«Понад Крутами вічність у сурми сурмить»

1

       100 років тому, 29 січня 1918 року, відбувся бій під Крутами. Українська молодь – курсанти юнацької школи, студенти і гімназисти –   стали на захист рідного краю від московських більшовицьких загарбників. Із спогадів очевидців, вони просто не могли вчинити по-іншому. Це був поклик серця, який вів уперед мужніх, безстрашних.

     Kruty_OA_B

      «Понад Крутами вічність у сурми сурмить» – така назва літературного уроку, проведеного в Хмельницькому обласному літературному музеї для учнів Хмельницького НВО № 5.

20180129_125008

…Удома дбайливо книжки поскладав:

«Вернусь – буде час для науки…»

І вперше в житті по-військовому взяв

Військову рушницю у руки.

         Так писав Олекса Кобець у вірші «На Крути». Його прочитала молодший науковий співробітник Альона Радецька. Заступник директора Людмила Данилюк поділилася спогадами учасників бою, зачитала окремі фрагменти із них.

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців.
Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

          Цей вірш молодого поета Павла Тичини прозвучав у записі пісні, яку виконала українська співачка Марія Бурмака. Баладу про Крути Герася  Соколенка – нашого земляка з Ізяславського району, поетичний талант якого загинув у Другій світовій війні, прочитав директор музею Василь Горбатюк.

         Поетичні, музичні, відеовставки дали можливість учням ще більше пройнятися історичними подіями, наповнили серця патріотизмом, безсмертною пам’ятю про подвиг юних героїв Крут.  


Роздуми над книгою

mailservice

img957

img956

       Є книги-океани. Вони вбирають у себе всі проблеми людства. Є книги-моря, ріки, а є книги світлі, чисті, мов джерела, що несуть свої свіжі води у велике русло життя…

 

        Почерпнула і я свіжої водиці, прочитавши збірку оповідань «Кринична вода» Василя Горбатюка (Київ, Брайт Стар Паблішинг, 2017). Ніжна, зрідка щемка, течія людяності, доброзичливості наповнює сторінки книги, не залишає байдужим жодного читача…

       «Ще зоддалік, із пагорба вгледів: мама бере воду з криниці. Аж болісно стислося серце, защеміло в грудях. І від маленької маминої постаті в теплій хустині й куфайці, із корбою у двох руках, і від чогось незбагненного, непевного, але тривожного.

        Прискорюю крок, ставлю свою сумку біля хвіртки, просто у сніг, а сам стежкою спішу до криниці.

          Мама вже витягла воду, повні відра стоять на обледенілій лавчині.

         – Добрий день, мамо! – переступаю низький перелаз… і переймаю відра просто з маминих рук.

           – Та я сама, – відмовляється мама». (Оповідання «Кирило»).

       І кому з нас не знайома така тепла сценка: зустріч із мамою і оте найлюдяніше «та я сама»?

     Всі герої оповідань Василя Горбатюка, починаючи від Кирила-трудяги до українського канадійця Стефана, – гарні люди. Вони пливуть нестримною течією життя, наповнюючи його то теплом працьовитих невтомних рук, то спрагою перших паростків любові. І зігрівають течію життя своєю високою добротою.

      А яка дорога, дітклива серцю згадка про щирі синівські почуття батька-матері, коли… «назавжди скінчилась глина для батька», а мама… «Мама знає ціну глини!». Про це йдеться в оповіданні «Глина», короткому за змістом, але такому вагомому щодо плину життя, його великої цінності.

            Вразило мене цікаве (по-остаповишнівськи!) оповідання «Риба». «Із мішка під пахвою баба стрімголов кинулась у став, тобто в болото… А навколо неї все вирувало, хлюпало, жвяхтіло, плескало, бризкало, кричало, сміялось, лаялось. Риба, брудна, чорна, в патьоках, билася то в одних, то в інших руках і зникала у відрах і мішках.

