День слов’янської писемності і культури

Щорічно 24 травня у всіх слов’янських країнах урочисто прославляють святих Кирила і Мефодія – творців слов’янської писемності.

А історія була така…У 862 році Ростислав, князь Моравії (територія сучасної Чехії, Словакії та Угорщини), попросив візантійського імператора Михаїла III, аби той прислав до них вчителів Святого Письма. Проблема була в тому, що Біблію, яка написана за оригінальними єврейських, арамейських та грецьких текстів, потребувала перекладу. Саме цю місію було доручено Кирилу та Мефодію, на це були певні причини.

Кирило (827-869 роки; спершу званий Костянтином) та Мефодій (825-885 роки) народилися в Салоніках (Греція) в аристократичній сім’ї. У їхньому місті розмовляли і грецькою мовою, і певним слов’янським діалектом. Мабуть, завдяки тому, що в самих Салоніках та довкола міста мешкало багато слов’ян і жителі підтримували між собою близькі взаємини. Крім того зазначають, що їхня мати була слов’янкою за походженням.

Кирило почав готуватися до місії за багато місяців наперед, розробляючи основу для слов’янського письма. Казали, він мав дар на слух вловлювати найменшу різницю у вимові звуків. За допомогою грецьких та єврейських літер він намагався скласти таку азбуку, аби кожному звукові у слов’янській мові відповідала певна буква.

Водночас Кирило взявся за переклад Біблії, плануючи швидко його завершити. За переказами, він, використовуючи щойно створений слов’янський алфавіт, насамперед переклав з грецької першу фразу Євангелії від Івана: «Споконвіку було Слово…».

Франкські священнослужителі в Моравії чинили несамовитий опір вживанню в церкві слов’янської мови. Вони дотримувалися так званої «теорії тримовності», за якою богослужіння могло відбуватися лише латинською, грецькою та єврейською мовами. Не зважаючи ні на що, Кирило та Мефодій 867 року поїхали до Рима, дозвіл на її використання вони таки отримали!!!

На сьогодні, кажуть, що старослов’янська мова мертва, так. Але, потрібно розуміти те, що є поняття церковнослов’янської мови, яка використовується в релігійних установах, та старослов’янську народну, яка розвивалася і стала прамовою багатьох слов’янських мов, зокрема і нашої – УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ!


ЗАЛИШАЙСЯ ВДОМА. Тодось Осьмачка. До 125-річчя з дня народження.

Василь Горбатюк

“Винятково в ім’я української літератури”

Дві кримінальні справи Тодося Осьмачки

 

Важко знайти в житті українського письменника Тодося Осьмачки період, який би не був позначений глибокими переживаннями, душевними, а нерідко й фізичними муками — чи це було в його рідних краях, чи далеко від милої Куцівки на Черкащині.

В 1931-1934 роках, опинившись у нестерпних матеріальних, моральних, творчих умовах, письменник прагнув вирватися за межі пекла (радянського “раю” на землі), щоб відчути себе вільною людиною-творцем. Тоді він намагався потрапити за кордон з містечка Лянцкорунь (нині село Зарічанка Чемеровецького району Хмельницької області), де проживав його дядько Михайло Юхимович Осьмачко.

Ці події досить детально описують у своїх книгах і Микола Скорський, і Михайло Слабошпицький (“Поет із пекла”). І все ж таки нині відкриті для загального доступу документи дають можливість у різних деталях, під різним кутом побачити, збагнути багато такого, чого в об’ємних дослідженнях передати просто неможливо. Йдеться про дві кримінальні справи  щодо Теодосія Осьмачки (1933 і 1934 років), які зберігаються в Державному архіві Хмельницької області. В них ми ще раз перечитуємо біографію Тодося Осьмачки, дізнаємось про його фізичний і душевний стан, його погляди на долю України й українську культуру зокрема, знайомимося з життєписом його родича – дядька Михайла Юхимовича, а через нього – і з долею дідуся й бабусі Тодося Степановича, відкриваємо взаємини письменника з колегами — вчителями сільських шкіл Чемеровеччини й багато іншого.

Більшість документів у справах писані тими, хто допитував письменника, та свідків, і до них слід підходити по-особливому, пам’ятаючи цю обставину, але зберігаються тут і документи, творені самим Теодосієм Степановичем. А хіба можемо ми залишати поза увагою будь-які автографи наших видатних попередників, тим більше тих, хто так постраждав від нещадної тоталітарної системи комуністичного режиму? Нам цікаві й дорогі будь-які свідчення й документи, які ще повніше, детальніше розкривають особистість письменника Осьмачки, увиразнюють його образ, допомагають ближче пізнати його.

Щоправда, в 1995 році журнал “Сучасність” (№ 5) опублікував деякі документи з цих справ, посилаючись, однак, на “Дело НКВД № 47036”. Проте нам гадається, що маємо скористатися нагодою повністю надрукувати обидві справи Тодося Осьмачки, котрі зберігаються в Державному архіві Хмельницької області, бо вони, безперечно, мають бути відкритими, доступними для всіх, кому дороге ім’я письменника, хто досліджує чи буде досліджувати його творчість, його жорстоку, трагічну долю.

Отже, справа № 943 на Осьмачку Феодосія Степановича була відкрита Кам’янець-Подільським прикордонним загоном 7 березня 1933 року. Перед цим, 5 березня в с. Івахнівці Чемеровецького району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області в його тимчасовій квартирі було здійснено трус. У протоколі обшуку від того ж числа зазначалося:

“Я уполномоченный Чемировецкой О.Ч. Р.К. милиции Бачинский совместно с милиционером Пацывой, а также в присутствии понятых председателя Ивахновецкого с/с, а также председателя колхоза им. Ворошилова первый Студенного, второй Пастуха, сего числа провел обыск в помещении гр-на Осьмачка Феодосия Степановича, с целью обнаружения оружия, где при обыску как личном, а так и помещения, было обнаружено: 1) Две общих тетради с разными сочинениями, как заявлено последним «собственного» произведения”.

Окрім змісту, інтерес у цьому документі викликає і “стиль” написання, а тому, щоб не відволікатися надалі на подібні “перли”, наступні документи подаємо в перекладі українською мовою з деякими стилістичними правками.

Після анкети затриманого наступними документами у справу підшиті протоколи допиту свідків. Так, завідуюча Драганівською школою Стефанія Савівна Мороз (освіта вища, українка, заміжня, член партії КП(б)У, член спілки Робос, адреса с. Лянцкорунь Чемеровецького району) свідчила:

“В школі, де я працюю завідуючою, в складі учителів з жовтня місяця 1932 року працював учитель Осьмачко Феодосій Степанович. Він прибув із Києва до свого дядька, який живе в Драганівці. Осьмачко належав до українських письменників і за його ідеологічну невитриманість усі твори (слово нерозбірливе) і зі складу письменників виключений. Працюючи цілий навчальний рік у школі, він не міг дати учням того, чого вимагає сучасна школа. Під час своєї роботи як літератор він посилався завжди на письменників, як от: Шевченко, Франко, Винниченко і письменників західної літератури, а сучасної літератури не визнає, вважаючи її не художньою. Ні газет, ні журналів теперішніх не читає, навіть не передплачує. Зовсім відстав від сучасного життя і не в курсі справи Соціалістичного будівництва. В політичних компаніях, що проводяться на селі, ніколи не брав участі.

В розмові завжди скаржився на утиски вільної літературної діяльності і весь час мріяв про поїздку за кордон, покладаючи великі надії на свою літературну діяльність там. Він усіх шкільних працівників, у тому числі й мене, розпитував, як дістати “паспорт” для поїздки за кордон. На численні переконання, як з мого боку, так і шкільних товаришів, перевести свою роботу для виховання молодого покоління, дати кадри для соціалістичної країни він скептично завжди відгукувався, посилаючись на нерозуміння теперішнього становища. Визначити конкретно, чи він прикриваєтся нерозумінням, чи для відведення очей, не могла. Вважаючи, що такий учитель для школи нічого не дав протягом року, а навпаки, відривав дітей від сучасності й нав’язував їм непотрібні твори, вважаючи їх “художніми”, я, як завідуюча, поставила питання перед В.Н.О. (відділ народної освіти — В. Г.) про зняття його з нашої школи; після чого Осьмачко був переведений у Вільховецьку школу.

