«Приходь. Я жива. Я ще тут…» Анна Ахматова, якій належить цей рядок із вірша, мовби запрошує увійти до літературно-меморіального музею її імені. І чималий гурт письменників та краєзнавців із Хмельницького, Вінниці, Рівного, Дунаєвець, Старокостянтинова, Нетішина в день чергової річниці славної поетеси прибули в Слобідку-Шелехівську Деражнянського району.

     Гості з особливим зацікавленням слухали господиню музею Ніну Трубіцьку, розглядаючи експонати. Дехто тут уперше. І не приховував свого враження.

     Анна Ахматова-Горенко неодноразово приїжджала в Слобідку-Шелехівську до тітки Анни Вакар. Написала в селі декілька віршів. Після революції поселилася в сестри і померла 1930 року матір поетеси Інна Еразмівна. Гості відвідали старе кладовище, де вона похована і поклали на впорядкуванні могили її та сім’ї Вакарів квіти.

    Мені був голос. Він утішно

    Так говорив: «Іди сюди,

     Залиш свій край глухий і грішний,

      Залиш Росію назавжди».

       Її називають видатною російською поетесою. Але вона ніколи не цуралася українського коріння, знала свій родовід. По чоловічій лінії Горенків походив рід від гетьмана Сагайдачного. А по материнській – від симбірського роду нащадків хана Ахмата, який розчинився пізніше серед українців. Поетка завжди пишалася тим, що «українська мова – мова моєї матері», що в Росії «всі вважають мене українською». Влітку Ганнуся (так її називали на Поділлі) полюбляла носити полотняну вишиту сукню, перекладала вірші Івана Франка та інших літераторів.

     На подвір’ї, навпроти пам’ятника Анні Ахматовій (до речі, встановлений перший в Україні), тільки-но розставили лавки, як несподівано задощило рясно небо. Тож митці читали переклади з творчої спадщини Ахматової та свої вірші в музейному приміщенні.

     Це вінничани Анатолій Мартинюк, дві Ірини – Федорчук і Журавель, Віктор Крупка, талановитий початківець Артем Петренко,

дослідники життя і творчості Ахматової Галина Черниш і заступник директора з наукової роботи Рівненського обласного краєзнавчого музею Олег Романчук,

хмельничани Микола Мачківський, Віталій Міхалевський, Михайло Цимбалюк, Василь Горбатюк, Петро Маліш і Ніна Шмурикова-Гаврилюк,

молоді поетеси Олена Іськова та Ольга Остапчук,

нетішинець Микола Радиця та багато інших.

      Любит, любит кровушку

       Русская земля, –

говорила поетка в 1921 році. Як же актуально звучить цей вірш у перекладі Миколи Клеца:

        Любить крівцю панночка,

       Рашинська земля.

   Благодійний рахунок на підтримку літературно-меморіального музею Анни Ахматової (с. Слобідка-Шелехівська Деражнянського району Хмельницької області) перед днем народження видатного поета поповнили перерахування ще від трьох осіб. Це –

     Невідомий,

     Н. Кошуцька,

      В. Кабашник.

      Дякуємо їм, як і всім, хто зробив свій грошовий внесок раніше. Нині сума на рахунку складає 12 тис. гривень. Ці кошти будуть використані при виконанні ремонтних робіт у музеї.

   Закликаємо всіх, кому дорога і близька творчість Анни Ахматової, хто турбується про збереження пам’яті про неї в нашому Подільському краї, прилучатися до акції «Благодійні внески на музей Анни Ахматової».

      Внески слід перераховувати на КЗК «Хмельницький обласний літературний музей», р/р 31558301124367, ГУ ДКСУ у Хмельницькій області, МФО 815013, код 34088892.

Коли світлі спогади із дитинства беруть творчу людину за руку, вона починає творити – писати музику, вірші, прозові твори.  І тут враз десь з’являють головні герої, які потрапляють в різні життєві ситуації, тут же вони починають вести між собою діалоги, сперечатися або ж, навпаки, шукати способи виправдання. Автор не встигає й озирнутися, як невеличке оповідання чи новела вже усміхаються до нього.

Так трапилося і з Лідією Яцковою. Вчителька за фахом, самодіяльний композитор, активний громадський діяч – вона зуміла не лише із практично-критичного погляду підійти до викладацької діяльності, розповідаючи учням лише те, що потрібно розповісти за шкільною програмою, а сама спробувала писати. І у неї вийшло. І у неї виходить і сьогодні.

