Події, що змінили нас

    Революція Гідності і Свободи глибоким шрамом врізалася в тіло України. Три роки минуло… А у нас відчуття, наче все це було лише вчора…

      Вкотре пройнялися подіями на Майдані, хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих студенти і викладачі, поети і прозаїки, журналісти і фотографи, які завітали в обласний літературний музей 21 листопада. У День Гідності і Свободи тут відбулися молодіжні поетичні читання під назвою «Події, що змінили нас». Проводився захід спільно з управлінням молоді та спорту Хмельницької облдержадміністрації.

PB210761

      Впевнено і відверто, з величезним патріотизмом у серці розпочав захід студентський літературний театр «Глорія» (керівник – Коваль Т. П.) Хмельницького національного університету – літературно-музичною композицією «Плакала калина». Яскраві вишиванки, червоне намисто, калина у руках ще більше підкреслювали кожний продекламований вірш, заспівану пісню.

PB210757

PB210760

PB210769 PB210760

    Супроводжували літературні читання світлини молодого талановитого фотомайстра Сергія Аніськова.

PB210771

      Директор музею Василь Горбатюк, розпочинаючи поетичні читання, наголосив, що слово – це наймогутніша зброя, яка є актуальною завжди. Словом можна підтримати, вселити надію у серце, мотивувати, що і робили письменники, члени НСПУ Ніна Шмурикова-Гаврилюк,

PB210763

Віталій Міхалевский

PB210765

та автори-початківці Міла Романюк,

PB210774

Альона Радецька,

PB210770

Андрій Горбатюк.

PB210772

     Цикл поезій, присвячених подіям на Майдані, прочитала Людмила Весела.

PB210776

     Також того дня звучала поезія Ростислава Балеми та Олени Іськової-Миклащук, пройнята болем і радістю водночас, вірою у світле і чисте майбутнє.

     На оптимістичній ноті завершились поетичні читання. У кожного в душі запалала іскра сподівання на те, що все-таки настане мир в Україні і ще будуть ясні світанки та спокійний захід сонця у нашій країні.

PB210780

       А підсумком поетичних читань стане поетична збірка Людмили Веселої, в якій висвітлено душевні переживання з приводу подій на Майдані та вболівання за кращу долю України. Книга вийде за фінансової підтримки управління молоді та спорту облдержадміністрації.


Дослідник правдивої історії з Дунаєвеччини

        Ім’я  Володимра Білінського добре відоме історикам сучасної доби. Адже він у своїх глибоких і детальних дослідженнях подає реальні факти історії, оперті на літописні матеріали. Прибравши з описового каркасу російської історії очевидні вигадки, Володимир Броніславович викладає її в іншому вигляді, розвінчуючи московські міфи, доводячи, що Московський улус був у складі Золотої Орди. Свого часу історична повість Білінського  «Країна Моксель,  або Московія» справила на читачів величезне враження, розставивши на місця шматочки попередніх випадкових знань

     В. Білінський народився на станції Дунаївці 1936 року.  За розподілом працював у Казахстані з 1959 по 1996 роки. Під його керівництвом зведено безліч мостів по всьому колишньому радянському Союзу.  В 1999 р. повернувся в Україну, мешкає в Києві. 2011 р. – за книгу «Країна Моксель, або Московія» (тритомник) став лауреатом премії ім.. І. Франка в галузі інформаційної діяльності у номінації «За найкращу наукову роботу в інформаційній сфері».

    І ось минулого тижня обласний  літературний музей організував цикл зустрічей  з В. Білінським: у самому музеї, в бібліотеці Хмельницького університету управління і права,  а також на отчій землі письменника – на станції Дунаївці.

     IMG_3371

     Хлібом-сіллю зустріли шанованого гостя школярі місцевої школи, а також голова Дунаєвецької селищної ОТГ Антон Камінський, секретар Віталій Радецький, директор школи Віктор Богуш.

IMG_3346

      А прибув В. Білінський у супроводі голови Хмельницької обласної організації НСПУ Петра Маліша та  директора обласного літературного музею Василя Горбатюка. Гість був приємно вражений  не тільки теплим прийомом, а й тим, у якому чудовому стані перебуває як селище в цілому, так і школа зокрема.

IMG_3360

       Затишний актовий зал школи зібрав не тільки учнівську  і педагогічну родини, а й усіх бажаючих. У ході зустрічі В. Горбатюк та П. Маліш наголосили на тому, який величезний пласт історії дослідив В. Білінський, доносячи правду до сучасних поколінь, і ці факти великою мірою перевертають нашу свідомість. Також гості передали для шкільної бібліотеки добірку книг хмельницьких авторів.