В місяці грудні 1932 року була конференція вчительська, на якій учитель Осьмачко підійшов до мене з питанням порадити йому, як дістати паспорт для поїздки за кордон, оскільки його становище дуже погане, кажучи, що жоден письменник український не жив у таких жахливих умовах, що Вільхівці для нього як заслання, закінчуючи, що коли йому не вдасться дістати паспорт, він змушений буде втекти нелегально. Я йому порадила їхати в Харків для з’ясування справи з паспортом і водночас повідомила про мою розмову з Осьмачком чл. бюро Р.П.К. (районний партійний комітет — В. Г.) При зустрічі в січні місяці Осьмачко все ж таки марить про поїздку за кордон, сподіваючись там зайнятися вільною літературною діяльністю. Моя думка щодо Осьмачка, що він напрямку СВУ, що проскакує завжди у розмові з ним, і ненавидить російську мову.

Все, що могла я повідомити про вчителя Осьмачка. У протоколі з моїх слів записано правильно, додати нічого не маю, в чому й підписуюсь. Мороз С. С.”

Хоч заарештували Тодося Осьмачку й ув’язнили в Кам’янець-Подільському ДОПРі 12 лютого 1933 року, справу відкрили в березні 1933 року, події навколо нього розгорнулися раніше.

Так, ще 5 лютого 1933 року уповноважений Чемеровецького райвідділу ДПУ Гуленко допитав у якості свідка 29-річного завідуючого відділом народної освіти Федора Мойсейовича Ісаченка, родом з Чернігівської області, члена ВКП(б). Той розповів таке:

“Учитель Осьмачко Т. С. прибув у Чемеровецький район в серпні 1931 року – до свого родича з Лянцкоруні. Той рекомендував його завідуючій українською школою Лянцкоруні Мороз С. С. вчителем української мови… (В містечку були дві сільські ради – українська і єврейська; очевидно, такими ж були і школи — В. Г.)

Пропрацював він учителем в Лянцкоруні весь 1931-1932 навчальний рік, але на роботі себе як радянський вчитель не виправдав. Були моменти, коли заявляє, що: “Нема настрою займатися – піду за осінніми хмарами”.

В кінці року зав. укр. школою Лянцкоруні, а також і сам Осьмачко заявили у відділ народної освіти Чемеровець, що Осьмачко бажає переведення в будь-яке село Чемеровецького району. В Лянцкоруні залишатись не бажає. Тому його з 1 вересня було переведено в с. Вільхівці, 1932 рік.

На роботі у Вільхівцях також аполітичність, нема громадської роботи. Але 1932 р., 30 листопада, заявляє завідуючій школи в Лянцкоруні, щоб посприяла йому через РВК (районний виконавчий комітет — В. Г.) дати проїзд з Чемеровецького району за кордон. В противному разі буде вимушений перейти кордон нелегально.

Дізнавшись про поставлене питання, завідуючий відділом НО Чемеровецького району Ісаченко викликав учителя Осьмачка Т. С. із села Вільхівці і в розмовах з цього приводу дізнався, що Осьмачко про мету цього виїзду каже, що: “Я хочу там бути, де є вільна громадянська культура, де є можливість розвивати її”. Разом з тим Осьмачко просив дати йому відпустку на кілька днів для поїздки до Харкова в асоціацію письменників, що йому було дано, але разом з цим було спрямовано повідомлення з райвідділу НО про те, як він веде себе в прикордонному районі, в асоціацію.

Після поїздки він повернувся назад у р-н, але довелось його в середині навчального року перевести в село Івахнівці як у село дальше від кордону, де він і працює з 15 січня 1933 року.”

Наступний документ, підшитий у справі під числом 9, свідчить, що Феодосія Степановича Осьмачку ще 15 лютого, тобто, за три тижні до арешту, в якості обвинуваченого допитував уповноважений Кам’янецького прикордонного загону ДПУ Співак. Уже з анкетних даних випливає одна невеличка, однак цікава деталь з біографії поета. Так, на її пункт ч. 13 дана відповідь „не судимий”, але далі зазначено, що “в 1921 році в м. Києві був арештований ДПУ на 3 дні і без допиту випущений”.

Цілком можливо, що подібні деталі, більші чи менші, можуть трапитися і в подальших записах протоколу допиту, де в основному йдеться про життєвий шлях Тодося Осьмачки. Можливо, з цих матеріалів майбутні дослідники долі поета знайдуть досі невідомі факти. Отож пропонується повний запис протоколу цього допиту.

“Я народився у сім’ї наймита-селянина в 1895 р. в с. Куцівка к(олишньої) Черкаської округи. Батько мій – Осьмачка Степан працював конюхом в селі Куцівка, на економії поміщика Терещенка. Після Жовтневої революції батькові наділили 5 десятин землі, оскільки у нього семеро дітей. Він побудував дім, займався сільським господарством до 1927 року, того ж року помер. Мати була домогосподаркою. Померла в 1926 році. Окрім мене, були три сестри і чотири брати, з яких: сестра Ликера (в “протоколі “Лукерья” – В. Г.) вийшла заміж за селянина того ж села Куцівки, який зараз працює зав. майстернею в колгоспі, сам за професією водій; сестра Уляна заміжня, живе в с. Райгород к(олишньої) Черкаської округи, чоловік її парт(ійний) працівник. Один брат помер в 1920 році через хворобу на тиф у Червоній Армії. Брат Мартин працює в с. Райгород, член ком(уністичної) партії; брат Степан живе в с. Куцівка, навчається у вет(еринарній) школі в м. Сміла; брат Харитон займається сільським господарством, живе в батьковій садибі в с. Куцівка. Зараз я ні з ким з рідних зв’язку не маю.

В м(істечку) Лянцкорунь Чемеровецького району у мене є брат батька Михайло Юхимович Осьмачка, фотограф, і разом з тим працює в майстерні колгоспу “ім. Петровського” слюсарем — колгоспник.

Літ дев’яти від роду я вступив у школу в с. Куцівка, вчився погано, оскільки викладали чужою мовою (російською) і я не розумів. Закінчив я церковно-парафіяльну школу в 1907 році. Цього ж року вступив у 2-класну земську школу в м. Матусів на Черкащині і в 1911 році закінчив. Після закінчення земської школи я працював в економії Терещенка в с. Куцівка чорноробом, а потім вагарем зерна і разом з тим вдома вчився. В 1915 році я склав іспит на земського вчителя в м. Києві при 1-ій чоловічій гімназії. Вчителював кілька місяців у земській школі в с. Білозір’я к(олишньої) Черкаської округи.

В 1916 році я був призваний в царську армію, прослужив рядовим місяців три, захворів на малокрів’я і легені, лежав у військовому шпиталі до Лютневої революції, під час якої самовільно залишив шпиталь і пішов додому. З 1917 до 1919 року я вчителював у селі Носачеве к(олишньої) Черкаської округи. В 1919 році союзом учителів був посланий в м. Київ на курси вчителів труд(ових) шкіл, побув близько півтора місяця і мене послали в м. Харків на курси інструкторів по лінії Наркомосу – побув на курсах три місяці і в 1920 році, по закінченні курсів був скерований інструктором губернської наросвіти в м. Кременчук. Побув у Кременчуку один місяць, роз’їжджав по школах, збирав дані про стан труд(ових) шкіл і потім приїхав на початку 1921 року в Київ, передав усі матеріали про стан шкіл в Кременчуцькій губернії в Наркомос м. Харків, а сам залишився студентом Київського інституту народної освіти.

Перебуваючи в цьому інституті, я в 1921 році познайомився зі студентами інституту, які запросили мене на збори Київської організації УКП. Я на збори пішов і, будучи до цих зборів знайомим з програмою УКП, почав відвідувати ці збори часто, виступав на зборах зі своїми творами, як наприклад: “Голота”, “Легенда” та інші, назв яких не пам’ятаю. Змістом цих творів було становище бідноти українського села в той час. В партію УКП я не вступив, але їй співчував.

Про деталі розмов на зборах тоді я не пам’ятаю з тієї причини, що сам завжди, як і зараз, жив і живу виключно мистецтвом і для мене ідеї, якими б вони не були, служили матеріалом для мистецтва, але цілком зрозуміло, що мене найбільше цікавила українська національна культура, оскільки такої взагалі не існувало.

Спілка “Робос” постановила мені на час навчання в ІНО видавати стипендію, але дирекція інституту, дізнавшись про моє співчуття партії УКП, позбавила мене стипендії і я, не маючи засобів до існування, вимушений був покинути навчання. Залишивши навчання в ІНО у 1923 році, я вчителював у м. Києві в 3-ій залізничній труд(овій) школі до 1930 року. Через недугу покинув школу, лікувався у Київському санаторії, в Криму протягом року, а потім у 1931 році я поїхав до Москви, щоб одержати дозвіл уряду на виїзд за кордон. Виїхати за кордон я хотів з метою вивчення становища і життя українського народу, а потім уже в художніх творах показати життя українців, маючи на увазі, що українська національна культура і раніше, і зараз іще не має необхідного розвитку. Я вважаю, що (хибними є) настанови партії більшовиків про розвиток соціальної української культури “національної за формою і соціальної за змістом”, правдивіше, не бути залежною від центральної культури, якою є в СРСР російська культура, маючи на увазі, що коли соціально-національна культура доходить до відповідного рівня, вона поступово втрачає свою національну сутність.