          Баба брела все далі й не могла знайти собі місця, де б і собі занурити руки… Нарешті щось хлюпнуло й коло неї, баба впустила мішка й обома руками плюснула в те місце і пальцями відчула в’юнке тіло. Учепилася в нього щосили й підняла вгору. Невеликий коропчук вився в її руках…»

         Мимоволі замислюєшся: кожен із нас пливе нестримною течією ріки-життя, і у кожного свій вилов риби. У когось він чесний, поміркований, а у декого, на превеликий жаль…

        «І ось ранньою весною з’явились на ставку в лісі якісь чужі люди, запустили туди малька, поставили в охорону двох мордодзвонів із рушницями й заборонили не лише підходити з вудочкою, а й купатися.

       Люди захвилювалися, запротестували, навіть їздили в район, але нічого добитися не могли…».

       Та на сторону людей стала сама природа: корчі у річці не дають виловити рибу мордатим орендарям! «…природа повстала проти несправедливості, проти здирництва, знущань над селом».

       Події багатьох оповідань розгортаються на рідних автору просторах – на Хмельниччині. Сюжетні лінії оповідань приємно засвідчують велике життєзнайство, життєлюбство письменника (оповідання «Капітуляція», «До ставу», «Оселя під червоним дахом»).

         Запам’яталися із збірки свіжі метафори, порівняння: «очі-мишенята», «круглий місць  висів на верхівці високого ясена», «легенький вітерець студив траву», «очі в них – із жіночої лінії спадщина», «не просто думки – справжні видовиська» та інші.

        Є ряд оповідань, які варто радити учням і вчителям-філологам на уроки літератури рідного краю чи на уроки позакласного читання. Це оповідання «Бігли коні», «Чекаю весну», «Ластів’їне гніздо”, «Алло, вовче!», «Виліт». Їх можна об’єднати під однією назвою – «Дитинство». У цих оповіданнях простежується тонке відчуття психології дітей талановитим майстром слова, його глибоке розуміння і пустощів дитячих, і їхньої любові до друзів пернатих, і їхньої радості від навколишнього світу, розуміння цікавості дітей до всього нового, незвичного.

     Вартим уваги є оповідання «Гольфстрім», тепла течія якого починається не з холодного океану, а з голосу закоханої людини, з ніжної, ласкавої долоні коханої. Автор мимоволі робить висновок: «Ця течія Гольфстрім приносить у життя такі гарячі, такі бурхливі, живлющі сили».

        А хто ж приносить цю теплу течію у душу читача? Приносять її такі талановиті письменники, як Василь Горбатюк, автор збірок оповідань та повістей для дорослих і дітей, автор художньо-документальних романів («Кручі», «Ще настане ваша пора», «Слово і меч»), лауреат багатьох літературних премій. Із хороших талантів, справжніх трударів рідного слова і починається Гольфстрім…

Жанна ЮЗВА,

член Національної спілки письменників України.

смт Підволочиськ,

Тернопільська область.    


«…Огню, щоб ним слово налити»

       Петро Маліш

       Маліш Петро Іванович, журналіст за фахом, за покликанням душі – письменник. Змалку мріяв стати поетом, але вчасно, як сам жартує, розлучився з цією примхливою Музою, обравши сестру Музи – прозу. Перші твори опублікував у студентській газеті Львівського університету ім. І. Франка, навчаючись на факультеті журналістики. Згодом до книжки «Осічка» він написав епіграф: «Хто став на літературну стезю, той прирік себе на добровільне рабство. Але в цьому і феномен письменницької праці, як і мистецтва загалом, що в рабстві зароджується справжня свобода. Ти нікому не служиш, нікому не належиш, ти вже не можеш проміняти каторжну, кляту й водночас звабливу й солодку роботу – наодинці з білим аркушем паперу».

      Потім будуть книжечки для дітей, повість у легендах «Печаль месника», публіцистики «На зламі» та інші. Найбільший резонанс викличуть у читачів документальні книжки «Розгул червоного диявола», «Розгул диявола триває», «Сталіноїди», «Безкровний серпень».

    Нині Петро Іванович очолює Хмельницьку обласну організацію Національної спілки письменників України.

      Приводом для бесіди стала його шістдесят п’ята дата народження.

 

Інтерв’ю

«…Огню, щоб ним слово налити»

Петре Івановичу, як почуваєтеся перед роками?

– Не боюся віку – журитися треба втратами або радіти напрацюваннями.

