Лауреатка «Коронації слова» зібрала любителів поетичного рядка

По­ете­са з Ше­пе­тів­щи­ни Оле­на Мик­ла­щук-Ісь­ко­ва зап­ро­си­ла лю­би­те­лів по­етич­но­го ряд­ка на твор­чу зус­тріч «По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле». Хо­ча во­на меш­кає у се­лі Вер­бівці, але вик­ро­їла го­дин­ку зад­ля по­етич­ної роз­мо­ви з дру­зя­ми про на­бо­лі­ле, а та­кож про світ­ло, лю­бов та мир, яко­го так праг­не ду­ша.

На­го­ду поз­найоми­ти­ся з Оле­ною на­ші чи­та­чі ма­ли ще вліт­ку, ко­ли жін­ка здо­бу­ла І пре­мію за твір «Нер­ви» у но­мі­на­ції «Пі­сен­на лі­ри­ка» на кон­курсі «Ко­ро­на­ція сло­ва». 34-річ­на ла­уре­ат­ка між­на­род­ної лі­те­ра­тур­ної пре­мії за ос­ві­тою вчи­тель ук­ра­їнсь­кої мо­ви та лі­те­ра­ту­ри, пра­цює у Вер­бо­вець­кій шко­лі — зас­тупни­ком ди­рек­то­ра з нав­чаль­но-ви­хов­ної ро­бо­ти.

Ос­кіль­ки Оле­на вже не пер­ший рік у лі­те­ра­тур­но-мис­тець­кій сту­дії «До­ля», то се­ред учас­ни­ків по­етич­но­го час­ту­ван­ня пе­ре­ва­жа­ли сту­дій­ці. Пос­лу­ха­ти вір­ші по­ете­си прий­шли та­кож му­зей­ни­ки На­та­лія Кру­чук та Лі­дія Юхи­мо­вич.

Роз­по­ча­ла­ся зус­тріч із пі­сень «Не­бо в око­пах» та «Іло­вай­ська са­мо­та», які Оле­на на­пи­са­ла у спі­вав­торс­тві з учас­ни­ком АТО В’ячес­ла­вом Куп­рі­єн­ком, ла­уре­атом кон­курсу «Піс­ні, на­род­же­ні в АТО». В ці­ло­му в спі­вав­торс­тві з ком­по­зи­то­ра­ми Іва­ном Пус­то­вим, Ми­ко­лою Вед­ме­де­рею, Вік­то­ром Ох­рі­мен­ком та Сер­гі­єм Го­лос­ке­ви­чем Оле­на на­пи­са­ла близь­ко 20 пі­сень.

Під час твор­чої зус­трі­чі Оле­на за­чи­та­ла вір­ші про вій­ну на Схо­ді Ук­ра­їни. Ця те­ма для знайома, ад­же її чо­ло­вік є учас­ни­ком ан­ти­те­ро­рис­тичної опе­ра­ції.

— Ко­ли ме­не за­пи­ту­ють: «А ти там бу­ла?». Я від­по­ві­даю, що ба­чи­ла вій­ну очи­ма сво­го чо­ло­ві­ка, — роз­по­ві­ла по­ете­са.

А ти пос­пи…

А ти пос­пи, бо сон зці­ляє ра­ни.
Іди до гір — на­пи­тись з дже­ре­ла.
Не ко­жен біль лі­ку­ють ка­пе­ла­ни,
Як до­ля тер­ном до жит­тя ве­ла.
Бо від­блиск смер­ті в’їв­ся у зі­ни­ці,
Заб­рав з пе­ре­ко­нань на­пів­то­ни:
Є тіль­ки прав­да твер­да, ні­би кри­ця,
І є брех­ня, хоч у ру­лон вер­ни.
А ти пос­пи. Руб­цюй, що на­бо­лі­ло,
Зці­ли сім’єю ді­ри у ду­ші.
В шпи­та­лі, бра­те, під­лі­ку­ють ті­ло,
А ін­ше — тіль­ки рід­ні спо­ри­ші.