У Москві я звернувся в Раднарком, (однак) мені відповіли, що потрібної людини для моєї справи немає в Москві, кудись виїхала, і я з Москви поїхав до свого дядька в м. Лянцкорунь Чемеровецького району. Поїхав я до нього через те, що з дружиною я розлучився, вона працює в Києві лікарем, і мені не було більше куди поїхати. В с. Куцівку я не поїхав, тому що я це село добре знав і воно мене більше не цікавило, а цікавила мене західна частина України – як літератора.

В 1931 році я приїхав у м(істечко) Лянцкорунь, прожив у дядька Осьмачка Михайла літо і вступив (працювати) вчителем трудшколи в м(істечку) Лянцкорунь, викладав українську мову і літературу, а також і російську мову.

В 1932 році я просив переведення мене в іншу школу через погані матеріально-побутові умови в м. Лянцкорунь (відсутність квартири) і мене перевели в с. Вільхівці Чемеровецького району. Будучи у Вільхівцях, я поїхав до Харкова в Наркомінсправ розпитатися, що необхідно для виїзду за кордон, і 10-13 грудня 1932 року я в м. Харків поїхав. Мені сказали в м. Харків, що потрібно дістати паспорт, різні довідки про несудимість, фотокартки. Через відсутність грошей я повернувся ні з чим в с. Вільхівці і мене зразу ж, з невідомих причин перевели в с. Івахнівці Чемеровецького району, де я працював до нинішнього часу. Мав намір поїхати до Кам’янця в бюро з іноземних справ, щоб добитися дозволу на виїзд за кордон … поїхати в Кам’янець не встиг. Весь цей намір виїхати за кордон пов’язаний у мене винятково в ім’я української літератури. У мене і зараз є твердий намір виїхати за кордон.

В 1921 році, коли я навчався в м. Києві в ІНО і відвідував збори організації УКП, мене органи ДПУ арештували разом з іншими студентами, які відвідували збори УКП, і без допиту через кілька днів усіх відпустили. В с. Куцівка я в 1918-1919 роках був членом “Просвіти”, працював актором-любителем українських п’єс на селі.

В 1923-25 рр. я перебував у складі української літературної організації “Ланка” в м. Київ, в 1925 році ця організація реорганізувалась в “МАРС” – “Мистецька асоціація робітників слова” і я з цієї організації пішов, вважаючи, що всяка організація не сприяє розвитку літературних талантів, а навпаки, затримує цей розвиток. В жодних політичних організаціях, гуртках я не перебував і не перебуваю. Я вважаю, що значно більше темпів розвитку досягла б українська соціально-національна культура, якби вона була самостійною в цьому відношенні.

Про свій намір їхати за кордон я міг у приватній бесіді з будь-ким говорити, оскільки цього не приховую, не пам’ятаю, з ким і коли я про це розмовляв. Наміри про нелегельний перехід за кордон у мене були і я вважав, що ніякого злочину державного не вчинив би, оскільки Галичина, Західна Україна, є з нашою Україною одне ціле, і я, як син українського (вставлено слово “трудового”. – В.Г.)  народу вважав цілком можливим своє перебування в будь-якому місці України. Про наміри свої щодо нелегального переходу за кордон я, здається, ні з ким не ділився.

Більше нічого сказати не маю. Про причини арешту мені нічого не відомо. Протокол допиту записаний з моїх слів правильно і мені прочитаний. Т. Осьмачка.

Допитав:

Уповноважений  (підпис).”

Наступного дня, 16 лютого 1933 року, в Осьмачки взяли додаткові покази. У них він засвідчив:

“Коли я повернувся з Харкова без результатів для мого виїзду за кордон, я звернувся за порадою, де мені можна дістати паспорт на виїзд, до зав(ідуючої) школою м(істечка) Лянцкорунь т(оваришки) Мороз. Вона відповіла мені, щоб звернутися в райвиконком. Разом з тим заявила мені: “Для чого вам їхати на Захід, там все одно скоро вибухне революція”. Я відповів їй, що мене Захід не цікавить, а мене цікавить можливість вільно виявляти себе в українській літературній діяльності; захід мене цікавить постільки, поскільки там є цивілізація і культурні вікові традиції. Більше я з т(оваришкою) Мороз із цього питання не говорив. Про нелегальний перехід за кордон я навіть т(оваришкою) Мороз не казав.

В господарсько-політичних компаніях я, будучи вчителем в селах Івахнівці й Вільхівці, ніякої участі не брав, тому що я перебував в обурливо поганому матеріальному становищі і, по-друге, я не вважаю необхідним брати участь в господарсько-політичних компаніях, виходячи зі своїх міркувань про  економічну незалежність України.

Проти методів виховання дітей у радянській труд. школі на Україні я завжди вів боротьбу з зав. школами і деякими вчителями шкіл, де мені доводилось працювати, в тому сенсі, що мова має займати в школі перше місце, а не другорядне, оскільки рідна мова є для людини фактично найсильнішою зброєю для боротьби за національне культурне визволення. Таке становище, тобто погляди на предмет мови як на другорядний, існує в багатьох школах України, з чим я безумовно не погоджуюсь.

У нинішній дійсності я не погоджуюсь із тим явищем, що, наприклад, у 5-ій групі труд(ових) шкіл матеріал у більшості є агітаційним, написаний мовою, що не відповідає естетично-педагогічним вимогам. Я вважаю, що необхідно більше дати художньо-літературного матеріалу з українських класиків.

Будучи впевненим у вище викладеному, викладаючи літературу і мову в трудшколах, з питань рідної мови вів активну боротьбу, всіляко привчаючи дітей звертати основну увагу на правильність мови української, на гарні книги, яких, до речі, дуже мало. Щодо питання впровадження художньо-літературного матеріалу в 5-ій групі, я змушений був, за відсутності цього матеріалу, дотримуватися існуючого становища.

Т. Осьмачка.”

За числом аркуша 18 у справі поміщено обвинувальний висновок управління 23 Кам’янець-Подільського прикордонзагону ДПУ щодо Тодося Осьмачки, на якому 28/У. 1933 року прокурор (підпис нерозбірливий) поставив свою резолюцію : „З висновком погодитися”.

„Обвинувальний висновок.

По слідчій справі № 943.

Обвинувачений по ст. ст. 54-1 16-80 КК УРСР

Осьмачко Феодосій Степанович

утримується в Кам. ДОПРі з 12/ІІ – 33 р.

 

За матеріалами, що надійшли до Чемеровецького райапарату ДПУ, стало відомо про те, що вчитель с. Вільхівці Чемеровецького району ОСЬМАЧКО Феодосій Степанович, будучи ідеологічно переконаний як шовініст і вважаючи, що українська культура в УРСР залежить від російської культури, перебуває в утиску, вирішив піти нелегально за кордон в Польщу-Галичину, для того, щоб, як поетові, „синові українського народу”,, розвинути свій світогляд у питанні української культури, яка ніким не пригнічена так, як в УРСР, і є цілком вільною – незалежною.

Здійсненим слідством з даної справи виявлено:

В 1932 р. в жовтні місяці з м(істечка) Лянцкоруня у село Вільхівці Чемеровецького району був переведений вчитель Осьмачко Ф. С., який, як викладач літератури, в процесі роботи з виховання школярів виключно користувався літературними працями Франка, Винниченка, а сучасну літературу не визнавав, вважаючи її не художньою.

Беручи участь у роботі Українських письменників, Осьмачко Ф. С.  написав декілька своїх творів, але останні були до видання не допущені – заборонені як ідеологічно шкідливі, після чого у розмові він завжди казав про те, що вільної літературної діяльності в УРСР нема, що вона утиснута, при цьому виявляючи завжди ненависть до російської мови.

Залишаючись при шовіністичних переконаннях, Осьмачко Ф.С. з метою розвитку своєї літературної діяльності вимагав спочатку офіційного дозволу на переїзд за кордон – в Галичину, як висловлюється він, „в країну, де є вільна українська культура”, а потім вирішив нелегально піти за кордон. (Див. арк. спр. 5-8).