Скоро буде рік, як Ви очолили обласну письменницьку організацію. Чим запам’ятався цей період?

Зустрічами з людьми. Минулого року письменники організували і брали участь у 85 заходах. Погодьтеся, це чимало. З одного боку, фізично нелегко, а з іншого – переконалися в тому, що читачі різного віку хочуть слухати нас. Сподіваюся, хмельничани з приємністю згадують заходи в День міста, де виступали наші спілчани і колеги з багатьох обласних центрів. Василь Шкляр зізнався мені, що ніде йому не доводилося так насичено працювати впродовж двох днів, як у Хмельницькому. Назву всеукраїнський літературний фестиваль «Зернослово» у Білогірському районі. Такі зацікавлені зустрічі разом із обласним літературним музеєм провели з легендарною особистістю – автором знакових історичних книг Володимиром Білінським. Зокрема, і на батьківщині нашого земляка, станції Дунаївці.

Скільки книжок письменники видали торік?

– Дев’ять. Не менше лежить рукописів. Повірте, талановитому літератору важко психологічно ходити і випрошувати у спонсорів коштів на друкування твору. Але і те, що вдається видати, мають неабиякий резонанс. Деякі письменники отримали не лише місцеві, а й більш престижні премії. Всеукраїнську премію НСПУ «Благовіст» присуджено Василеві Горбатюку за книжку «Птиці над нами», лауреатом міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» став Богдан Теленько. Знана поетеса Оксана Радушинська періодично їздить у складі творчої сотні «Рух до перемоги» на схід України. До речі, після столичного Майдану наша Оксана Романів одразу пішла в АТО лікарем. В зоні війни побували з мистецько-волонтерськими візитами Богдан Теленько, Ніна Шмурікова-Гаврилюк. Як бачите, письменники не тільки сидять за робочим столом.

Знаю, що виходили колективні збірники поезій і прози. Над чим зараз працюєте?

– Днями вичитав альманах «Південний Буг». Тему і фінансову підтримку запропонував голова Хмельницької міської ради Олександр Симчишин. Ми ініціативу реалізували. Не в моєму характері «хвалити товар», але обмовлюсь: журнал солідний і творами, і жанровою палітрою, і оформленням.

Скажіть, бути сьогодні письменником – це престижно?

– Відповідально. Людина, яка стає на цю дорогу, прирікає себе на тяжку самопожертву. Роман Іваничук застерігав легковірних, що «письменницького хліба немає, є письменницьке прокляття». Але додавав при цьому, що прокляття це – гарне, солодке.

– Кого вважаєте своїми вчителями?

Класиків української та зарубіжної літератури. З роками їх меншало. Захоплювався новими іменами. Але всіх шаную.

– Кого читаєте із сучасних письменників?

– Прозаїків Валерія Шевчука, Раїсу Іванченко, Василя Шкляра, Мирослава Дочинця, Галину Пагутяк, Володимира Рутковського, Геннадія Щипківського, Володимира Лиса – список можна продовжувати. Крім того, хмельницьких авторів. Перед новим роком став перечитувати (скучив, наче за давніми добрими друзями) Ремарка і Флобера. Письменник – це sеmper tiro, завжди учень. Перестаєш читати – перестаєш існувати як творча особистість.

Чи буде п’ята книжка про репресії в 1937-1938 роках на Хмельниччині?

– Мусить бути – як завершальний твір. Коли саме – не знаю.

У книгах «Сталіноїди» і «Безкровний серпень» багато невідомих фактів, навіть читачеві з вищою освітою…

– Дослідництво відповідної епохи вимагає від автора знання історичних джерел, архівних документів. Не для того, щоб нанизувати їх десятками, а логічно вмотивовувати у канву тексту. Це не значить, що цей накопичувальний огром фактів і цитат повністю використовую. Дослідницька кропітка робота – то входження автора в минуле, щоб вийти звідти «озброєним» у сучасне.

Вами зібрано чимало методів тортур, які застосовували слідчі НКВД на допитах. Спростуйте, якщо помиляюся, що не менші психологічні тортури терпить сам автор.

