губами, наспівував улюблену пісню «Україно моя мила»…

Поховали Степана Руданського на мальовничому узгір’ї масандрівського кладовища Ялти. Через два десятиліття після його смерті друзі поставили на могилі кам’яну брилу, на якій викарбували слова з його вірша:

На могилі не заплаче ніхто в чужині,

Хіба хмаронька заплаче дощем по мені.

 

 


Спішив з любов’ю день зустріти До 75-річчя з дня народження Миколи Федунця

 Спіши з любов’ю день зустріти,

А справи – з правди розпочать.

В житті є різні заповіти,

Цей – з тих, що варто шанувать.

 

Ця коротенька, але така містка поезія – одна з багатьох значущих, глибоких із творчої спадщини відомого українського поета-подолянина Миколи Федунця. Саме вона дала назву літературному вечору, присвяченому 75-річчю з дня народження митця слова, що відбувся в Хмельницькому обласному літературному музеї.

Микола Федорович Федунець народився 1 січня 1944 року в селі Сушівці Білогірського району. Батько його, Федір Демидович, був стельмахом, мати, Надія Хомівна, працювала біля землі.

М. Федунець закінчив факультет журналістики Національного університету імені Т. Г. Шевченка. Майже двадцять років віддав газетярській праці — у редакціях газет: білогірської районної «Життя і слово», обласних — «Подільські вісті» та «Корчагінець». З 1986 до 2008 року — голова Хмельницької обласної організації Національної Спілки письменників України.

Друкувався з 1957 року. Перша книжка віршів «Адреса юності» з’явилася 1972 року. Згодом вийшли книги: «Душа зернини» (1977), «Свято роси» (1983), «Обличчя долі» (1987), «Проводи журавлів», «Розневолення» (1990), «Подільські акварелі» (1991), «Любові мить», «Жниво» (1992), Вісім струн» (1993), «Назустріч», «Вибране» (1994), «Неповторне» (1995), «Наяву» (1996), «Рай-хвиля», «Грані», «Жариновий кетяг» (1997), «Тужавий вітер», «…І поселюсь у Всесвіті з тобою» (1998), «Теплі луни», «Веретено» (1999), «Напрям» (2000), «Вересневий простір» (2002), «Кольори вогню», «День мій земний» (2003),  «Не поступимось любов’ю до України» (2004), «Зі сторінок «Автографа», «Іспит» (2005), «Тут, на трепетній землі», «Древнє джерело» (2006), «Клекіт», «Мереживо», «Без ретуші», «Строфи з різночасся» (2008) та інші.

Член Національної Спілки письменників України з 1978 року. Член Національної Спілки журналістів України з 1976 року. Заслужений працівник культури України (2002).

 М. Ф. Федунець був лауреатом міжнародних літературних премій імені Івана Кошелівця та імені Дмитра Нитченка, обласних літературних премій імені Тараса Шевченка, імені Микити Годованця, імені Володимира Булаєнка, імені Григорія Костюка, імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні» та Хмельницької міської премії імені Богдана Хмельницького.

Окремі твори М. Федунця перекладено азербайджанською, білоруською, болгарською, корейською, російською мовами.

Помер 20 червня 2009 року. Похований у м. Хмельницькому.

Віддати данину світлої пам’яті поетові, по-новому, з погляду нинішнього дня оцінити творчість митця слова або ж взагалі відкрити його для себе зібралися в обласному літературному музеї письменники, рідні, друзі, вихованці обласного ліцею-інтернату поглибленої підготовки  учнів у галузі науки.

Голова Хмельницької обласної організації НСПУ Петро Маліш у своєму слові про ювіляра підкреслив значення збереження пам’яті про поета, літературного побратима. Вона проявляється в різноманітних заходах, пов’язаних з його життям і творчістю, у встановленні меморіальної дошки на будинку в місті Хмельницькому, де він мешкав, та присвоєнні його імені одній з вулиць обласного центру, у встановленні обласної літературної премії, що носить його ім’я, – за кращу поетичну збірку.

Одна з лауреатів цієї премії – поетеса Ніна Шмурікова. Вона поділилася спогадами про ювіляра, прочитала вірш, присвячений його пам’яті.

Слово про поета, про його творчість виголосив доктор філологічних наук, професор, письменник Віталій Мацько.

Багато років Микола Федорович у житті й творчості йшов у парі з дружиною Олександрою Ванжулою, теж поетесою, членом НСПУ. Хвилюючими теплими були спогади про цю літературну сім’ю дочки Олександри Семенівни – Ірини Миколаївни.