З показання Осьмачко Ф. С. видно, що він походить з бідняцької сім’ї с. Куцівки кол. Черкаської округи. З 1921 р. до 1930 р. перебував у Києві, де закінчив інститут народної освіти, а потім вчителював у залізничній трудшколі. Будучи в ІНО, Осьмачко Ф.С. познайомився з членами Київської організації УКП в 1921 р., відвідував збори УКП, виступав зі своїми творами і згодом був заарештований Київським відділом ДПУ, а через кілька днів був звільнений.

Під час перебування у Києві Осьмачко займався літературною діяльністю в 1923-25 р., перебував в Українській літературній організації м. Києва „ЛАНКА” і в 1920 році (насправді – в 1927 р. – В.Г.), коли ця організація реорганізувалася в „МАРС” (Мистецька Асоціація робітників слова) (насправді – „Майстерня революційного слова”. – В.Г.), Осьмачко з організації вийшов, мотивуючи свій вихід так: „Я з цієї організації вийшов, вважаючи, що всяка організація не сприяє розвитку літературних талантів, а навпаки, затримує цей розвиток”.

Щодо питання політики Партії в розвитку національної культури Осьмачко каже:

„Я вважаю, що настанови Партії про розвиток соціальної української культури „національної за формою і соціалістичної за змістом” практично не правильні. По-моєму, українська культура має бути національною за змістом, правильніше, не бути залежною від центральної культури, якою є в СРСР російська культура. Маючи на увазі, що коли соціально-національна культура доходить до відповідного рівня, вона поступово втрачає свою національну сутність”.

На питання, чому він, працюючи вчителем, не брав ніякої участі в громадсько-політичних кампаніях на селі, Осьмачко каже:

“В господарсько-політичних кампаніях я ніякої участі не брав, по-перше, тому що я перебував в обурливо поганому матеріальному становищі і, по-друге, я не вважаю необхідним брати участь в господарсько-політичних кампаніях, виходячи зі своїх міркувань про  економічну залежність України”.

У своїх показаннях Осьмачко не заперечує прагнень виїхати за кордон в ім’я Української літератури і т. я. спроби легально виїхати не увінчались успіхом, то він вирішив перейти нелегально кордон.

Приймаючи до уваги нижчевикладене і враховуючи соціальну небезпеку перебування обвинуваченого Осьмачка Ф.С. як переконаного шовініста на території СРСР, особливо в межах прикордонної смуги,

ВВАЖАВ БИ:

Слід. справу № 943 за звинуваченням Осьмачка Феодосія Степановича, 1895 р. народження, українця, з вищою освітою, учителя, зі слів раніше не судимого, уродженця с. Куцівки к. Черкаської округи, жит. с. Івахнівці Чемеровецького району, звинувачуваного за ст. 54-10, 16-80 КК УРСР, спрямувати на розгляд ОСОБЛИВОЇ НАРАДИ при КОЛЕГІЇ ДПУ УРСР з клопотанням про застосування до обвинувачуваного міри соціального захисту – вислання на Північ терміном на П’ЯТЬ років.

 

ДОВІДКА: 1. Речові докази по справі не числяться.

  1. Арештований утримується в Кам. ДОПРі і з цього числа перечислюється утриманням за ОСОБЛИВОЮ НАРАДОЮ при КОЛЕГІЇ ДПУ УРСР.

УПОВНОВАЖНИЙ СПВ  підпис (РУДОМИН)

“Згоден” ОПЕР УПОВНОВАЖЕНИЙ СПВ  підпис  (ХЕЙФМАН)

“Затверджую” ЗАСТ. НАЧ. 23 КПЗ ДПУ  підпис  (ПИСАРЄВ)”.

Однак рішення Особливої наради виявилося набагато м’якшим від того, якого просило керівництво прикордонного загону 23.

“Виписка з протоколу № 110/984

Особливої Наради при колегії ДПУ УРСР від 3/УІ-33 р.

СЛУХАЛИ: 1. Справу № 943/50243, Кам. Подільського прикордонзагону ДПУ про звин. гр. Осьмачка Феодосія Степановича, 1895 р. н., ур. с. Куцівки, Черкаськ. р-ну, українець.

По ст. 54-10  КК.

ПОСТАНОВИЛИ:

Осьмачка Феодосія Степановича з-під варти звільнити, позбавивши права проживання в прикордонсмузі терміном на ТРИ роки, рахуючи термін з 7/ІІІ-33 р.

Справу здати в архів.

Правильно: Секретар особливої наради:  підпис”.

Так закінчився намір Тодося Осьмачки перейти за Збруч, у Західну Україну. Однак через рік усе пішло ніби новим колом.

Справа № 1848 Теодосія Степановича Осьмачка розпочата 13 квітня 1934 року донесенням від того ж числа під грифом “

“Цілком таємно. Серія  “К”.

“Начальнику КПЗ 23.

Місто Кам’янець- Под.

З арештованим Осьмачков.

При цьому супроводжується спецконвоєм поет Осьмачков Теодосій Степанович, останній затриманий 11/ІУ ц. р. в селі Драганівці, як особа, яка не має перепустки на в’їзд у смугу, а також, котрий не має паспорта.

Вказаний Осьмачков, за його заявою, весною 1933 року був арештований і утримувався в КПЗ 23, після звільнення з-під арешту останній виїхав до Харкова, до Києва, і з Києва приїхав у Драганівку до свого родича – дядька Осьмачков Михайла,  колишнього стражника, який проживає в селі Драганівці.

При обшуку в нього знайдено заяву на ім’я Німецького консула з проханням прийняти його у Німецьке підданство і дозвіл виїхати до Німеччини.

У розмові з ним останній заявляє, що на Україні жити і працювати не може, оскільки Українським елементам не дають вільно жити, і кращі “поети Українські” через те, що їм не дають жити і вільно розвивати національну культуру, покінчують життя самогубством, як от: ХВИЛЬОВИЙ, МАЯКОВСЬКИЙ та ін.

В розмові з ним останній веде себе антирадянськи, наприклад, у розмові з ним він мені поставив питання “Що б ми робили, якби з’явився на світ новий Пушкін, невже ми б його весь час тримали в ДОПРі”.

Також у розмовах заявив, що має лише одну мету – піти за кордон за всіх обставин і можливостей.

Виходячи з вище викладеного, можна вважати, що вказаний Осьмачков прибув на територію Чемеровецького району винятково з метою нелегального переходу за кордон.

На основі вище викладеного Осьмачков нами затриманий і скеровується в В/розпорядження.

Додаток документи, вилучені при обшуку в Осьмачкова.

РАЙУПОВНОВАЖНИЙ ДПУ:   підпис    (КРАВЧУК).

УПОВНОВАЖЕНИЙ:  підпис   (РЯБЧЕНКО)”.

Заяву до  німецького консульства Тодось Осьмачка написав українською й англійською мовами. Ось її український текст:

“До Німецького Консульства.

Київ, 1 квітня р. 1934.

Прохання.

Вибачте, що не знаю німецької мови.

Я український поет, але вигнаний з сучасного життя; не маю навіть можливости клопотатися про виїзд за кордон.

І звертаюся до Вас, коли можна, мені допомогти, то поможіть виїхати  до Німеччини. Хоч би й через обмін.

З пошаною Теодосій Осьмачка”.

Того ж 13 квітня 1934 року уповноважений СПВ (секретно-політичного відділу) 23 прикордонного загону Подорожний виписав дві постанови – про пред’явлення звинувачення і про початок слідства. В обох документах зазначалося, що “Осьмачко в 1933 р. за виявлення еміграційних настроїв і к. р. діяльність був засуджений до вільної висилки терміном на три роки і в даний час знову прибув у прикордонну смугу з наміром емігрувати за кордон”.

Одинадцятим аркушем у справі підшито пояснення Тодося Осьмачка. Точної дати під ним немає, але писане воно, вочевидь, того ж тринадцятого.

“Чого я прибув до Лянцкоруня? Тому, що я був у дуже тяжкому економічному стані і мені здавалось, що я вивчуся фотографії у дядька і зароблю грошей і виїду закордон.

Тим більше, що мене із сучасного життя доля викинула, бо я не згоджуюся з деякими точками його, це в літературі: я ж себе не мислю іначе, – хоча і тяжко мені зараз це з’ясувати, бо почуваю себе недужим – лише як поета.

Не виїхав же я торік із Кам’янця, куди хотів, тому, що мені кімнати (слово нерозбірливе – В.Г.) обкладали. Далі писати не можу, бо голова болить. А мої зізнання, які б я давав, були б невідповідні істотності.

Т. Осьмачка.

Року 1934.