– Ви маєте рацію. Пускатися в дорогу, що веде в жахливу проминущу епоху – це собі добровільно робити «укол в серце», як влучно зауважив німецький філософ Фейєрбах. Бо там не буває затишно і спокійно…

Кажуть, що Ви людина праці, а не пшиного марнослів’я. Невже не зачіпає спокусливість слави?

– Слава і славолюбство – не одне і теж. Кожна творча людина хоче – будьмо відвертими – популярності. Якщо заслужила творами. Спрага «зірковості» – то хвороба, що веде до найстрашнішого – втрати Музи. Хтось із літераторів сказав, що слава – страшна коханка. Бо вона заводить такого автора з мистецької дороги на манівці, де облуда хвали, марнування часу, чаркозвикання, аж до розгуби таланту.

За дев’ять років Вами написано чотири книжки про сталінські чистки на Хмельниччині. Чому ця тема так сильно зачепила? Може, когось із родичів було страчено?

– Та ні, я з Галичини. Туди терористи прийдуть «асвабаждать» пізніше. Тому «поштовху», «помсти» за близьких відкиньте. Мене збентежила ця страшна сторінка історії після університету. Я, як журналіст хмельницької молодіжної газети, роздумував: якщо тема під забороною писати і говорити, які ж вони, жертви «справедливої» влади, – «вороги народу»? Чому їх комуністична система так боїться? Чому таємно, вночі, розстрілювали і не повідомляли сім’ю про вирок і місце захоронення? Братися за невідому тему, а не ту, на якій набив руку, хіба будеш байдужим? Душа горить!

На Вашу думку,чому сучасники мають знати про комуністичний терор?

– Маємо, насамперед, пам’ятати своїх предків, а не бути забутьками. Історія вчить людей пізнавати її. Нагадую байдужим “моя хата скраю» бодай кілька застережень великих особистостей: «Тому народу, який не бажає знати своє минуле, належить пережити його багато разів». Якщо не вибудувати міст між минулим і сучасним, то блукати нам, сліпцями, доведеться століттями. Американський письменник, лауреат Нобелівської премії Уїльям Фолкнер писав, що «минуле не минає безслідно, воно стає сучасним, переходить у майбутнє». Бо на його глибоке переконання, не існує ніякого «було». Воно є, воно повинно бути в наших головах. Видющі бачать світло, незрячі – темінь. Не уподібнюймося кротам.

Книгу першу «Розгул червоного диявола» Ви завершуєте звертанням: «Прислухаймося до СЕРЦЕБИТТЯ ІСТОРІЇ: ПАМ’ЯТЬ – не означає лише вшановувати мучеників Великого терору, це занепокоєний, стресовий СИГНАЛ ОПАМ’ЯТАТИСЯ – доволі незгод і чвар у власному домі! Привиди захланних тиранів заглядають у наші вікна і стукають у двері…» Це написано в 2008 році.

– Так, я вже говорив, що безпам’ятство – наша біда і погуба. Тому чуймо серцебиття історії. Нація, якщо прагне вижити в жорстокому світі, має бути свідомою, дружною, сильною. Тьху-тьху, стукаю по столі: якщо б Україну поневолив путінський «Русскій мір», нам не уникнути кривавої чистки, подібної до 1937-1938 років… Знаєте, якби наші урядовці та президенти прислухалися до Слова-провіщень, розуміли вагу сили Слова – не тягнулася б десятиліттями руїна в державі, хаосу в головах не мали б досі. Цю нашу найслабшу ланку і використовує підступна Москва.

Чи є об’єктивна статистика жертв сталінського тоталітарного режиму?

– Немає. Ймовірно, і ніколи не буде такої. Це однаково, що запитати диявола, скільки ним погублено душ… Але науковці називають приблизну цифру: за період радянської влади Україна втратила 18 мільйонів осіб.

 – Наскільки правдиво спроможний автор відтворити минуле, пишучи документальну книжку?

– В залежності від його вміння зібрати потрібний матеріал і хисту. Але й цього замало! По-перше, архівні справи, здебільшого, фальсифіковані. По-друге, складність іще в тому, що достеменну правду забрали з собою мертві… Тоді допомогою для автора служать розповіді рідних і свідків, листи, щоденники, спогади та інтуїція письменника. Можливо, скажу надто пафосно, але я визволив із архівних сховищ тисячі імен від забуття. Написане – наслідок того, що мертві більше не мовчать. Їхні мученицькі долі – вирок сталінізму, це застереження нам, сучасникам, від путінського режиму.