На вечорі звучали поезії Миколи Федунця, й зокрема, з вуст учнів ліцею-інтернату.

Відомий бард Леонід Мазур виконав пісню на слова поета.

Живим постав Микола Федунець перед учасниками заходу із збереженого відеозапису.

 

 

Микола ФЕДУНЕЦЬ

 

Три дороги

Три дороги, намітила доля мені,

Кожна – інша,

А всі – неминуче земні.

 

Першу зміряв давно – найкоротша з доріг.

Не барвив її квіт,

Не закутував сніг.

 

Не спішила до піль,

Не текла між отав.

Я недовго, признатись, її пам’ятав.

 

До порога – і тільки – мене довела,

Від порога – і далі –

Наступна лягла.

 

Простяглась-простелилась в мінливі світи,

Скільки вистачить сил,

Буду нею іти.

 

Маю радість на ній

Всю до крихти відчуть,

Нікудишня без цього, погодьтеся, путь.

 

Маю сум пережити,

Спізнати до дна,

Бо інакше – неповною буде вона.

 

Лиш опісля дорога почнеться,

Яку

Не дано пригадати на цьому віку.

 

Не лякаюся дня,

Коли звузиться світ,

І та, третя, поверне до чорних воріт.

 

На єдине молюсь:

Якщо гряне пора,

Поприходили б всі, кому зичу добра.

 

Всі, кого виглядаю,

Душею люблю,

Всі, з ким другу дорогу сьогодні ділю.

 

 

*  *  *

Учуся жити, щезлі дні жалію,

Що в безтурботті й марнотах пройшли,

Не все так просто, хоч і безнадію

Розторочити прагну, як вузли.

 

Не вмію долю власну захистити

Від нашепту, від ницих вихваляк.

Не вмію бути спритником, ловчити:

Тобі – копійка, а мені – п’ятак.

 

Тобі – стернина, а мені – покоси,

Тобі – притулок, а мені – дворець.

Не вмію так: крізь час хлопчина босий

На мене дивиться із Сушовець.

 

*  *  *

Все починається з малого,

В нім – витоки і дій, і див…

У смужці світла молодого –

Світанку трепетний розлив.

 

Віки гудуть в народній думі,

Поема твориться з рядка.

Многоголосся піль – у шумі,

Ледь чутнім шумі колоска.

 

Дев’ятий вал – у крапелині,

Пожеж насіння – в сушняках,

Трави просторища – в зернині,

В стежині – довгий-довгий шлях.

 

У миті, що коротка строго,

Пульсують сотні тисяч літ…

Світ починається з малого

І саме тим – великий світ.

 

*  *  *

Я йшов кудись, я повертався звідкись,

Я всім і всюди роздавав свій час.

То знаним, то незнаним – і не бідкавсь

На те, що не даються дні в запас.

 

Як вмів, як міг – допомагав невдасі,

Забродив з головою в поговір.

Свій час я розкидав, як зерна птасі,

Що залетіла випадково в двір.

 

Незримі ниті гайнувань – снувались,

Намотувались дні на літ клубки.

А строфи недописані лишались

І пилом покривалися рядки.

 

Та я, між тим, не поспішав зітхати,

Бо знав: знайомі й незнайомі вмить

Мені пробачать марноти і трати…

Але от час… Чи він мені простить?

 

*  *  *

Через тисячу літ я б проснуться б хотів –

Шепіт вітру спізнать, навістити тумани.

І хоч трішки дізнатись в тій далі віків,

Як мережиться доленька ваша, краяни.

 

І коли я почую: живісінькі ви, –

Узнавать українців по голосу буду, –

То спокійно вернусь під коріння трави,

І – ще тисячу літ радість грітиме груди.

 

Митцям-побратимам

 

Колір слову даєте, а фарбам – тепло,

Форму ж – мармуру, глині, металу…

День змарнів би без вас і йому на чоло

Хмаровиння безбарв’я лягало б помалу.

 

Тільки ж цьому не статися! З плину безсонь

Виринає прекрасне, сотворене вами,

Припадає утома вам часто до скронь

І незримі на серці лишаються шрами.

 

Та приходить світання, стає на поріг

І, завмерши, вдивляється в диво чергове…

Залишайтесь, братове, в творіннях своїх

І в Господніх реєстрах лишайтесь, братове.