Р.S. Потім мене тягло побачити дядька, до якого маю певні родинні почування. Він бо старий… А пашпорта я мав, та витягли в Київі злодії, чого мене і затримано”.

Незважаючи на важкий фізичний стан затриманого, його того ж таки дня допитали. В протоколі допиту в основному повторюється, хоч трохи й коротше, минулорічна розповідь Тодося Осьмачки про його дотеперішнє життя.

Того ж 13 квітня 1934 року був допитаний дядько Тодося Осьмачки – Михайло Юхимович.

“Протокол допиту звинув.

1934 р. Квітня 13-го дня.

Я к/уповноважений Чемеровецького РАДПУ Вишуков С. Г. допитав у якості свідка гр-на с. Драганівки Осьмачка Михайла Юхимовича, який дав про себе такі свідчення.

Осьмачко Михайло Юхимович,

народився 1875 р.,

середняк, чл. колгоспу з 1930 року,

 безпартійний, за фахом слюсар,

майновий стан: дім, корова, хлів.

Одружений, сім’ї має 3 душі ?

Житель села Драганівки.

Будучи допитаним, по суті справи показав таке.

Народився я в 1875 р. в селі Ташлик Черкаського повіту Київської губернії, волості Ташликської, в сім’ї селянина-наймита. Батько мій весь час служив наймитом у поміщика в м. Рохмістрівка того ж повіту і волості Київської губернії, де і помер. В якому році помер батько, я не пам’ятаю. Я залишився після смерті батька у віці 5 років. Скоро після смерті батька померла і мати, я виховувався у свого брата Осьмачка Степана Юхимовича, який працював наймитом у поміщика Терещенка в селі Куцівці Ташликської волості Черкаського повіту Київської губернії і років 8-9 тому помер. До десяти років я жив у брата. Після цього працював у селян-куркулів наймитом, пас корів протягом двох років. Повернувся після цього до вказаного вище брата і в того ж поміщика пас молодих коней.

Через кілька років я переїхав у місто Київ на млин Бродського (навпроти пристані), де я працював біля машини, підмітав (слово нерозбірливе – В.Г.). Після цього я почав працювати підручним у слюсаря і 1897 року був взятий на службу і прослужив п’ять років в кавалерійському 12 гусарському полку на посаді старшого унтер-офіцера в місті Меджибожі Подільської губернії. Після служби призвали на японську війну, служив на Далекому Сході в 3-му кулеметному відділенні на посаді старшого унтер-офіцера, де і був поранений у праве плече.

Після закінчення війни в 1904 р. переїхав у місто Київ на той же млин, і невдовзі після цього перейшов на роботу в чавунно-ливарний завод Грентора в Києві. Через років два перейшов в залізничне депо. Через рік я виїхав з міста Києва в місто Кременчук на млин (прізвище власника нерозбірливе – В.Г.) і пропрацював три роки. І після цього повернувся до брата в село Куцівку. Через рік я переїхав у 1912 році в Бессарабію до поміщика Кассо в  село Читулешт Сороцького повіту і в кінці 1913 року переїхав у місто Кам’янець-Подільський. Тут поступив на службу кінним стражником і був присланий на  ту ж службу в м(істечко) Лянцкорунь і прослужив тут. Але почалась імперіалістична війна 1914 р., восени 1914 р. був взятий на службу і прослужив до осені 1916 року на посаді унтер-офіцера при штабі 3-го кавалерійського корпусу. Звільнений був через хворобу. І скоро був знову призваний в м. Балаклію Харківської губернії. В 1917 році, 1-го липня, знову звільнений. Повернувся в село Драганівку, де й одружився з гр-кою Пастух-Козак Парасковією Максимівною і працював у своєму господарстві, яке було при дружині. В 1930 р. вступив до колгоспу, де і працюю в якості машиніста при МТС м(істечка) Чемерівці, а в даний час працюю в к-пі ім. Яковлева села Драганівки з ремонту с/г інвентаря.

11/ІУ ц. р., прийшовши з роботи додому, я почав справляти важіль косарки. Була 6-7 година вечора. В цей час прийшов до мене мій племінник Осьмачко Тодос Степанович, сів коло мене і розповів, що у нього зараз, як він йшов сюди, в єврейській сільраді забрали всі документи і дали мені (йому) розписку. В той час я його спитав, чи був у вас паспорт. Він мені сказав, що паспорт його вкрали в м. Києві під час базару. Про що він нібито заявив до Київської міліції біля вокзалу. Після того, як я закінчив роботу, ми зайшли до мене в кімнату і тоді я почав його питати, навіщо ти приїхав сюди. Він відповів,що приїхав за довідкою і розрахунком за роботу учителем. Коли я йому нагадав, що тобі ж не можна тут перебувати, він тоді сказав мені по-секрету, що він хоче перейти кордон в Польщу і одночасно сказав, що буду йти до кордону не приховуючись, для того, щоб мене пристрелили, або ж я тобі напишу записку, а ти вбий мене, тому що мені набридло жити. Скрізь арештовують, жити не дають і не розстрілюють.

Доповнення.

В той же момент прийшов черговий сільради і попросив його до Драганівської сільради. Більше я з ним нічого не говорив. Він мав при собі чемодан, якого він залишив в містечку Лянцкоруні.

Більше сказати нічого не можу. В протоколі записано правильно  з моїх слів.

Підпис – Осьмачко.

Допитав к/уп. ДПУ підпис”.

Наступного дня, тобто 14 квітня 1934 року, уповноважений прикордонного загону ДПУ Подорожний зі слів Тодося Осьмачки в протокол допиту записував:

“З 1910 року займаюсь літературною роботою. За останні роки прийшов до висновку, що на Україні при структурі радвлади я не зможу займатися своєю літературною роботою. Оскільки радвлада не дає вільно розвивати свої думки і взагалі українській літературі, перетворивши її в залежність від Держплану. Будучи незгодним з такою структурою, я вирішив у 1933 році виїхати за кордон, де я міг би як поет продовжувати свою літературну діяльність. В 1933 році я твердо вирішив виїхати за кордон, з цього питання я подав заяву колишньому наркомпресу Скрипнику та іншим особам. В цьому ж році я був арештований органами ДПУ і внаслідок цього засуджений до позбавлення прав проживати в прикордонній зоні протягом 3-х літ.

Після цього я виїхав з прикордонної зони і до квітня 1934 року проживав у Київській області.

Вирішивши все ж таки перебратися через кордон нелегально, я приблизно в перших числах квітня місяця повернувся у прикордонну зону з наміром прожити деякий час в с. Драганівка Чемеровецького району, де проживає мій дядько, – щоб у подальшому при нагоді перебратися через кордон, (далі дописано рукою Т. Осьмачки – В.Г.) раніше, звичайно, поклопотавшись ?

Написану мною заяву для Німецького консула з проханням про надання мені допомоги виїхати з України я мав на увазі переслати потім до консула, але у зв’язку з моїм арештом не встиг.

Показання читав. Написано правильно, в чому й розписуюсь.

Т. Осьмачка.

Допитав  підпис”.

Чи то на пропозицію слідчого, а швидше всього, що з власної волі, аби розтлумачити “гепеві” свої справжні прагнення, помисли і мрії, Осьмачка того ж дня відверто пише про свої погляди на тогочасне становище України.

Не беріть із зеленого лугу верби

ні на жовті піски, ні на скелі,

бо зів’яне вона від жалю і журби

по зеленому лузі в пустелі.

О. Олесь.

 

Коли я дивлюся на світ, то перед моїми духовними очима на землі під сонцем тріпотять моря кругом окіяну, як великі зелені листки росинками;

і коли я думкою припущу, що немірима сила окіяну може зламати берег якогось моря і своїми водами створити такі умови, що вимруть найкращі живі істоти, пристосовані до своїх обмежених морем умов, то роблю висновок, що Україна яко море національно-соціяльне теж — мусить мати свої потуги, або армію для більше гідного життя!

Коли я дивлюся на світ одвертими очима, то я бачу, як проходить юний прекрасний день через моря і ріки і з його білосніжних ніг капають на наші поля роси, що лишилися на пальцях од морських хвиль; кожна така росина викликає з-під землі цілі лани юного зела і ціли поля вогнів із кольорів запахущих квіток.

Коли я дивлюся на світ одвертими очима, то я бачу, як проходить день над нашими полями і як встають осінні тумани і несуть по-під цим днем тягучі довгі сірі рядна по-над ланами; крізь рядна пропускають роси, що капають з алєбастрових ніг прекрасного юного дня, – але роси вже сірі, як і рядна осінніх туманів, – то бачу, що вся зелень на полях гине, жовкне. …І у мене з’являється думка про те, що Україна мусить мати свої творчі сили, незалежну економіку, аби не дати зовнішній силі в’ялити ніжні парости місцевого національно-соціяльного життя. Не дати туманам сіяти крізь свої сірі рядна ясну росу із прекрасного літнього дня на наші поля, що дають всім свій плід.