Що для Вас – щастя?

– Сім’я, діти, внуки. Ще – праця, внутрішня свобода. Щастя бути собою і з Богом.

Я чула, як одна жінка говорила іншій, що Ви на свої роки гарно виглядаєте. В чому секрет збереження молодості?

– Дякую за комплімент прихильниці моєї творчості. Секрети прості: не засмічуйте душу негативом. Виривайте, як бур’ян, в собі зло та заздрощі, якомога більше ходіть пішки, не переїдайтесь. Збагачуйтеся духовно. Мене відмолоджує перо творчості. Це основне. Як сказано в Євангелії: “Бо ж ярмо моє любе, а тягар мій легкий».

Хто з відомих письменників схвально відгукувався про Ваші твори?

– Юрій Мушкетик на історичну повість-легенду «Печаль месника», згадуючи в «Літературній Україні». Прозаїк, науковець Раїса Іванченко була приємно вражена книжкою «Безкровний серпень». Вона сказала, що це історико-документальне видання треба видавати накладом для читачів усієї України. І навіть пропонувала для друку київському видавництву.

Чи маєте шанувальників за рубежем?

–  Мої твори не перекладались іншими мовами. Але окремі читачі замовляли мої книжки про Великий терор. Зокрема, з Білорусі, Прибалтики, Росії, Німеччини, Англії.

Якби Вам запропонували вибрати гасло, як воно б звучало?

– Я б заявив: «…Огню, щоб ним слово налити». Іван Франко. Син коваля залишив нам у спадок до сотні томів. У них – виогненний дух незламності і волелюбства, служіння простолюду та Україні. Для творчих осіб – це зразок працелюбства на полі духовному. Про малознаного, на жаль, Івана Франка я писав у книжечці «Князь слова».

Зазвичай телеведучі завершують «і на цій оптимістичній ноті…». Назвіть бодай один-два веселих афоризми.

– Зважаючи на нинішні урядові «реформи», то мені до вподоби вислів Джонсона Чейза: «Не впадай у відчай! Гірше ще попереду!» Або американського актора Вуді Аллена: «Якщо ви хочете розсмішити Бога, розкажіть йому про свої плани». Дякую.

Підготувала Альона Радецька

  

 

 

 


“Острів любові Мар’яна Красуцького”

       Учора в Кам’янець-Подільській міській бібліотеці ім. К. Солухи відбувся літературний вечір “Острів любові Мар’яна Красуцького. З нагоди його 75-річчя.
Мар’ян Іванович добре знаний у місті над Смотричем як журналіст і письменник. Цікава деталь: він був 30 років редактором міськрайонної газети, як літератор написав понад 30 книжок. Лауреат багатьох премій і відзнак.

27021501_463631844033500_8439848732819314708_o

      Ювіляра привітав Петро Маліш, голова Хмельницької обласної організації Національної спілки письменників України. Зокрема, він сказав: “Мене завжди огортає якийсь тривожний смуток”… – так починається оповідання “Житній хліб М. Красуцького”. Гадаю, нинішнього січневого дня Мар’яна Івановича огортає радісний смуток. Радісний – від славної дати, на денці якого – смуток від швидкоплинних років. Але я впевнений, в автора не весь творчий потенціал вичерпано: попереду – нові книжки, нові оригінальні задумки і зустрічі з читачами”.

27173270_463631777366840_2929577238821859560_o (1)

За дорученням обласної ради Петро Маліш вручив письменнику грамоту і подарунок, від спілячанської організації – грамоту. Шановного ювіляра привітав голова обласної “Просвіти”, член НСПУ Віталій Міхалевський.
На творчому вечорі виступив Мар’ян Красуцький. “Для мене, – сказав ювіляр, – залишається у творчій роботі кредо – писати правду життя. Болючу, несправедливу, насамперед, перед селом. Та я вірю, що Україна зміниться і ми будемо в європейській сім’ї”.


