«…Огню, щоб ним слово налити»

       Петро Маліш

       Маліш Петро Іванович, журналіст за фахом, за покликанням душі – письменник. Змалку мріяв стати поетом, але вчасно, як сам жартує, розлучився з цією примхливою Музою, обравши сестру Музи – прозу. Перші твори опублікував у студентській газеті Львівського університету ім. І. Франка, навчаючись на факультеті журналістики. Згодом до книжки «Осічка» він написав епіграф: «Хто став на літературну стезю, той прирік себе на добровільне рабство. Але в цьому і феномен письменницької праці, як і мистецтва загалом, що в рабстві зароджується справжня свобода. Ти нікому не служиш, нікому не належиш, ти вже не можеш проміняти каторжну, кляту й водночас звабливу й солодку роботу – наодинці з білим аркушем паперу».

      Потім будуть книжечки для дітей, повість у легендах «Печаль месника», публіцистики «На зламі» та інші. Найбільший резонанс викличуть у читачів документальні книжки «Розгул червоного диявола», «Розгул диявола триває», «Сталіноїди», «Безкровний серпень».

    Нині Петро Іванович очолює Хмельницьку обласну організацію Національної спілки письменників України.

      Приводом для бесіди стала його шістдесят п’ята дата народження.

 

Інтерв’ю

«…Огню, щоб ним слово налити»

Петре Івановичу, як почуваєтеся перед роками?

– Не боюся віку – журитися треба втратами або радіти напрацюваннями.

Скоро буде рік, як Ви очолили обласну письменницьку організацію. Чим запам’ятався цей період?

Зустрічами з людьми. Минулого року письменники організували і брали участь у 85 заходах. Погодьтеся, це чимало. З одного боку, фізично нелегко, а з іншого – переконалися в тому, що читачі різного віку хочуть слухати нас. Сподіваюся, хмельничани з приємністю згадують заходи в День міста, де виступали наші спілчани і колеги з багатьох обласних центрів. Василь Шкляр зізнався мені, що ніде йому не доводилося так насичено працювати впродовж двох днів, як у Хмельницькому. Назву всеукраїнський літературний фестиваль «Зернослово» у Білогірському районі. Такі зацікавлені зустрічі разом із обласним літературним музеєм провели з легендарною особистістю – автором знакових історичних книг Володимиром Білінським. Зокрема, і на батьківщині нашого земляка, станції Дунаївці.

Скільки книжок письменники видали торік?

– Дев’ять. Не менше лежить рукописів. Повірте, талановитому літератору важко психологічно ходити і випрошувати у спонсорів коштів на друкування твору. Але і те, що вдається видати, мають неабиякий резонанс. Деякі письменники отримали не лише місцеві, а й більш престижні премії. Всеукраїнську премію НСПУ «Благовіст» присуджено Василеві Горбатюку за книжку «Птиці над нами», лауреатом міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» став Богдан Теленько. Знана поетеса Оксана Радушинська періодично їздить у складі творчої сотні «Рух до перемоги» на схід України. До речі, після столичного Майдану наша Оксана Романів одразу пішла в АТО лікарем. В зоні війни побували з мистецько-волонтерськими візитами Богдан Теленько, Ніна Шмурікова-Гаврилюк. Як бачите, письменники не тільки сидять за робочим столом.

Знаю, що виходили колективні збірники поезій і прози. Над чим зараз працюєте?

– Днями вичитав альманах «Південний Буг». Тему і фінансову підтримку запропонував голова Хмельницької міської ради Олександр Симчишин. Ми ініціативу реалізували. Не в моєму характері «хвалити товар», але обмовлюсь: журнал солідний і творами, і жанровою палітрою, і оформленням.

Скажіть, бути сьогодні письменником – це престижно?

– Відповідально. Людина, яка стає на цю дорогу, прирікає себе на тяжку самопожертву. Роман Іваничук застерігав легковірних, що «письменницького хліба немає, є письменницьке прокляття». Але додавав при цьому, що прокляття це – гарне, солодке.

– Кого вважаєте своїми вчителями?