1) Я говорю Україна мусить мати незалежну армію, підпорядковану федеральному спільному командуванню республік.

2) Україна мусить мати свою незалежну економіку, аби місцеві творчі сили не були пошиті у зневагу людьми, що не знають справи у нашім краю; аби місцеві творчі сили мали змогу розвиватися на повну широчінь.

Але я і з тим поетом у вірші згоджуюсь, що сказав: „поете, любити свій край не є злочин,  коли це для всіх!”

А все моє життя було скероване, аби виявити себе яко письменника і для цього я жертвую і офірую усим моїм життям і спокоєм.

Року 1934. 14/ІУ.

Т. Осьмачка.

P.S. Ці думки мені ніким не навіювались, а випливли із мого стражденного життя”.

Це відчайдушний крик душі в застінках в’язниці, намагання з останніх сил і можливостей хоч щось пояснити „гепеві” про себе, про свої поривання. Це була справді офіра „всим моїм життям”. Свідченням цьому є наступний документ.

“Оперативному уповноваженому І.І.

від стажера І.І. Салякіна А.Ф.

Рапорт.

Сьогодні мною при спробі покінчити життя самогубством затриманий гр-нин Осьмачко, який перебуває під вартою і який намагався кинутися зі сходів 3-го поверху. Присутні 2 вахтери дій до перешкоди його вчинку ніяких не вчинили.

Про що і доношу даним рапортом.

14/ІУ.  Стажер підпис”.

“ТВП НАЧ. 23 КАМПРИКЗАГОНУ ДПУ

РАПОРТ

Доношу, що під час мого чергування 14 квітня ц. р. в 18 годин 30 зв. мені повідомив стажер ОО т. САЛЯКІН, що, перебуваючи на третьому поверсі штабу управління загону, він помітив, що арештований ОСМАЧКО Ф. С.  намагається викинутися з 3-го поверху. Він підбіг і схопив його за пальто, тим самим попередивши самогубство ОСМАЧКО.

Вахтер ДОМАЄВ і вартовий ГОЛОВІН, бачачи намір арештованого ОСМАЧКО, розгубились і не вжили жодних заходів.

Необхідно відзначити, що коли я прибув у тюрпод для з’ясування обставин пригоди, арештований ОСМАЧКО вчинив щодо мене антисемітський випад, заявивши: “Якби на моєму місці був єврей, ви не вчинили б так, як зі мною”, тут же заявив, що він надалі підкорятися вахтерам не буде.

Повідомляю про викладене на Ваш розгляд.

Черговий по упр. загону  підпис   (Майзенберг).

14/ІУ-1934 р.”

Резолюція на рапорті гласила: „Перевести в окрему камеру спецкарцер в Допр. Попередити нач. Допра про особливий нагляд за (слово нерозбірливе). Справу закінчити в 3-денний термін”.

Обвинувальний висновок склав уповноважений СПВ Подорожний, дав згоду на  нього уже знайомий нам опер. уповноважений СПВ Хейфман і затвердив тимчасово виконуючий обов’язки начальника 23 Кам’янець-Подільського прикордонного загону ДПУ  Писарєв. Пропозицію звинуватити Т. С. Осьмачка за ст. 16-80 КК УРСР і ув’язнити у виправний трудовий табір терміном на три роки підтримав і прокурор КПЗ ДПУ Ланчуковський. Особлива нарада при Колегії ДПУ УРСР 28/ІУ 1934 року підтримала цю пропозицію.

Підконвойний шлях Тодося Осьмачки далі проліг по в’язницях і психіатричних лікарнях, потім знову були арешти, ув’язнення. Маленьким штрихом до цього є останній документ, зафіксований у даній справі № 1848. Датований він 22 вересня 1937 року.

“У Ротмістрівський райвідділ НКВС

с. Ротмистрівка, Київської області.

У справі ОСЬМАЧКО.

При цьому скеровуючи копію обвинувального висновку в справі Осьмачко повідомляємо, що Осьмачко Феодосій Степанович постановою Особливої Наради ДПУ УРСР від 28. ІУ – 34 р. засуджений до ув’язнення у ВТТ (виправно-трудових таборах – В.Г.) терміном на 3 роки.

Крім того, на Осьмачко в архіві 8 відділу УДБ НКВС УРСР є архівна справа-формуляр № 81792-24 р., як члена УКП. В 4 відділі УДБ НКВС УРСР є на нього агентурна справа № 19239-25 р. „ПРОДОВЖУВАЧІ” і с/ф № 472/19062-35 р. за означенням „укр. к-р”. Інших даних немає.

ДОДАТОК: за текстом.

ТВС НАЧ 8 ВІДДІЛУ УДБ НКВС УРСР

ЛЕЙТЕНАНТ ДЕРЖБЕЗПЕКИ     підпис  (МУНВЕЗ)

ІНСПЕКТОР

СЕРЖАНТ ДЕРЖБЕЗПЕКИ                     (БРАГІНСЬКИЙ)”.

 

Життя Тодося Осьмачки було сповнене численними драматичними й трагічними подіями. Воно, власне, являло собою суцільну трагедію, як і доля всього українського народу в ті часи. І справи, заведені на письменника ненависною йому “гепевою”, – це й виразні документи епохи, і портрет поета в його пориваннях до свободи, до безперешкодної творчости в ім’я української літератури.

 

 

 


ЗАЛИШАЙСЯ ВДОМА. Дні пам’яті та примирення. Володимир Булаєнко

Народився Володимир Булаєнко 8 червня 1918 р. на Поділлі – село Сорокодуби Красилівського району. Дитинство його було нелегке. Батько повернувся з громадянської війни на милицях, тяжко хворий. Володі тоді було три роки. А ще через два роки батька не стало. Важко було матері, простій селянці-вдові, ростити двох малих синів, учити, виводити в люди.

Навперекір чорній нужді хлопчик тягнувся до знань, до навчання. Ось що розповість Ганна Костянтинівна – мати поета:

«Йому було шість років 8 іюня. І так осінню не дає мені жити: в школу! Повстрічала я вчителя і говорю:

– Михаїле Івановичу! Ну що мені робити з Володею, так в школу ходити хоче. 

– Скільки йому років?

– В іюні шість. 

– Зарано в школу йти. Далекувато. Та й батька у вас немає. Дитина добре не вдягнена, не взута. 

Кажу, так воно і є, хай ще цю зиму побуде вдома. 

Другого дня десь дитина пішла, аж увечері приходить. І завтра так. Я думаю, що він у сусідів з хлопчиками грається, а він пішов у школу і став у кутку в класі. 

Вчитель питає: 

– Володю, чого ти хочеш? 

– В школу ходити. 

– Сідай».

За щирою батьківською порадою вчителя Володя після десятирічки поступить на філфак Дніпропетровського університету. Щоб «вивести в люди» сина, мати продасть останню корівчину – годувальницю сім’ї.

Ставши студентом, хлопець ще з більшою пожадливістю потягнувся до знань. Читав, як мовиться, запоєм, і писав багато, писав щодня, але друкувати свої вірші не квапися. 

Навчання в університеті перервала війна. Студент-третьокурсник пішов добровільно на фронт. Після поранення були полон і втеча з полону. Ледь добрався додому. Лікувався. Пізніше добрі знайомі влаштували Булаєнка на роботу в бухгалтерії господарчого пункту сусіднього села Чернелівки (вже у наш час з’ясувалося, що направили його туди не просто «знайомі», а товариші по підпільній роботі). Чимало корисних справ зробив тоді Володя для мешканців села. Дізнавався, коли буде відправка у Німеччину і заздалегідь попереджав людей, аби встигли переховатися.

У сорок четвертім знову пішов на фронт. 19 серпня 1944 року в бою з фашистами за визволення литовського міста Бауска Володимира Булаєнка було смертельно поранено. 

Передчувало серце юнака… Коли йшов на фронт у рідній домівці з віршами залишив записку: «Якщо я ніколи не повернуся додому, прошу переслати ці книжки заказною бандероллю в Київ комусь із поетів. Може бути, придасться до друку. При цьому зазначити, що автора немає в живих…» 

Першого повоєнного року мати поета добереться до Києва, аби показати саморобні книжечки-зшиточки із віршами загиблого сина.

