Годованець Микита Павлович

   Кн-2650 Ф-261

        Годованець Микита Павлович (1893-1974) народився в селі Вікнина (сьогодні село Гайворонського р-ну Кропивницької обл.) в селянській родині. Після закінчення двокласної вчительської школи, довгий час працював народним учителем. Ще на шкільній лаві почав віршувати. Ранні виступи Микити Годованця в періодичній пресі припадають на 1913 рік. В наступному його сатиричні твори та лірика друкуються в Київському журналі «Маяк» та в інших виданнях.

        Копітка робота у Микити Павловича над байкою розпочалася 1920 року. Він працює над оригінальними творами, успішно перекладає  байки, пісні поета Дем’яна Бєдного. Друкується в Кам’янець-Подільській періодиці, виступає на сторінках столичних видань.

     Політвідділ 41-ї стрілецької дивізії Червоної Армії видав окремими виданнями у перекладі Микити Годованця книгу Д. Бєдного «Байки і пісні». Це і стало виходом Годованця у велику літературу. З 1927 року Микита Павлович переходить на журналістську роботу, працює в редакціях провінційних і столичних газет, журналів. Основним і улюбленим жанром стає байка. Перша його книжка байок «Незаможник Клим» вийшла у Вінниці в 1927 році. Наступними були збірки байок «Про добробут і культуру» (1928), «Парася на парастасі» (1929), «Будяки», «Довгоносик», «У колективі» (1930), «Трактор і рало» (1931), «Байки» (1932).

      В 1937 році Микита Годованець видає в перекладі на українську мову казку російського письменника Олексія Толстого «Золотий ключик або пригоди Буратіно». Цим завершується перший довоєнний період творчості байкаря.

      У 1937 році був безвинно репресований, десять років провів у ГУЛАГівських концтаборах. Звільнений у 1947-му. Але з родиною, яка проживала у Кам’янці-Подільському, зійтися не зміг. Лише у 1954 році офіційні власті дозволили переїхати на Поділля і поселитися у місті над Смотричем.

      Минули роки, та ще і тепер від слів «сталінські репресії 1937-го» стає моторошно. Скільки тільки душ було загублено і в основному не пересічного люду. Микита Павлович один із тих небагатьох, кому пощастило вижити.

        Частим гостем обласного літературного музею бував Дмитро Михайлович Брилінський, нині уже покійний. Був гарним, досвідченим педагогом, краєзнавцем, літератором. Його і Микиту Годованця єднали теплі, дружні стосунки. Підтвердженням цього є їхнє листування. Брилінський присвятив Микиті Годованцю такі рядки вірша:

Микиті Годованцю

У художньому Ви царстві

Перший з королів,

Справжній майстер у байкарстві

З-поміж байкарів.

Шана Вам, наш патріарху,

За врожай байок.

Вічно хай же Ваша арфа

Тішить нас, діток!

     Під час однієї з зустрічей, коли Брилінський провідував Микиту Павловича, зайшла розмова про репресії, Колиму. Годованець розповів Дмитру Михайловичу про одну з історій, яка трапилася з ним на засланні.

         Брилінський вперше у 1994 році поділився цією розповіддю зі мною.

     «Після сніданку колона в’язнів простувала на лісоповал. Доводилось іти з добрий десяток кілометрів. Поверталися до табору вечірньої пори. Бараки табору не було огороджено. За дві сотні кілометрів, а може, і більше, – жодного людського житла. Знеможені, хворі люди і втікати не могли. Політв’язні намагалися триматися разом, навіть організували нелегальну пошту. Зверталися до Йосипа Сталіна із проханням про помилування. Одних привозили, інших відправляли. Так працювала і пошта в’язнів. Микита Павлович листа також написав і відправив. Йшли дні за днями. Настала зима із сорокаградусними морозами. В’язні все одно ходили на роботу. Багато немічних падали по дорозі і замерзали. Допомоги не було звідки чекати. У Годованця було хворе серце. Ноги розпухли. Ходити було важко. Одного разу, як завжди, колона вирушила на роботу. В’язнів супроводжували конвоїри із собаками. Відійшли від бараків з кілометр, а може, і далі. Микиті Павловичу стало зле. Він упав. Через нього переступали і колона рухалася далі. Допомога була заборонена. Він розумів, що це кінець. Конвоїри, які заключали колону, говорили між собою: «Вот еще один упал. Будем возвращаться, посмотрим. Или замерзнет, или волки загрызут». Колона зникла із виду. Мороз, безкраї сніги, і він один на всьому білому світі. Де і сили взялися, а може, «друге дихання» відкрилося. Він зміг знову доповзти до табору».