Так, 21 червня в Хмельницькому обласному літературному музеї відбулася презентація другої дитячої книжки Лідії Яцкової – «Корабель на планеті Медунія». Перша – «Оркестр мого дитинства» уже встигла полюбитися читачам. Обидва видання яскраві й по-дитячому щирі.

– Усі мої персонажі взяті із життя, – зауважує авторка. – Раніше я якось не звертала такої уваги на світ, що навколо нас, а тепер помічаю, що він, справді, дуже цікавий і про нього варто писати.

Привітати письменницю завітало чимало людей. Іван Пустовий, Юрій та Віра Найди, дует «Калинонька» (Оксана Малінковська  і Наталія Фараон) виконали дитячі пісні на слова наших хмельницьких поетес Ніни Шмурикової-Гаврилюк, Людмили Савчук, музику до котрих написала Лідія Яцькова. Були в залі й діти, які також дарували присутнім незабутні пісенні сувеніри, – Анастасія Коптєва і Вікторія Ільницька. Усі, хто прийшов на своєрідне свято душі до Лідії Яцкової, отримали її нововидану книжку, котра стане цінним експонатом у кожному домі.

Родзинкою презентації став виступ солістки обласної філармонії Фатіми Чергіндзії, яка своїм неперевершено чистим, по-особливому ніжним вокалом підкорила серця кожного присутнього у музеї.

Вітаємо Лідію Яцкову із успішним представленням своєї нової книжки. Бажаємо і надалі дарувати людям позитивні емоції, підтримувати у серцях осяяння дитинства, разом будувати світле і позитивне майбутнє.

    Згідно з рішенням журі Всеукраїнської літературної премії «Благовіст» Національної спілки письменників України лауреатами 2017 року стали:

         – у номінації «Перша книжка» – Надія Позняк за збірку «Шкіра»;

           – у номінації «Поезія» – Ольга Кіс за збірку «Числа пророчі»;

      – у номінації «Проза» – Василь Горбатюк за книгу повістей та оповідань «Птиці над нами».

     Уже традиційно, 20 червня, в Хмельницькому обласному літературному музеї збираються письменники, літературознавці, бібліотекарі, а також рідні та близькі відомого на Хмельниччині поета й прозаїка Миколи Федунця, аби вшанувати його світлу пам’ять. Саме цього дня, 2009 року, перестало битися добре, щире, люб’яче серце цієї прекрасної людини, поета, мудрого керівника і наставника. Будучи головою обласної організації Національної спілки письменників України понад двадцять років, він робив усе для того, щоб про подільських словотворців знали у рідній країні, щоб їхні твори входили у навчальну програму і їх вивчали школярі, щоб література наповнювалася новими темами і розвивалася в різних жанрах. З його ініціативи було засновано чимало цікавих серій книг, скажімо, «Літературна Хмельниччина», «Хранителі рідного слова» , які сьогодні часто стають у пригоді під час написання наукових статей, різних літературних досліджень.

          Обласну літературну премію імені Миколи Федунця за кращу поетичну книгу згідно із рішенням обласної ради вручають щороку, в день пам’яті письменника.

       Першим лауреатом стала вже покійна дружина Миколи Федоровича, також прекрасний лірик, Олександра Ванжула. Минулого року премію отримала хмельницька поетеса Ніна Шмурикова-Гаврилюк. Цьогоріч цієї високої нагороди удостоївся давній друг Миколи Федунця Микола Захарович Клец із села Малі Мацевичі Старокостянтинівського району – за поетичну збірку «Logos – імператив небесний і земний».

        – Поетів-ремісників нині багато, майстрів – одиниці, – зауважив голова Хмельницької обласної організації НСПУ Петро Маліш. – Микола Клец же у когорті «повільників», дотримується літературної поради: «Пиши твір, мовби востаннє…» Його творчий ужиток скромний (п’ять збірочок), зате вагомий, добірний, чистий. Кожен вірш – своєрідне відкриття, кожне слово у рядках – припасоване, вміло «одягнуте» в образ і думку. Його поезії мовби згаптовані з ласки та любові, з оригінальним візерунком, із дивовижно-чарівним баченням. Не знаю письменника, який би краще за Клеца міг писати про природу. Живучи в селі, цей літній чоловік вигострив чіпке око й асоціативне мислення, не розтратив дитинного зачудування від спостереження за деревом, струмочком, пташкою і за всім тим, що бачить і чує в лісі і в полі. Таких коротких поезій-перлин в автора не один десяток.