Вони потраплять до рук Андрія Малишка, головного редактора журналу «Дніпро». Саме тоді, прочитавши їх, він захоплено вигукне: «Це – поет від Бога» і видрукує частину доробку. 

І тільки 1958 року у видавництві «Молодь» вийшла окрема збірка Володимира Булаєнка «Поезії», укладена старанням Ліни Костенко. Поезія знайде теплий відгук у серцях широкого читацького загалу. З особливою любов’ю її зустрінуть на рідному Поділлі. На знак визнання і глибокої поваги до пам’яті загиблого поета земляки назвуть його іменем колгосп, вулицю, обласну молодіжну літературну премію. Буде встановлено меморіальну дошку на Дніпропетровському університеті, в якому навчався Володимир Булаєнко. 

Але знайшлися людиська. Натхненні чорною заздрістю, ці напишуть до «високої інстанції», що вшановують пам’ять В. Булаєнка незаслужено, адже він був у німецькому полоні. «Інстанція» відреагує блискавично і стане на бік трьох недремних інформаторів, які підписали листа. 

Було це в ювілейному році (В. Булаєнкові тоді виповнилося б 50). За вказівкою «згори» анулювали назви колгоспу, вулиці, премії, зняли меморіальну дошку з університету, потрощили погруддя поета, з бібліотек вилучили його книжки. 

Свавілля вкоротить віку матері поета. Залишиться пусткою хата – на одинці з трьома берізками, з якими виростав Володя. Але й вони втримаються недовго. Берізки зрубають, хату зрівняють із землею. 

Аж з духовним відродженням незалежності України на місці, де стояла хата поета, поставили меморіальний знак. На колишньому подвір’ї посадили молоді берізки. А до 75-річчя від дня народження в Сорокодубах відкрили меморіальний музей Володимира Булаєнка, пам’ятник-погруддя, іменем поета назвали одну із вулиць Красилова, новозбудовану Кошелівську середню школу. За ініціативою голови обласної письменницької організації Миколи Федунця започаткували книжкову серію «Хранителі рідного слова». Серію відкрила книга поезій Володимира Булаєнка. І в передмові до видання Микола Федорович напише: «Так, справжні поети приходять на землю від Бога. У них завше тернистий шлях, складне і навіть незрозуміле для декого життя. Але це життя – справжнє, живе, немає у нього спину. Тут подуми і тривоги, відчай і політ, падіння, зриви і знову – лет, небо!»

 


ЗАЛИШАЙСЯ ВДОМА. Дні пам’яті та примирення. Леонід Левицький

Левицький Леонід Миколайович народився 8 листопада 1917 року в селі Миньківці на Житомирщині. Дитинство і юність минали в різних куточках – у Новоставцях Теофіпольського району, Плужному Ізяславського, Михайполі Ярмолинецького районів, куди отримували направлення на роботу батьки-педагоги і де випадало працювати й самому Леонідові.

На восьмому році життя Леонід Левицький вперше переступив поріг школи в с. Поляховій, де в той час працювали батьки. З 1928 по 1932 роки Леонід Левицький навчався в Новоставцях.

У Леоніда була тонка поетична душа, хлопець ще в шкільні роки почав писати вірші. Також любив Леонід малювати, ставши студентом часто виходив з мольбертом в парк змальовувати краєвиди, але найчастіше малював портрети письменників.

У 1932 році вступив до Кривовільського агрозоотехнікуму і навіть устиг здобути трудовий досвід. Але потяг до літератури переміг, і Леонід повернувся до школи, аби закінчити десятий клас і мати можливість вивчати літературу у вищому учбовому закладі. Десятирічку закінчувати довелося у с. Плужному, де батько був шкільним завучем, а мати керівником молодших класів. Маючи здібності до навчання, юнак без труднощів продовжив навчання після кількарічної перерви. Будучи ще школярем-десятикласником, керував шкільним літературним гуртком, хоча інші гуртки провадили виключно вчителі, та й досвідчених викладачів літератури в школі не бракувало. Цей факт говорить про незвичайне поетичне обдарування Леоніда Левицького.

Після закінчення школи в 1937 році Леонід вступив на філологічний факультет Київського університету. Був членом університетського літгуртка, найбільше серед усіх своїх поетів-сучасників шанував Максима Рильського. Друзі та знайомі молодого поета пригадують, що, незважаючи на беззаперечні лідерські здібності і почуття відповідальності за всіх, Леонід був дуже скромною людиною. Він уперто працював над кожним віршем, вдосконалюючи найдрібніші деталі. Переважна більшість відомих нині віршів була написана поетом саме у студентські роки.

В листах до рідних він писав: «Зараз хоч і зайнятий дуже, але про вірші не забуваю. Днями носив кілька віршів до Максима Рильського. П’ять моїх віршів взяв до журналу «Радянська література». Я радію, що вірші приймають до друку. Приймають – виходить, що вони непогані».

30 червня 1941 року пішов добровольцем на фронт, а вже в серпні був поранений, лікувався в госпіталі, що стояв у Полтаві, а опісля – знову на фронт. Леонід писав до своєї матері: «Якщо буду, думав, поетом, то потрібно все знати, все пережити. А крім того, не сидіти ж мені в тилу, коли весь народ воює».

З кінця 1941 року і принаймні до червня 1942, як засвідчують дати під віршами і назви населених пунктів, де вони писалися, поет воював на Донбасі. Був воєнним кореспондентом, не боявся поринати в шал боїв, аби донести до людей новини з фронту. Власне під час виконання одного з таких кореспондентських завдань і дістав смертельне поранення  25 грудня 1943 року під селом Забілоччя на Житомирщині.

Єдина поетична книга «Недоспівана пісня» побачила світ в 1959 році і була перевидана в 1985. Посмертно прийнятий до Спілки письменників України в 1961 році.

 


ЗАЛИШАЙСЯ ВДОМА. Дні пам’яті та примирення. Володимир Семеновський

Листи з фронту… У пропахлих порохом рядках – подих війни, грубість суворих окопних буднів, ніжність солдатського серця, віра в Перемогу…

Листи з фронту… Вони йшли не в конвертах, на них не було марок. Вони були просто складені трикутниками.

Саме ці трикутники, ці маленькі аркуші паперу були безцінним скарбом для кожної родини, яка жила надією на звістку, що підтверджувала, що їх чоловіки, сини, брати – живі і є надія на побачення. Так само солдати на фронті теж з нетерпінням чекали польової пошти.

У Хмельницькому обласному літературному музеї зберігається досить велика колекція фронтових листів різних письменників. Це листи, які писали на фронт, а також, які приходили звідти. Ці листи є надзвичайно цікавими і важливими експонатами, вони завжди привертають увагу відвідувачів нашого музею, особливо молодшого покоління. Учнів завжди цікавить і дивує, як ці трикутнички в такий важкий час могли знайти свого адресата, донести до нього найважливіші, найнеобхідніші кожному слова.

 Особливе місце у підбірці фронтових листів займають трикутники, які приходили на ім’я Володимира Семеновського – поета, нашого земляка, який народився в селі Кривин Славутського району 15 лютого 1921 року. Після закінчення місцевої десятилітки Володимир вступає на факультет української мови та літератури Житомирського педагогічного інституту. Тут до початку війни він закінчує лише три курси. «На початку1941 року разом з групою студентів педінституту, – пише Семеновський у своїй автобіографії, рукопис якої зберігається у літературному музеї, – був евакуйований в місто Челябинськ, де вступив на 4 курс Челябинського педагогічного інституту (факультет російської мови і літератури). В червні 1942 року закінчив Челябинський педінститут і в серпні 1942 року був мобілізований в ряди Радянської Армії… З січня 1943 року служив рядовим бійцем 37 Краснознаменської гвардійської стрілецької дивізії і приймав участь в боях на Курській дузі. Був двічі поранений: перший раз – легко – в лютому 1943 року, другий раз – тяжко – в серпні 1943 року».

            Після війни працював у редакції Житомирської обласної газети, викладачем у рідній школі, довгий час в редакції Славутської  районної газети.

            Нині у фондах літературного музею налічується більше двохсот листів до Володимира Семеновського, тоді двадцятилітнього юнака. Написані вони незнайомими йому жінками і дівчатами. Це незвична історія, яка сталася на фронті.

            В серці юнака і в окопах і походах жила любов, поетична душа і на полі бою не завмирала. На світ з’являлися нові поезії. І хоч дуже часто ці вірші розповідали про воєнні будні, в них все одно світилася любов.

22 березня 1945 року Володимир Семеновський надрукував у молодіжній газеті «Сталинское племя» вірш «Перед боем»:

            Над оком метели поют,

            Синей дымкой струится рассвет…

            Перед боем опять достаю

            Твой заветный прощальный портрет.

