“Пакуль рука пяро тримає…”

125 років білоруській письменниці з Меджибожа

Зоська Верас Партрэт у рамцы

    Обласний літературний музей організував і провів на Хмельниччині ряд заходів з відзначення 125-річного ювілею Зоськи Вєрас. Письменниця, видавець, громадський та культурний діяч, ботанік, мовознавець, людина енциклопедичних знань – такою ввійшла вона в історію братнього білоруського народу.

    А почався життєвий шлях Людвіки-Софії Сівіцької (таке справжнє ім’я ювілярки) у нашому подільському краї, на берегах Південного Бугу й Бужка – у древньому містечку Меджибожі: тут народилася вона 30 вересня 1892 року в сім’ї поручника 48-го Одеського піхотного полку Антона Сівіцького та Емілії з роду Садовських – обоє родом з Білорусі.

01

    Щоліта вивозила маленьку Людвіку до своїх батьків у Сокільський повіт Гродненської губернії. Це й сприяло розвитку в душі дівчинки любові й відданості білоруській землі, білоруському народу – їх вона згодом  і вважала своїми, рідними.

     В 1904 році Людвіка Сівіцька вступила до приватного торгового училища Л. Володкевича в Києві. На той час початкову освіту, в тому числі й музичну, вона отримала від батьків.

      На час навчання Людвіки в училищі й припадає її літературний дебют – у рукописному часописі «Підсніжник».

    Після раптової смерті батька в 1907 році Людвіка разом з матір’ю переїхала у родовий маєток Садовських Вільховники Сокільського повіту. Наступного року вступила до 6 класу приватної жіночої гімназії Катерини Барковської в Городні. У цей час (1911 рік) під псевдонімом Мірко починає співпрацю з журналом «Наша Ніва» – друкує в ньому свої «творики» білоруською мовою.

      Входила до складу Городненського гуртка білоруської молоді, що діяв нелегально.

Другий ряд. друга ліворуч - Людвіка Сівіцька

       Читалися лекції, співав хор, ставились вистави, відбувалися заняття з вивчення білоруської мови, проводились вечори. Тут народився й саморобний альманах «Колос білоруської ниви» (1913 рік), роздрукований циклостилем тиражем п’ятдесят примірників.

      Людвіка входила і в літературне життя: дописувала до газети «Наша Ніва», контактувала з віленськими видавництвами, листувалася з білоруськими письменниками Іваном Луцькевичем, Вацлавом Ластовським, А. Власовим.

     Після закінчення гімназії (1912 рік) ще рік жила в Городні, підробляла репетиторством, а потому виїхала до Варшави, де навчалася на 10-місячних садівничо-городньо-бджолярських курсах та на вечірніх 6-тижневих військових санітарних курсах (1914 рік).

246px-Зоська_Верас._1914

        З початком Першої світової війни повернулася у маєток діда Вільховники, та через воєнні події евакуйовується з матір’ю до Менська. В 1915-1916 роках працювала в Білоруському комітеті допомоги потерпілим від війни, який організував і «Білоруську хатку», де велася й значна культурна робота. Тоді ж познайомилася й заприятелювала з Максимом Богдановичем, який п’ять місяців мешкав у Менську, перебував у товаристві «Білоруської хатки».

16

     Молода дівчина, незважаючи на певну фізичну ваду (трохи недочувала), цілковито віддавалася справі національного відродження білоруського народу. Працювала в Білоруському національному комітеті, в Центральній раді білоруських організацій, Білоруській соціалістичній громаді. В усіх цих організаціях вона займала посаду секретаря, тобто, вела діловодство. Але зовсім не потопала в паперових справах – прагнула дій, активної праці. Брала участь у Всебілоруському конгресі. Коли підходила хвилина проголошення Білоруської Народної Республіки, до зали увірвалися більшовики й заарештували президію. Так закінчилась спроба побудови своєї держави. Людвіка Сівіцька змушена була перейти майже на нелегальну діяльність.

       Тоді ж уперше підписала свій твір – ліричний образок «Німану», надрукований у газеті «Вольная Беларусь» 7 липня 1917 року – літературним псевдонімом Зоська Вєрас. Зоська – від свого другого імені Софія, Вєрас – бо дуже любила цю рослину, та й перед цим якраз їй подарували букет вересу.

        Близькі стосунки склалися в Людвіки з революційним діячем і письменником Фабіаном Шантиром. Народився син Антон, однак батько його так і не побачив – у 1920 році його розстріляли більшовики.

       На той час Людвіка, з кінця 1918 року, знову мешкала в дідовому маєтку Вільховниках – повернулася з Менська. Займалася городництвом, садівництвом, пасікою. Однак, віддаючись улюбленій справі коло землі, відчувала, що й без активної громадської, творчої роботи обійтися не може. У 1922 році переїхала з матір’ю до Вільно. Склала і видала (1924) «Білорусько-польсько-російсько-латинський ботанічний словник». Працювала адміністратором редакцій газет Білоруської селянсько-робочої громади.

     Опікувалася білоруськими політичними в’язнями, яких тогочасна польська влада тримала у в’язниці «Лукішки».

         В цей час друкувала й свої твори – у часописах «Шлях молоді», «Студентська думка».