— Скіль­ки не обі­ця­ла со­бі пи­са­ти про по­зи­тив­не, та ні­як не ви­хо­дить. На­пев­но, то­му що щас­тя лег­ше втри­ма­ти в со­бі, його не хо­четь­ся зля­ка­ти. А біль зав­жди про­сить­ся вий­ти, — по­яс­ни­ла Оле­на.

Але се­ред її тво­рів є чи­ма­ло лі­рич­них та по-жі­но­чо­му ніж­них…

Я прос­то жін­ка…

Я прос­то жін­ка… Гріш­на і зем­на.
Не ан­гел я, не пер­ший вит­вір Бо­га.
Так лег­ко мною впи­тись без ви­на,
Я ж на ус­тах за­ли­шу тіль­ки здо­гад.

Я прос­то жін­ка… Су­міш смі­ху й сліз,
Фон­тан емо­цій, дже­ре­ло лю­бо­ві.
Я за­гад­ка, нез­ві­да­ність, ес­кіз,
Ро­же­ві сни і мрії кольоро­ві.

Я прос­то жін­ка… Та в усі ві­ки
В моє ім’я тво­ри­ли і вми­ра­ли,
З не­бес зри­ва­ли в прис­трас­ті зір­ки,
Спі­ва­ли со­лов’ї ніч­ні хо­ра­ли.

Я прос­то жін­ка… Різ­на для усіх:
Для ко­гось под­ру­га, ну а ко­мусь єди­на.
В міц­ну я друж­бу ві­рю, мов го­ріх,
А як лю­бов, то тіль­ки ле­бе­ди­на.

Я прос­то жін­ка… Та ли­ше ме­ні
Од­ній да­но свя­те най­мен­ня — Ма­ти.
Я пос­ла­на на зем­лю, щоб в вог­ні
Сво­їх ді­ток від бід охо­ро­ня­ти.

Я прос­то жін­ка… Ніж­на і слаб­ка.
І в слаб­кості моя та­єм­на си­ла.
Жі­но­ча до­ля, ка­жуть, не лег­ка,
Та ін­шої я в Бо­га не про­си­ла.

Я прос­то жін­ка…

Роз­мо­ва з Ан­ге­лом

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, про світ.
Про світ­ло, до яко­го пнусь нав­шпинь­ки.
Про тих, у ко­го хліб є на сто­лі,
І тих, які не ма­ють ні шко­рин­ки.

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, про зло.
І про доб­ро, що всім дає на­дію,
І про за­бу­те Гос­по­дом се­ло,
Яке з ос­танніх сил та­ки жев­ріє.

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, про мир,
І про піть­му, й са­мот­ні чор­ні кві­ти.
Чи мо­жуть на­зи­ва­ти­ся людь­ми
Оті, що вій­ни по­чи­на­ють в сві­ті?

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, про біль,
Про ли­хо те, яке не зу­пи­ни­ти.
Хі­ба так важ­ко, Ан­ге­ле, то­бі 
По­да­ти ру­ку тим, хто хо­че ЖИ­ТИ?

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, уд­вох.
Вно­чі, тих­цем, що­би ніх­то не ба­чив.
Вря­туй усіх!. А ні, то хоч кри­ло
Під­став для нас на­їв­них та нез­ря­чих.

І, мо­же, нас та­ки по­чує Бог?!

У ко­лі сту­дій­ців зус­трі­чі ні­ко­ли не об­ме­жу­ють­ся ли­ше чи­тан­ням вір­шів, ось і цього ра­зу Ан­на Шев­чук, сту­ден­тка Хмель­ницько­го му­зич­но­го учи­ли­ща, ви­ко­на­ла дві ук­ра­їнсь­кі піс­ні «Я слу­ха­ла вес­ну» і «Ой, ка­за­ла ме­ні ма­ти».

По­етич­на го­ди­на ми­ну­ла ду­же швид­ко, але всі, хто ба­жає, мо­жуть оз­найоми­ти­ся з вір­ша­ми Оле­ни на її осо­бис­то­му бло­зі у Фей­сбу­ці, в Ін­тернет-спіль­но­ті «Клуб по­езії» та сай­ті «Нат­хнен­ня».

 


Залишити відповідь