Класиків української та зарубіжної літератури. З роками їх меншало. Захоплювався новими іменами. Але всіх шаную.

– Кого читаєте із сучасних письменників?

– Прозаїків Валерія Шевчука, Раїсу Іванченко, Василя Шкляра, Мирослава Дочинця, Галину Пагутяк, Володимира Рутковського, Геннадія Щипківського, Володимира Лиса – список можна продовжувати. Крім того, хмельницьких авторів. Перед новим роком став перечитувати (скучив, наче за давніми добрими друзями) Ремарка і Флобера. Письменник – це sеmper tiro, завжди учень. Перестаєш читати – перестаєш існувати як творча особистість.

Чи буде п’ята книжка про репресії в 1937-1938 роках на Хмельниччині?

– Мусить бути – як завершальний твір. Коли саме – не знаю.

У книгах «Сталіноїди» і «Безкровний серпень» багато невідомих фактів, навіть читачеві з вищою освітою…

– Дослідництво відповідної епохи вимагає від автора знання історичних джерел, архівних документів. Не для того, щоб нанизувати їх десятками, а логічно вмотивовувати у канву тексту. Це не значить, що цей накопичувальний огром фактів і цитат повністю використовую. Дослідницька кропітка робота – то входження автора в минуле, щоб вийти звідти «озброєним» у сучасне.

Вами зібрано чимало методів тортур, які застосовували слідчі НКВД на допитах. Спростуйте, якщо помиляюся, що не менші психологічні тортури терпить сам автор.

– Ви маєте рацію. Пускатися в дорогу, що веде в жахливу проминущу епоху – це собі добровільно робити «укол в серце», як влучно зауважив німецький філософ Фейєрбах. Бо там не буває затишно і спокійно…

Кажуть, що Ви людина праці, а не пшиного марнослів’я. Невже не зачіпає спокусливість слави?

– Слава і славолюбство – не одне і теж. Кожна творча людина хоче – будьмо відвертими – популярності. Якщо заслужила творами. Спрага «зірковості» – то хвороба, що веде до найстрашнішого – втрати Музи. Хтось із літераторів сказав, що слава – страшна коханка. Бо вона заводить такого автора з мистецької дороги на манівці, де облуда хвали, марнування часу, чаркозвикання, аж до розгуби таланту.

За дев’ять років Вами написано чотири книжки про сталінські чистки на Хмельниччині. Чому ця тема так сильно зачепила? Може, когось із родичів було страчено?

– Та ні, я з Галичини. Туди терористи прийдуть «асвабаждать» пізніше. Тому «поштовху», «помсти» за близьких відкиньте. Мене збентежила ця страшна сторінка історії після університету. Я, як журналіст хмельницької молодіжної газети, роздумував: якщо тема під забороною писати і говорити, які ж вони, жертви «справедливої» влади, – «вороги народу»? Чому їх комуністична система так боїться? Чому таємно, вночі, розстрілювали і не повідомляли сім’ю про вирок і місце захоронення? Братися за невідому тему, а не ту, на якій набив руку, хіба будеш байдужим? Душа горить!

На Вашу думку,чому сучасники мають знати про комуністичний терор?

– Маємо, насамперед, пам’ятати своїх предків, а не бути забутьками. Історія вчить людей пізнавати її. Нагадую байдужим “моя хата скраю» бодай кілька застережень великих особистостей: «Тому народу, який не бажає знати своє минуле, належить пережити його багато разів». Якщо не вибудувати міст між минулим і сучасним, то блукати нам, сліпцями, доведеться століттями. Американський письменник, лауреат Нобелівської премії Уїльям Фолкнер писав, що «минуле не минає безслідно, воно стає сучасним, переходить у майбутнє». Бо на його глибоке переконання, не існує ніякого «було». Воно є, воно повинно бути в наших головах. Видющі бачать світло, незрячі – темінь. Не уподібнюймося кротам.

Книгу першу «Розгул червоного диявола» Ви завершуєте звертанням: «Прислухаймося до СЕРЦЕБИТТЯ ІСТОРІЇ: ПАМ’ЯТЬ – не означає лише вшановувати мучеників Великого терору, це занепокоєний, стресовий СИГНАЛ ОПАМ’ЯТАТИСЯ – доволі незгод і чвар у власному домі! Привиди захланних тиранів заглядають у наші вікна і стукають у двері…» Це написано в 2008 році.