Коли не я – то хто?

stus_v11

   Літературно-мистецький вечір «Коли не я – то хто?», присвячений 80-річчю з дня народження Василя Стуса, відбувся в обласному літературному музеї.

0

     Із затамованими подихами і трепетом сердець слухали одинадцятикласники  Хмельницької ЗОШ № 18 розповідь працівників музею Людмили Данилюк і Альони Радецької про життєвий і творчий шлях – героїчний подвиг – поета і борця за вільну Україну.

20180123_133314

      Звучали реставровані записи віршів Василя Стуса у виконанні автора. Хмельницький бард Леонід Мазур проспівав пісню на слова В. Стуса «Присмеркові сутінки опали».

20180123_133257

      Особливо схвилювала аудиторію розповідь колишнього учасника руху за волю України, в’язня пермських таборів Кузьми Івановича Матвіюка.

20180123_135655

       Адже він перебував за тими ж в’язничними мурами й дротами, де сидів Василь Стус, через його руки в потаємному ланцюжку проходили на волю тексти віршів поета, які ми маємо змогу читати тепер.

maxresdefault-4


«Так ніхто не кохав» До 120-річчя з дня народження Володимира Сосюри

Пам’ятаю, вишні доспівали,

Наливались сонцем у саду.

На прощання ти мені сказала:

«Де б не був, а я тебе знайду…»

fullsize

     Звичайно ж, це Володимир Сосюра, його ніжні ліричні рядки… Тільки ж не лише чари кохання проймають його творчість і його життя. На долю поета випали і героїчні й трагічні сторінки боротьби за вільну Українську державу в лавах армії УНР, і нещадна критика за минуле й теперішнє від церберів радянської ідеології, і дамоклів меч арешту…

         Багатогранній творчості, складній долі Володимира Сосюри з нагоди 120-річчя від дня його народження присвячувався літературний музейний урок «Мої вірші не можуть померти…», що відбувся у Хмельницькому обласному літературному музеї. Працівники музею провели його для восьмикласників Хмельницького колегіуму № 16 ім. Володимира Козубняка.

IMG-249148d63bf52e2c3c23fcf06e09b27e-V

Білі акації будуть цвісти

в місячні ночі жагучі;

промінь морями заллє золотий

річку, і верби, і кручі…

      Знову й знову звучить поезія Володимира Сосюри. Тепер – як пісня. Одна – і друга: «Мені ти приснилась давно…» Автор музики і виконавець – хмельницький бард Леонід Мазур.

IMG-07144e2d943422d7fd63fbdb0640c9d3-V

       Володимир Сосюра в роки своєї бойової юності пройшов і шляхами Поділля. Брав участь у боях, навчався в юнацькій школі армії УНР (містечко Смотрич, село Цвіклівці, місто Кам’янець-Подільський), під час оборони Проскурова (нинішнього Хмельницького) потрапив у полон до денікінців і лише якимсь дивом не був розстріляний… Про перебування поета-воїна в нашому краї розповів директор музею Василь Горбатюк.

IMG-b054e0644c61f61f51b31d6855016e53-V

     Відеофільм «Так ніхто не кохав» розкрив перед учнями внутрішній світ поета з його чуттєвими піднесеннями і драматичними сімейними взаєминами на темному тлі радянської дійсності.

20070529175215!Sos'ura_molodist'

        Під час уроку учні почули й запис поезії «Коли потяг у даль загуркоче» у виконанні автора, і познайомилися з книжково-документальною виставкою «Солов’їні далі Володимира Сосюри». Одержали й домашнє завдання – написати враження про урок. Ось кілька уривків з їхніх творів:

         Учениця 8-Б класу Марія Орішака:

    «Найбільше мені сподобався вірш «Так ніхто не кохав». Ліричний герой настільки романтизує своє почуття, що воно за глибиною і щирістю здається єдиним за всю історію людства:

Так ніхто не кохав. Через тисячу літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання…

Кохання поета справжнє, тому воно вічне.

         Заради коханої, з якою довелося розлучитися, він здатний на все: віддав би і свою славу, і досягнення, тільки б повернути її, чути голос, і «коси сумні цілувать».