       Розповідаючи про це, він дуже плакав. Сльози котилися по щоках.

         «В крайньому бараці знаходився лазарет. Лікарем був один із політичних. Через вічну мерзлоту бараки будувалися на сваях. До вхідних дверей було по декілька сходинок. Зима, сніг. Обмерзлі, засніжені сходи. З останніх сил виповз і постукав у двері. Сповз назад. Відлежався і зробив ще одну спробу. На початку лікар думав, що якийсь звір дереться. Шурхіт повторився. Лікар відчинив двері і подивився. Біля сходин лежала засипана снігом людина. Лікар допоміг йому потрапити до лазарету. Це і стало порятунком.

        Правила для лікування в лазареті були такими: лікуватися сім днів, далі на роботу. А там – як Бог дасть. Годованця в лазареті підлікували. Одначе до лісоповалу він не зміг би дійти.

      Політв’язні радилися, як врятувати Микиту Павловича. Що робити?

          Вирішено було йти до начальника табору. Лікар із лазарету лікував і начальника табору, обслуговуючий персонал. Тож вирішення цього питання взяв на себе. Він просив за Годованця. Говорив, що це байкар, пише маленькі казочки і т. д. Начальник табору наказав дати М. Годованцю іншу роботу. Він розносив тепер обіди для обслуговуючого персоналу. Серед них були різні люди. Одні не доїдали до кінця «щі», снігу добавиш – і ще трохи посьорбаєш. Інші кидали окраєць хліба. Годованець притоптував окраєць в сніг. Коли нікого не було – приходив і забирав. З часом і місяць збіг. Начальник табору викликав лікаря і сказав, що Годованець роз’ївся і завтра разом з усіма рушить на лісоповал. В бараці точилися різні розмови. Було зрозуміло, що хтось «настукав». Увечері після відбою в барак зайшли конвоїри і зупинилися біля Годованця. Усі знали, що це означає. Микита Павлович зібрав свої пожитки у вузлик, попрощався з усіма очима і пішов. Конвоїри виводили в’язнів, вели за бараки і там розстрілювали. Вивели і Годованця, але не повели за барак. Його повели до начальника табору. Начальник вилаяв Микиту Павловича і наказав відправити його до слідчого. В душі у нього була радість. Він розумів, що його лист потрапив до адресата. Його привезли у селище Спорне. Днів десять водили на допит. По півдня стояв перед столом слідчого, який на нього навіть не дивився. Просто ставив різні провокаційні запитання. Боліли розпухлі ноги, важко було стояти. Одного разу, коли його привели на допит, він хотів сказати, що номер такий-то з’явився. Та слідчий зняв окуляри, підвіввся із-за столу, простягнув руку через стіл і сказав: «Здраствуйте, Никита Павлович!»

        «Тоді я зрозумів, що мене оправдали. Ноги мої наче прикипіла до підлоги. Я деякий час не міг зрушити з місця» – згадував байкар. Ці обставини співпали із «Розпорядженням про доходяг». Годованець залишився в Спорному, тут він перебував до 1945 року.

        Син байкаря Анатолій Микитович передав музею архів батька і деякі його речі. Серед яких і ті, які були із ним на Колимі. Якби вони могли говорити, то повідали б таке, про що і не розповідалося і не писалося. Меморіальні реліквії експонуються в музеї.

            Після повернення до Кам’янця-Подільського, майже два роки довелося бідувати. Письменник був реабілітований у 1957 році. Життя поступово налагоджувалося. З творчим натхненням та надією Микита Павлович взявся за літературну діяльність. Підготував збірочку байок, які вийшли в 1957 році. Він плідно працює, готує до видання нові книжки та нізвідки виникають якісь перепони, замовчування, відписки. Звичайно, болісно було це все сприймати. Тут і роки заслання залишили свій слід.

        Земний шлях Годованця закінчився в 1974 році. Його поховали в місті Кам’янці-Подільському. На сьогодні одна із вулиць давнього міста названа на честь Байкаря.


Залишити відповідь