IMG_3356

        В. Білінський – людина  енциклопедичних знань. Він чимало розповів про свою роботу  над архівними матеріалами, про те, як  важко було добратися до потрібної літератури, іноді тижнями і місяцями (!)  чекаючи якоїсь певної книги. Багато літератури було просто вилучено з національних фондів через заборону їх радянською владою. Немало з таких раритетних   і, без перебільшення, безцінних книг дивом виявилися в домашніх архівах бібліотечних «старожилів», котрі таким чином зберегли книги від знищення. Саме на основі таких джерел  В. Білінський доводить, що відомі російські імперські історики (Карамзін, Соловйов,  Ключевський) створили міфологію великоросійської держави. А книги-дослідження  Володимира Броніславовича  дають можливість  дізнатися причини  замовчування і викривлення правди офіційною радянською історіографією про московитів і Московське князівство.  Свого часу книги «Москва Ординська» та «Україна-Русь»  стали бестселерами.

IMG_3350

«Переосмислення історії є дуже важливим у всі часи, – зазначив В. Білінський. – А найбільше щастя в тому, щоб наша батьківщина була по-справжньому вільною серед імперій, якими  завжди були Польща і Росія. Цю просту і важливу істину я по-справжньому зрозумів лише на схилі років». Багато про що розповів ще гість, адже на довгому життєвому шляху здобув багатий досвід спілкування з різними людьми колишнього Радянського Союзу. А ще розповів про творчі плани – книгу «Білі журавлі», яка зараз готується до друку, і писав він її з з особливою любов’ю до рідної  землі, адже у книзі буде йти мова про події на рідній станції Дунаївці. А голова ОТГ А. Камінський, у свою чергу, пообіцяв закупити комплекти  книг  В. Білінського для кожної шкільної і сільської бібліотеки  селищної ОТГ.

На закінчення зустрічі звучала щира пісня у виконанні 11-класниць Вікторії Слободянюк, Марії Антонюк та Дарії Грушкевич

IMG_3359


Годованець Микита Павлович

   Кн-2650 Ф-261

        Годованець Микита Павлович (1893-1974) народився в селі Вікнина (сьогодні село Гайворонського р-ну Кропивницької обл.) в селянській родині. Після закінчення двокласної вчительської школи, довгий час працював народним учителем. Ще на шкільній лаві почав віршувати. Ранні виступи Микити Годованця в періодичній пресі припадають на 1913 рік. В наступному його сатиричні твори та лірика друкуються в Київському журналі «Маяк» та в інших виданнях.

        Копітка робота у Микити Павловича над байкою розпочалася 1920 року. Він працює над оригінальними творами, успішно перекладає  байки, пісні поета Дем’яна Бєдного. Друкується в Кам’янець-Подільській періодиці, виступає на сторінках столичних видань.

     Політвідділ 41-ї стрілецької дивізії Червоної Армії видав окремими виданнями у перекладі Микити Годованця книгу Д. Бєдного «Байки і пісні». Це і стало виходом Годованця у велику літературу. З 1927 року Микита Павлович переходить на журналістську роботу, працює в редакціях провінційних і столичних газет, журналів. Основним і улюбленим жанром стає байка. Перша його книжка байок «Незаможник Клим» вийшла у Вінниці в 1927 році. Наступними були збірки байок «Про добробут і культуру» (1928), «Парася на парастасі» (1929), «Будяки», «Довгоносик», «У колективі» (1930), «Трактор і рало» (1931), «Байки» (1932).

      В 1937 році Микита Годованець видає в перекладі на українську мову казку російського письменника Олексія Толстого «Золотий ключик або пригоди Буратіно». Цим завершується перший довоєнний період творчості байкаря.

      У 1937 році був безвинно репресований, десять років провів у ГУЛАГівських концтаборах. Звільнений у 1947-му. Але з родиною, яка проживала у Кам’янці-Подільському, зійтися не зміг. Лише у 1954 році офіційні власті дозволили переїхати на Поділля і поселитися у місті над Смотричем.

      Минули роки, та ще і тепер від слів «сталінські репресії 1937-го» стає моторошно. Скільки тільки душ було загублено і в основному не пересічного люду. Микита Павлович один із тих небагатьох, кому пощастило вижити.

        Частим гостем обласного літературного музею бував Дмитро Михайлович Брилінський, нині уже покійний. Був гарним, досвідченим педагогом, краєзнавцем, літератором. Його і Микиту Годованця єднали теплі, дружні стосунки. Підтвердженням цього є їхнє листування. Брилінський присвятив Микиті Годованцю такі рядки вірша:

Микиті Годованцю

У художньому Ви царстві

Перший з королів,

Справжній майстер у байкарстві

З-поміж байкарів.

Шана Вам, наш патріарху,

За врожай байок.

Вічно хай же Ваша арфа

Тішить нас, діток!

     Під час однієї з зустрічей, коли Брилінський провідував Микиту Павловича, зайшла розмова про репресії, Колиму. Годованець розповів Дмитру Михайловичу про одну з історій, яка трапилася з ним на засланні.

         Брилінський вперше у 1994 році поділився цією розповіддю зі мною.