          Учениця 8-Б класу Ліна Герц:

  «Хочеться скласти подяку працівникам обласного літературного музею за добре підготовлену розповідь».

сосюра

 


Лауреатка «Коронації слова» зібрала любителів поетичного рядка

По­ете­са з Ше­пе­тів­щи­ни Оле­на Мик­ла­щук-Ісь­ко­ва зап­ро­си­ла лю­би­те­лів по­етич­но­го ряд­ка на твор­чу зус­тріч «По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле». Хо­ча во­на меш­кає у се­лі Вер­бівці, але вик­ро­їла го­дин­ку зад­ля по­етич­ної роз­мо­ви з дру­зя­ми про на­бо­лі­ле, а та­кож про світ­ло, лю­бов та мир, яко­го так праг­не ду­ша.

На­го­ду поз­найоми­ти­ся з Оле­ною на­ші чи­та­чі ма­ли ще вліт­ку, ко­ли жін­ка здо­бу­ла І пре­мію за твір «Нер­ви» у но­мі­на­ції «Пі­сен­на лі­ри­ка» на кон­курсі «Ко­ро­на­ція сло­ва». 34-річ­на ла­уре­ат­ка між­на­род­ної лі­те­ра­тур­ної пре­мії за ос­ві­тою вчи­тель ук­ра­їнсь­кої мо­ви та лі­те­ра­ту­ри, пра­цює у Вер­бо­вець­кій шко­лі — зас­тупни­ком ди­рек­то­ра з нав­чаль­но-ви­хов­ної ро­бо­ти.

Ос­кіль­ки Оле­на вже не пер­ший рік у лі­те­ра­тур­но-мис­тець­кій сту­дії «До­ля», то се­ред учас­ни­ків по­етич­но­го час­ту­ван­ня пе­ре­ва­жа­ли сту­дій­ці. Пос­лу­ха­ти вір­ші по­ете­си прий­шли та­кож му­зей­ни­ки На­та­лія Кру­чук та Лі­дія Юхи­мо­вич.

Роз­по­ча­ла­ся зус­тріч із пі­сень «Не­бо в око­пах» та «Іло­вай­ська са­мо­та», які Оле­на на­пи­са­ла у спі­вав­торс­тві з учас­ни­ком АТО В’ячес­ла­вом Куп­рі­єн­ком, ла­уре­атом кон­курсу «Піс­ні, на­род­же­ні в АТО». В ці­ло­му в спі­вав­торс­тві з ком­по­зи­то­ра­ми Іва­ном Пус­то­вим, Ми­ко­лою Вед­ме­де­рею, Вік­то­ром Ох­рі­мен­ком та Сер­гі­єм Го­лос­ке­ви­чем Оле­на на­пи­са­ла близь­ко 20 пі­сень.

Під час твор­чої зус­трі­чі Оле­на за­чи­та­ла вір­ші про вій­ну на Схо­ді Ук­ра­їни. Ця те­ма для знайома, ад­же її чо­ло­вік є учас­ни­ком ан­ти­те­ро­рис­тичної опе­ра­ції.

— Ко­ли ме­не за­пи­ту­ють: «А ти там бу­ла?». Я від­по­ві­даю, що ба­чи­ла вій­ну очи­ма сво­го чо­ло­ві­ка, — роз­по­ві­ла по­ете­са.

А ти пос­пи…

А ти пос­пи, бо сон зці­ляє ра­ни.
Іди до гір — на­пи­тись з дже­ре­ла.
Не ко­жен біль лі­ку­ють ка­пе­ла­ни,
Як до­ля тер­ном до жит­тя ве­ла.
Бо від­блиск смер­ті в’їв­ся у зі­ни­ці,
Заб­рав з пе­ре­ко­нань на­пів­то­ни:
Є тіль­ки прав­да твер­да, ні­би кри­ця,
І є брех­ня, хоч у ру­лон вер­ни.
А ти пос­пи. Руб­цюй, що на­бо­лі­ло,
Зці­ли сім’єю ді­ри у ду­ші.
В шпи­та­лі, бра­те, під­лі­ку­ють ті­ло,
А ін­ше — тіль­ки рід­ні спо­ри­ші.