          В 1926 році Людвіка вийшла заміж за редактора газети Антона Войціка. Вінчалися у Віленському костелі святого Миколая. Поселилися вони у передмісті Вільна. Від цього шлюбу 1 липня 1927 року народилася донька Галина.

      З того ж року  Людвіка Войцік стала редактором дитячого часопису «Заранка» («Зіронька»), де публікувала і свої оповідання.

09

       В 1934-1935 роках – вона очолювала дитячий журнал «Проліски», у 1928-1939 роках – голова Білоруського кооперативного товариства «Бджола» й одночасно (1934-1938) – редактор бджолярського часопису «Білоруський вулик» (Вільно). Написала і видала брошуру «Історія вживання лікарських трав» (1934).

      В лісовому масиві на Панарських пагорбах під Вільно Людвіка Войцік побудувала хатину – з дерева і глини, як це роблять  в Україні. Там і знаходила сили в праці біля землі – фактично створила багатий ботанічний сад біля своєї «лісової хатини».

10

      Громадська і творча активність  Зоськи Вєрас (Людвіки Войцік) припинилася в 1940 році, коли Вільно (Вільнюс) опиняється під радянською, а згодом – під німецькою окупацією. Особливо важкі часи настали, коли прийшло «друге» «визволення» совітами. В 1944 році була закрита Віленська білоруська гімназія, наступного року ліквідовано Білоруський музей імені Івана Луцькевича. У 1946 році радянські каральні органи арештували сина – Антона Шантира. Сліди його пропали. В 1948 році несподівано помер чоловік. У житті Зоськи Вєрас наступив період, який вона пізніше назвала «летаргійним сном».

      Хоч трохи триматися за життя їй допомагала природа, її улюблені заняття садівництвом, городництвом, пасікою. Саме «лісової хатинки» після десятирічного перебування в сталінських таборах без права листування і повернувся важко хворий син.

          Хтозна як би далі склалося життя всіма забутої Зоськи Вєрас, якби її не знайшов у лісовій хатині й заново не «відкрив» дослідник Арсен Лис, який збирав у вільнюських архівах матеріали до дисертації. Її «лісову хатку» почали відвідувати письменники, журналісти, науковці, студенти. Зосці Вєрас було про що розказати – адже вона брала участь у багатьох подіях в долі свого народу, знала багатьох письменників, політичних, громадських діячів. Наприкінці 1980-х років навколо Зоськи Вєрас гуртувалася білоруська інтелігенція Вільнюса. В 1982 році її прийняли до Спілки письменників СРСР. В часи так званої «перебудови» вона разом із зятем Левоном Луцкевичем утворила клуб «Сябрина», а наступного року і Товариство білоруської культури в Литві.

      Повернулась вона й до літературної творчості. У 1985 році видала книгу віршів та оповідань для дітей «Колоски». Писала спогади, вела активне листування, в якому виявляла своє вболівання за долю білоруської мови, культури, згадувала про події минувшини.

1_58

     Померла Зоська Вєрас  8 жовтня 1991 року. Похована на Панарських могилках поруч з могилами матері, чоловіка і сина.

Магіла Зоські Верас

     В 2013 році у книжковій серії «Городненська Бібліотека» вийшла друком книга «Зоська Вєрас. Я пам’ятаю все». Її спогади, 367 листів, датованих 1967-1989 роками, опрацював і упорядкував до видання письменник і літературознавець Міхась Скобла. Підготував і видав друком він іще дві книги творів та листів письменниці.

         Завдяки білоруському письменнику Міхасю Скоблі

IMG_1000

та його колезі Сергію Панізніку

Сяргей Панізнік. Калаж Ягора Фядзюшына

обласний літературний музей зібрав матеріали про Зоську Вєрас, що й дало можливість провести ювілейні заходи. Зокрема, вони відбулися в приміщенні літературного музею, в державному історико-культурному заповіднику «Межибіж», в Кам’янець-Подільському Національному університеті імені Івана Огієнка. Письменники, працівники музеїв та бібліотек, викладачі й учителі Хмельниччини, студенти різних навчальних закладів мали можливість познайомитися з життєвим і творчим шляхом землячки – видатної постаті в історії Білорусі.

IMG_0978

IMG_0979

IMG_0980

         З особливою теплотою й сердечністю сприймалися виступи гостя ювілейних заходів – білоруського поета Міхася Скобли. Його розповіді білоруською мовою про Зоську Вєрас, читання власних віршів розкривали в серцях присутніх щирі почуття братерства і дружби з білоруським народом.

IMG_0989

IMG_0996

      – Коли їхав сюди, в Україну, – поділився враженнями Міхась Скобла, – то думав, чи хоч трохи знають в цьому краї про свою землячку. І з радістю побачив знають – в літературному музеї, в заповіднику «Межибіж». А ще дуже хочуть знати в бібліотеках і школах, в педагогічно-гуманітарній академії, в Національному університеті імені Івана Огієнка, в коледжі культури і мистецтва. Мені здається, наші зустрічі, назавжди залишаться в серцях їхніх учасників. З радістю бачу, що письменниця Зоська Вєрас повертається й на Поділля, в Україну, де розпочався її життєвий і творчий шлях.

IMG_1003

IMG_1007