     «Після сніданку колона в’язнів простувала на лісоповал. Доводилось іти з добрий десяток кілометрів. Поверталися до табору вечірньої пори. Бараки табору не було огороджено. За дві сотні кілометрів, а може, і більше, – жодного людського житла. Знеможені, хворі люди і втікати не могли. Політв’язні намагалися триматися разом, навіть організували нелегальну пошту. Зверталися до Йосипа Сталіна із проханням про помилування. Одних привозили, інших відправляли. Так працювала і пошта в’язнів. Микита Павлович листа також написав і відправив. Йшли дні за днями. Настала зима із сорокаградусними морозами. В’язні все одно ходили на роботу. Багато немічних падали по дорозі і замерзали. Допомоги не було звідки чекати. У Годованця було хворе серце. Ноги розпухли. Ходити було важко. Одного разу, як завжди, колона вирушила на роботу. В’язнів супроводжували конвоїри із собаками. Відійшли від бараків з кілометр, а може, і далі. Микиті Павловичу стало зле. Він упав. Через нього переступали і колона рухалася далі. Допомога була заборонена. Він розумів, що це кінець. Конвоїри, які заключали колону, говорили між собою: «Вот еще один упал. Будем возвращаться, посмотрим. Или замерзнет, или волки загрызут». Колона зникла із виду. Мороз, безкраї сніги, і він один на всьому білому світі. Де і сили взялися, а може, «друге дихання» відкрилося. Він зміг знову доповзти до табору».

       Розповідаючи про це, він дуже плакав. Сльози котилися по щоках.

         «В крайньому бараці знаходився лазарет. Лікарем був один із політичних. Через вічну мерзлоту бараки будувалися на сваях. До вхідних дверей було по декілька сходинок. Зима, сніг. Обмерзлі, засніжені сходи. З останніх сил виповз і постукав у двері. Сповз назад. Відлежався і зробив ще одну спробу. На початку лікар думав, що якийсь звір дереться. Шурхіт повторився. Лікар відчинив двері і подивився. Біля сходин лежала засипана снігом людина. Лікар допоміг йому потрапити до лазарету. Це і стало порятунком.

        Правила для лікування в лазареті були такими: лікуватися сім днів, далі на роботу. А там – як Бог дасть. Годованця в лазареті підлікували. Одначе до лісоповалу він не зміг би дійти.

      Політв’язні радилися, як врятувати Микиту Павловича. Що робити?

          Вирішено було йти до начальника табору. Лікар із лазарету лікував і начальника табору, обслуговуючий персонал. Тож вирішення цього питання взяв на себе. Він просив за Годованця. Говорив, що це байкар, пише маленькі казочки і т. д. Начальник табору наказав дати М. Годованцю іншу роботу. Він розносив тепер обіди для обслуговуючого персоналу. Серед них були різні люди. Одні не доїдали до кінця «щі», снігу добавиш – і ще трохи посьорбаєш. Інші кидали окраєць хліба. Годованець притоптував окраєць в сніг. Коли нікого не було – приходив і забирав. З часом і місяць збіг. Начальник табору викликав лікаря і сказав, що Годованець роз’ївся і завтра разом з усіма рушить на лісоповал. В бараці точилися різні розмови. Було зрозуміло, що хтось «настукав». Увечері після відбою в барак зайшли конвоїри і зупинилися біля Годованця. Усі знали, що це означає. Микита Павлович зібрав свої пожитки у вузлик, попрощався з усіма очима і пішов. Конвоїри виводили в’язнів, вели за бараки і там розстрілювали. Вивели і Годованця, але не повели за барак. Його повели до начальника табору. Начальник вилаяв Микиту Павловича і наказав відправити його до слідчого. В душі у нього була радість. Він розумів, що його лист потрапив до адресата. Його привезли у селище Спорне. Днів десять водили на допит. По півдня стояв перед столом слідчого, який на нього навіть не дивився. Просто ставив різні провокаційні запитання. Боліли розпухлі ноги, важко було стояти. Одного разу, коли його привели на допит, він хотів сказати, що номер такий-то з’явився. Та слідчий зняв окуляри, підвіввся із-за столу, простягнув руку через стіл і сказав: «Здраствуйте, Никита Павлович!»

        «Тоді я зрозумів, що мене оправдали. Ноги мої наче прикипіла до підлоги. Я деякий час не міг зрушити з місця» – згадував байкар. Ці обставини співпали із «Розпорядженням про доходяг». Годованець залишився в Спорному, тут він перебував до 1945 року.

        Син байкаря Анатолій Микитович передав музею архів батька і деякі його речі. Серед яких і ті, які були із ним на Колимі. Якби вони могли говорити, то повідали б таке, про що і не розповідалося і не писалося. Меморіальні реліквії експонуються в музеї.

            Після повернення до Кам’янця-Подільського, майже два роки довелося бідувати. Письменник був реабілітований у 1957 році. Життя поступово налагоджувалося. З творчим натхненням та надією Микита Павлович взявся за літературну діяльність. Підготував збірочку байок, які вийшли в 1957 році. Він плідно працює, готує до видання нові книжки та нізвідки виникають якісь перепони, замовчування, відписки. Звичайно, болісно було це все сприймати. Тут і роки заслання залишили свій слід.

        Земний шлях Годованця закінчився в 1974 році. Його поховали в місті Кам’янці-Подільському. На сьогодні одна із вулиць давнього міста названа на честь Байкаря.