— Скіль­ки не обі­ця­ла со­бі пи­са­ти про по­зи­тив­не, та ні­як не ви­хо­дить. На­пев­но, то­му що щас­тя лег­ше втри­ма­ти в со­бі, його не хо­четь­ся зля­ка­ти. А біль зав­жди про­сить­ся вий­ти, — по­яс­ни­ла Оле­на.

Але се­ред її тво­рів є чи­ма­ло лі­рич­них та по-жі­но­чо­му ніж­них…

Я прос­то жін­ка…

Я прос­то жін­ка… Гріш­на і зем­на.
Не ан­гел я, не пер­ший вит­вір Бо­га.
Так лег­ко мною впи­тись без ви­на,
Я ж на ус­тах за­ли­шу тіль­ки здо­гад.

Я прос­то жін­ка… Су­міш смі­ху й сліз,
Фон­тан емо­цій, дже­ре­ло лю­бо­ві.
Я за­гад­ка, нез­ві­да­ність, ес­кіз,
Ро­же­ві сни і мрії кольоро­ві.

Я прос­то жін­ка… Та в усі ві­ки
В моє ім’я тво­ри­ли і вми­ра­ли,
З не­бес зри­ва­ли в прис­трас­ті зір­ки,
Спі­ва­ли со­лов’ї ніч­ні хо­ра­ли.

Я прос­то жін­ка… Різ­на для усіх:
Для ко­гось под­ру­га, ну а ко­мусь єди­на.
В міц­ну я друж­бу ві­рю, мов го­ріх,
А як лю­бов, то тіль­ки ле­бе­ди­на.

Я прос­то жін­ка… Та ли­ше ме­ні
Од­ній да­но свя­те най­мен­ня — Ма­ти.
Я пос­ла­на на зем­лю, щоб в вог­ні
Сво­їх ді­ток від бід охо­ро­ня­ти.

Я прос­то жін­ка… Ніж­на і слаб­ка.
І в слаб­кості моя та­єм­на си­ла.
Жі­но­ча до­ля, ка­жуть, не лег­ка,
Та ін­шої я в Бо­га не про­си­ла.

Я прос­то жін­ка…

Роз­мо­ва з Ан­ге­лом

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, про світ.
Про світ­ло, до яко­го пнусь нав­шпинь­ки.
Про тих, у ко­го хліб є на сто­лі,
І тих, які не ма­ють ні шко­рин­ки.

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, про зло.
І про доб­ро, що всім дає на­дію,
І про за­бу­те Гос­по­дом се­ло,
Яке з ос­танніх сил та­ки жев­ріє.

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, про мир,
І про піть­му, й са­мот­ні чор­ні кві­ти.
Чи мо­жуть на­зи­ва­ти­ся людь­ми
Оті, що вій­ни по­чи­на­ють в сві­ті?

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, про біль,
Про ли­хо те, яке не зу­пи­ни­ти.
Хі­ба так важ­ко, Ан­ге­ле, то­бі 
По­да­ти ру­ку тим, хто хо­че ЖИ­ТИ?

По­го­во­рі­мо, Ан­ге­ле, уд­вох.
Вно­чі, тих­цем, що­би ніх­то не ба­чив.
Вря­туй усіх!. А ні, то хоч кри­ло
Під­став для нас на­їв­них та нез­ря­чих.

І, мо­же, нас та­ки по­чує Бог?!

У ко­лі сту­дій­ців зус­трі­чі ні­ко­ли не об­ме­жу­ють­ся ли­ше чи­тан­ням вір­шів, ось і цього ра­зу Ан­на Шев­чук, сту­ден­тка Хмель­ницько­го му­зич­но­го учи­ли­ща, ви­ко­на­ла дві ук­ра­їнсь­кі піс­ні «Я слу­ха­ла вес­ну» і «Ой, ка­за­ла ме­ні ма­ти».

По­етич­на го­ди­на ми­ну­ла ду­же швид­ко, але всі, хто ба­жає, мо­жуть оз­найоми­ти­ся з вір­ша­ми Оле­ни на її осо­бис­то­му бло­зі у Фей­сбу­ці, в Ін­тернет-спіль­но­ті «Клуб по­езії» та сай­ті «Нат­хнен­ня».