       Багато гарних слів линуло на адресу Миколи Захаровича від його колег по перу – Миколи Мачківського, Віталія Мацька, Ніни Шмуриково-Гаврилюк, Ротислава Балеми. Гарно відгукувався про унікальний стиль і багату образність лауреата директор обласного літературного музею Василь Горбатюк.

       Два друга, дві творчі особистості, два характери зустрілися того літнього сонячного дня – скромний, але мудрий, своєрідний  Микола Клец та Микола Федунець, який ніжно, з легкою усмішкою позирав на присутніх у залі із портрета на виставці, котру підготували працівники літературного музею.

    Також своїми спогадами про Миколу Федоровича і Олександру Ванжулу поділилася їх донька Ірина, яка сьогодні наполегливо займається упорядкуванням спадщини поетів. У день пам’яті вона принесла диск, на якому Микола Федорович в колі друзів розповідає різні бувальщини із свого життя. Кожному було приємно почути голос митця – людини, яка залишила помітний слід не тільки у літературі, а й у житті загалом.

    Гарні ліричні пісні на слова Миколи Федунця і Миколи Клеца прозвучали у виконанні барда Леоніда Мазура та жіночої вокальної групи «Музея», що діє при літературному музеї.

      Люльку відомого поета Ігоря Римарука Хмельницькому обласному літературному музею передала його дружина.

       Ігор Миколайович Римарук (1958-2008) народився в селі М’якоти на Ізяславщині в сім’ї інтелігентів. Його батьки були вчителями. Писати почав ще у школі. Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка. Працював головним редактором журналу «Сучасність», завідувачем редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро». Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2002 р.).

      З-під пера поета вийшли збірки «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988), Нічні голоси» (1991), «Goldener Regen» («Золотий дощ», 1996), «Діва Обида» (2000, 2002), «Бермудський трикутник» (2007), «Сльоза Богородиці» (2009), «Доброе время Твое» (2011), «Божественний вітер: останні вірші» (2012).

       Останній день вересня 2008 року став трагічним для всіх українців – помер відомий поет, хороша і товариська людина – Ігор Римарук. Потрапив під колеса автомобіля…

    Під час похоронів найближчий друг нашого земляка, письменник Василь Шкляр так відгукнувся про Ігоря Римарука: «Я щедрішої людини не знав. Римарук завжди перший рвався оплачувати за обіди. У нього було загострене почуття власної гідності. Якось разом відпочивали на Черкащині. Один дідусь довго дивився на його бороду й косичку. Підійшов до мене і питає: “Ваш друг – священнослужитель?” – “Ні, – відказую, – він поет”. “Це одне й те саме”, – відповів дід».

           У статті Костянтина Москальця «Я недовго буду тут…» є такий запис: «Він був поетом, височиною в пласкому поточному мовленні й існуванні, а височини, як відомо, першими притягують удари блискавиць та абсурду. Цинізму й нігілізму. І смерті, звичайно. Проте є одна незаперечна й універсальна істина, якої не обіймуть жоден Танатос і жоден абсурд. Усі вірші пишуться в теперішньому часі. Читаючи й перечитуючи їх, ми завжди в той час потрапляємо. Ми потрапляємо в час, у якому Ігор Римарук живий. І саме тому ми ніколи не будемо говорити про нього як про відсутнього — навіть знаючи точну дату на хресті й у Вікіпедії».

         І справді, хоч Ігор Римарук уже котрий рік мирно спочиває на тому світі, живими є його твори, які ми читаємо, котрі вивчаємо напам’ять, а разом із ними живий і сам поет – ніким і ніколи не забутий Ігор Миколайович Римарук.

      30 травня 2017 року відбулася зустріч учителів української мови та літератури з майстрами слова Хмельниччини в обласному літературному музеї. В. Міхалевський, М. Клец, В. Горбатюк, П. Маліш та А. Ненцінський познайомили педагогів області зі своєю творчістю та літературною спадщиною нашого Подільського краю.