– Так, я вже говорив, що безпам’ятство – наша біда і погуба. Тому чуймо серцебиття історії. Нація, якщо прагне вижити в жорстокому світі, має бути свідомою, дружною, сильною. Тьху-тьху, стукаю по столі: якщо б Україну поневолив путінський «Русскій мір», нам не уникнути кривавої чистки, подібної до 1937-1938 років… Знаєте, якби наші урядовці та президенти прислухалися до Слова-провіщень, розуміли вагу сили Слова – не тягнулася б десятиліттями руїна в державі, хаосу в головах не мали б досі. Цю нашу найслабшу ланку і використовує підступна Москва.

Чи є об’єктивна статистика жертв сталінського тоталітарного режиму?

– Немає. Ймовірно, і ніколи не буде такої. Це однаково, що запитати диявола, скільки ним погублено душ… Але науковці називають приблизну цифру: за період радянської влади Україна втратила 18 мільйонів осіб.

 – Наскільки правдиво спроможний автор відтворити минуле, пишучи документальну книжку?

– В залежності від його вміння зібрати потрібний матеріал і хисту. Але й цього замало! По-перше, архівні справи, здебільшого, фальсифіковані. По-друге, складність іще в тому, що достеменну правду забрали з собою мертві… Тоді допомогою для автора служать розповіді рідних і свідків, листи, щоденники, спогади та інтуїція письменника. Можливо, скажу надто пафосно, але я визволив із архівних сховищ тисячі імен від забуття. Написане – наслідок того, що мертві більше не мовчать. Їхні мученицькі долі – вирок сталінізму, це застереження нам, сучасникам, від путінського режиму.

Що для Вас – щастя?

– Сім’я, діти, внуки. Ще – праця, внутрішня свобода. Щастя бути собою і з Богом.

Я чула, як одна жінка говорила іншій, що Ви на свої роки гарно виглядаєте. В чому секрет збереження молодості?

– Дякую за комплімент прихильниці моєї творчості. Секрети прості: не засмічуйте душу негативом. Виривайте, як бур’ян, в собі зло та заздрощі, якомога більше ходіть пішки, не переїдайтесь. Збагачуйтеся духовно. Мене відмолоджує перо творчості. Це основне. Як сказано в Євангелії: “Бо ж ярмо моє любе, а тягар мій легкий».

Хто з відомих письменників схвально відгукувався про Ваші твори?

– Юрій Мушкетик на історичну повість-легенду «Печаль месника», згадуючи в «Літературній Україні». Прозаїк, науковець Раїса Іванченко була приємно вражена книжкою «Безкровний серпень». Вона сказала, що це історико-документальне видання треба видавати накладом для читачів усієї України. І навіть пропонувала для друку київському видавництву.

Чи маєте шанувальників за рубежем?

–  Мої твори не перекладались іншими мовами. Але окремі читачі замовляли мої книжки про Великий терор. Зокрема, з Білорусі, Прибалтики, Росії, Німеччини, Англії.

Якби Вам запропонували вибрати гасло, як воно б звучало?

– Я б заявив: «…Огню, щоб ним слово налити». Іван Франко. Син коваля залишив нам у спадок до сотні томів. У них – виогненний дух незламності і волелюбства, служіння простолюду та Україні. Для творчих осіб – це зразок працелюбства на полі духовному. Про малознаного, на жаль, Івана Франка я писав у книжечці «Князь слова».

Зазвичай телеведучі завершують «і на цій оптимістичній ноті…». Назвіть бодай один-два веселих афоризми.

– Зважаючи на нинішні урядові «реформи», то мені до вподоби вислів Джонсона Чейза: «Не впадай у відчай! Гірше ще попереду!» Або американського актора Вуді Аллена: «Якщо ви хочете розсмішити Бога, розкажіть йому про свої плани». Дякую.

Підготувала Альона Радецька

  

 

 

 


Залишити відповідь