 Відгуки педагогів 

          Культурний острівець в центрі Хмельницького
Дякую організаторам зустрічі (Пулатовій Л.Й., завідувачу кафедрою теорії і методики суспільно-гуманітарних дисциплін та Манзюк С.А. методисту української мови та літератури) з письменниками Хмельниччини та екскурсію експозиціями обласного літературного музею. Завдяки культурі та професіоналізму Василя Горбатюка, ми відчули подих творчої літературної спадщини нашого краю, щирої любові до Поділля.
Зустріч із митцями слова сьогодні стала знаковою. Письменники познайомили нас із збірками ліричних віршів, прозою. Твори про любов, життєві історії, Поділля, Полісся, Україну – індивідуальні та неповторні.
Позитивні емоції, гарний настрій, неймовірні враження, щирість доторкнулися наших душ і сердець. Зворушливу атмосферу підтримували наші щедрі оплески.
Митці нашого краю зберігають самобутні традиції народу та культурно-історичні цінності України.
Хай доля буде прихильною до Вас – дарує здобутки, звершення та творчу наснагу! Зичу невичерпної енергії для втілення у життя нових ідей, активної і продуктивної діяльності на нелегкій і відповідальній ниві.
Освітяни (курси підвищення кваліфікації: вчителі української мови та літератури).
       30.05.2017р. Ткачук Ірина Вахтангівна

       30 травня 2017 року перебуваючи на зустрічі з майстрами слова   Хмельниччини в обласному літературному музеї, я отримав масу позитивних емоцій і був приємно вражений.
Щира подяка за організацію цієї зустрічі та професіоналізм.
В. Міхалевський, М. Клец, В. Горбатюк, П. Маліш та А. Ненцінський швидко завоювали симпатії слухачів. Коли вони знайомили з своїми поезіями, всі проблеми було забуто, і ми поринули у світ прекрасного. Їхнє слово збуджувало думку, захоплювало і вражало.
Ця зустріч залишила тепло і радість від спілкування, бажання прочитати ще більше творів.
       З повагою, шанувальник українського слова Стаднік Руслан Володимирович. 

Юзеф Ігнаци Крашевський

(28.07. 1812 – 19.03. 1887)

    Польський письменник, публіцист, видавець, історик, філософ, видатний громадський і політичний діяч. Занесений до Книги рекордів Гіннеса як найплодовитіший автор. Його літературна спадщина складає близько 600 томів романів, повістей, поетичних та драматичних творів, а також робіт по етнографії, фольклористиці, публіцистичних і літературно-критичних статей.

       Народився у Варшаві, у польській шляхетській родині. Родина мешкала на Гродненщині, поблизу Пружан у своєму маєтку Довха. Вступив на медичне відділення Віленського університету, незабаром перейшов на літературне. Брав активну участь у студентському житті та антиурядових гуртках, тому 1830 року був заарештований російською владою за участь у польській таємній організації: його було вислано до Вільна під нагляд поліції.

        Уперше  Юзеф  Ігнаци  Крашевський  приїхав  на  Волинь  у  березні 1834 р. Він гостював у селах Луцького повіту Городець і Осово у друзів А. Урбановського і Ю. Стаховського. Тут він познайомився зі своєю  майбутньою  дружиною  Софією  Вороничівною.  Після одруження він купив на кошти дружини маєток Грудек поблизу Луцька, ще через дев’ять років – маєток Губин, що знаходився за дві милі від Грудека.

     Напружена  літературно-публіцистична  діяльність  письменника  не дозволяла йому приділяти належну увагу господарським справам. Скрутний  матеріальний  стан  родини  змусив Ю. І. Крашевського  на  початку 1853 року передати маєток Губин під державну опіку. Разом із сім’єю він тимчасово  оселився  в Киселях, у маєтку Ельжбети Урбановської, тітки дружини.

     Ельжбета Урбановська заповідає Киселі своїй племінниці Софії. Так з 1854 до 1861 року власником маєтку стає Крашевський, водночас мешкаючи у Житомирі.

       Господарські справи у Киселях ішли добре і життя у родини Крашевських було стабільним і заможним. Коли в дітей починалися канікули,  Крашевські родиною приїжджали в Киселі.

    Незважаючи на приналежність до шляхетського стану, Крашевський розумів суспільні проблеми і виступав проти існуючого на той час кріпацтва. У 1858 році Юзеф Ігнаци Крашевський, остаточно розсварившись з місцевим дворянством, виїхав до Варшави.

     У 1883 році Крашевського було арештовано в Берліні за звинуваченням у державній зраді на користь Франції і засуджено на 3,5 роки в’язниці у Магдебургу. В зв’язку з хворобою легень у 1885 році Крашевського випустили на лікування. 19 березня 1887 року Ю.І. Крашевський помер у Женеві.  Похований у Кракові.

Перец Маркіш

(1895-1952)

     Народився в м. Полонне на Волині (сьогодні це Хмельницька область) у бідній сім’ї. Батько був кравцем, мати торгувала порізаними на шматочки оселедцями. З 3-х років навчався в хедері (єврейській релігійній початковій школі). Маючи гарний слух і голос, хлопець співав у синагогальному хорі.

      Перші вірші писав російською мовою, згодом перейшов на єврейську. Поема «Волинь» разом із поетичною збіркою «Пороги» стали поштовхом до висунення його в перші ряди найкращих єврейських письменників.

        Перец Маркіш часто бував за кордоном, жив там. Зокрема, значну частину творів він написав у Варшаві, Берліні, Парижі, Лондоні, Римі. Потім повернувся в Росію. Був обраний головою Єврейської секції Союзу письменників СРСР.

      1949 рік став останнім для Переца Маркиша. В ніч із 27 на 28 січня його було арештовано як члена президії Єврейського Антифашистського комітету. Після страшних катувань, 12 серпня 1952 року його було розстріляно. Згодом 22 листопада 1955 року реабілітовано посмертно. Похований у Москві.

   З-під його пера вийшли такі книги: «Брат», «Війна», «Чортополох», «Із століття в століття», «Міхоелс» (монографія).

     Про те, яким Перец Маркиш був у житті, які цінності сповідував, чого прагнув,  пише у своїх спогадах його дружина Естер:

         1. «Пять его сестер и один брат выросли обыкновенными, средними людьми – в меру умными, в меру удачливыми, в меру красивыми. А маленький Перец стал Перецем Маркишем».

          2. «Маркиш любил свой народ. В этой любви не было ничего показного, ничего истеричного или аффектированного, как у многих великих и искренних народолюбцев минувших и настоящих времен. Не было в нем и ни крошки пренебрежения к другим народам»;

        3. «Пока тебе завидуют – ты на коне, – говорил Маркиш. – Когда тебя начнут жалеть – тебе конец». Эту поговорку я потом слышала от Маркиша много раз – когда его многочисленные враги говорили о нем, что он вызывающе красив, вызывающе талантлив, вызывающе много пишет, вызывающе богат»;

      4. «Заканчивая пьесу, Маркиш был сосредоточен, замкнут. Особенно это проявилось у него по утрам.

       Он вставал рано, будил меня – словно бы меня и не видя. Пока я на скорую руку готовила завтрак – уходил, бродил в одиночестве по дачному участку. Если я обращалась к нему с каким-нибудь вопросом – отвечал быстро, коротко, а то и вовсе не отвечал, уходил. Был нервен, взвинчен. Любые мои слова, обращенные к нему, сердили его, злили. По утрам – до того, как он садился за рабочий стол – он не желал ни с кем разговаривать.

    Завтрак проходил молча, сопровождаемый лишь время от времени отрывочными междометиями. Это меня расстраивало, огорчало. Я по-своему, по-женски расценивала упрямое утреннее молчание Маркиша. Лишь потом, много времени спустя, Маркиш объяснил мне, что оно означало.

          По ночам Маркишу грезилось продолжение того, над чем он работал днем. Не успевал он опустить голову на подушку – его образы приходили к нему. Утром они ненадолго оставляли его – пока он не садился за стол. В этот короткий промежуток времени – между пробуждением и рабочим столом – он продолжал общаться с ними, но уже не во сне, а словно бы наяву. Это было трудней, чем во сне – следовало не упустить их, продлить их жизнь до того мига, когда они окажутся намертво привязанными к бумаге. И все, что мешало Маркишу, отвлекало его в эти вынужденные полчаса утренней передышки – подавлялось им в более или менее вежливой форме.

       Он заканчивал работу к обеду – и тогда наступал для него отдых. Он насвистывал что-то, обыкновенно мелодию «Я в Соренто вернусь», и по тональности его насвистывания я определяла, доволен ли он сегодняшней своей работой. После обеда он ложился вздремнуть на полчаса, вставал свежим и избегал говорить о своей работе. Послеобеденное время – до самой ночи – отведено было отдыху.

        А утром он просто не мог, не желал выбрасывать на ветер, разбазаривать слова, нужные ему для другого дела и ценимые им за это»;

           5. «Маркиш занимался сыном только тогда, когда голова его была свободна от работы. Если ребенок подходил к нему, когда он был занят своими мыслями – он звал меня: «Фирка!» и глядел досадливо: освободи, мол, меня – мне сейчас ни до него, ни до тебя, ни до кого. В отношении к ребенку, как мне кажется, особенно отчетливо проявлялся его характер – характер поэта, творца».