 

            И, согретый огнем твоих глаз,

            Вспомнил радость волнующих встреч,

            Нежный голос твой, полный тепла,

            Задушевную, мягкую речь.

 

            Ты прости, дорогая моя,

            Эту краткость задымленых строк:

            Проверяют оружье друзья –

            Ровно в восемь в атаку бросок…

 

            В наступленьях язык писем скуп:

            Мыслей много, но время не ждет!

            Пожелай мне удач, не тоскуй, –

            И любимый с победой придет.

Вже на третій день після виходу номера фронтові листоноші віднайшли рядового 37-ї гвардійської стрілецької дивізії на фронті на передньому краї наступаючих військ. Листи злітались до скромного, сором’язливого солдата з усіх кінців України. Він читав їх сам, і давав читати бойовим друзям, намагався відповісти на кожний, та не встигав, бо листів було багато. Писали солдатові з Донбасу, Києва, Поділля, Волині, Херсонщини… Листи від зовсім незнайомих!!! дівчат, жінок. Понад п‘ятсот!!! трикутників отримав тоді фронтовий поет. І в кожному з них – хвилюючі слова вдячності, любові, віри в наближення жаданої Перемоги. В кожному трикутнику розповідь про свою історію, про своє кохання.

Листів Семеновському на фронт прийшло більше як півтисячі.

Дуже часто дівчата, жінки писали: «Я не знаю, хто ви? Який Ви? Молодий чи старий? Мені все одно. Хотілося тільки поділитися з Вами враженнями, які справив Ваш вірш». Або: «Я не знаю, кому пишу…»

Ось лист з міста Берестечко від Ніни Мерлін. Вона пише: «Ви, звичайно, вибачте за мою нескромність, тобто за те, що я, зовсім вас не знаючи, пишу. На цей «злочин» мене наштовхнуло ось що: сьогодні до нас принесли газету і між іншим я особливу увагу звернула на листи з фронту. І… Ви мені пробачте і не вважайте нерозумною, але Ваш вірш «Перед боем» мені дуже сподобався. Яка чудова поезія! Це не підлабузництво, товаришу Семеновський, а правда. Я його прочитала декілька десятків раз. В ньому кожен рядок взятий з життя. Дійсно, ми довго очікуємо листа з фронту, інколи навіть ображаємося і кажемо: «Забув», «Знайшов іншу». А насправді «В наступленьях язык писем скуп», – як Ви говорили. І «мыслей много, но время не ждет». Дійсно, багато думок накопичилося як у Вас на фронті, так і в нас у тилу. А висловимо ми свої думки тоді, коли ви всі повернетесь додому з повною перемогою, розбивши проклятого ворога».

Ці жінки дуже добре розуміли, що їх лист викличе у незнайомого воїна подив, здивування. Тому, кожна з них намагалася пояснити свій вчинок. В одному з листів написано: «Може бути, мій лист здасться вам дуже дивним, але якщо у вас є мати, сестра, ви зрозумієте те почуття, яким я керувалася». А Катя Ліч з Київської області написала: «Мені здається, що не одна я , прочитавши ваш вірш, пишу вам, а ще багато таких, що цей вірш поранив їх серця…». Дуже часто вони просили в нього пробачення за порушення спокою. Вже після війни Володимир Семеновський напише відгуки на ці листи. В одному з них він скаже:

«Пробачте, що порушу спокій», –

Писала дівчина мені.

А я сидів тоді в окопі,

А піді мною танув сніг.

І думав я: «Який тут спокій…»

Проте повернемось до листів. Дівчата захоплювалися цим віршем, захоплювалися тим, скільки автор зміг передати за допомогою декількох рядочків. Деякі з них називають Семеновського «другим Пушкіним». Вони пишуть: «Який чудовий вірш! Як вміло Ви в своїй поезії узагальнюєте почуття і переживання багатьох, багатьох, дорогих, нам дівчатам, людей. Читаючи Ваш вірш, яскраво уявляєш картину, яку Ви відтворюєте. І серце заливає якийсь солодкий сум. Як же Ви правдиво пишете, товаришу!  Як часто, особливо в тяжку хвилину, спогади про теплі, повні дружби минулі зустрічі, – надають нову силу, нову енергію. Я також вірю, що очі коханої дівчини, очі коханої людини – можуть на багато що надихнути». Ось ще уривок з листа – Євгенії Савіної з Ізмаїльської області: «Мені хочеться подякувати Вам за нього. Чомусь хочеться, щоб він був довгий, нескінченний. Ще раз дякую Вам за нього. У кожного з нас є кохана, яка, прочитавши це, скаже: «Дякую, рідний…» Кожна з нас має коханого на фронті, чекає, сумує. Я не знаю Вас, не знаю Вашого імені, але я знаю Вашу благородну душу, Ваше серце, серце воїна і коханого».

А Тетяна Афанасьєва зазначає: «Скільки тепла і ласки спрямовано Вами коханій дівчині, яку Ви згадуєте в ці останні години перед боєм. Ці невеликі за розміром, але багаті за змістом рядки будуть найдорожчим подарунком для Вашої подруги і для всіх дівчат тилу, які самовідданою працею в тилу допомагають Вам наблизити загальну перемогу над ворогом, і нашу зустріч з дорогими, близькими товаришами».

Взагалі, кожен з цих листів заслуговує на особливу увагу. Навіть дуже важко обрати, який з них використати для цитування. За кожним з них стоїть жива постать, своя історія. Майже кожна з них розповідає свою історію кохання, у більшості випадків нещасливу. Ольга Безуєнко з міста Суворово пише: «Ваш вірш привернув мою увагу. Над його змістом я замислилась. Скільки простоти і щирості в ньому! …Задушевна розмова з далекою подругою, хвилюючі спогади зустрічей з коханою!..  Все це довелось мені прочитати у теплу, тиху ніч. Село залите блакитним світлом місяця, у відкрите вікно вриваються весняні пахощі. І ця казкова блакитна ніч, цей ліричний вірш, написаний фронтовиком, глибоко схвилював мене. Я не можу передати вам почуттів, які хвилювали мене в той вечір. Товаришу Семеновський, Ви зрозумійте, що війна забрала у мене найдорожче, забрала друга серця, друга життя. І ось, прочитавши Ваш вірш, я знову пережила біль навіки втраченого. Дуже тяжко мені писати про це!… Цим листом я хочу просити Вас і всіх бійців сильніше бити проклятого німецького звіра, мстити йому за горе, принесене Радянському народові, за життя товаришів, які загинули в боях за незалежність нашої вільної Батьківщини, мстіть за рани, нанесені серцю!»

В листі з Донецька читаємо: «Скільки життя в цьому невеликому вірші… мені хочеться поділитися з Вами своїм горем. Я мала друга юності, три роки і сім місяців я чесно чекала його. В кожному листі я бажала йому вдачі і так сподівалася на зустріч після закінчення війни і раптом… моє щастя покинуло мене назавжди. Мій друг загинув біля порту Констанца».

Вражає щирістю історія, яку розповіла Семеновському у листі з міста Харкова Оксана Бодянська. Бачимо, що саме ця поезія повертає її до життя, до літератури, дає сили жити далі. «Це було давно (звичайно до війни)… я навчалася в школі, він в танковому училищі. Часто вечорами ми збиралися і завжди читала його вірші. Мені здавалося, що щастя буде вічним, що завжди мій друг буде біля мене, що тільки я одна можу читати його вірші, присвячені мені. Але прийшла війна: зла, жорстока. «Він» пішов на фронт… і звідти часто писав мені листи у віршах, і це теж було щастя… але одного разу я отримала лист, написаний не його рукою. Щось зловіще повіяло на мене, коли я торкнулася до цього конверта. Це був лист його друга. …«Він» загинув…, але помираючи він все-таки подивився на «заветный прощальный портрет». Памятаю важкий зимовий схід сонця, здавалося, що тепер все закінчено, що виходу вже немає. А життя тим часом вже відкривало переді мною двері. Бо ж життя не знає зупинок. Воно кличе вперед, до нових зустрічей, нових обов’язків. Я пішла працювати в госпіталь. Пішла для того, щоб хоч якось вбити час, а потім захопилась роботою, віддала себе роботі і, уявіть собі, знайшла задоволення. І коли бачиш, що через деякий час людина, яка раніше не хотіла жити, дивиться весело і впевнено в майбутнє, хоче жити і вірити в життя, коли її очі дивляться з такою теплою братньою вдячністю, тоді я забуваю своє горе і живу життям своїх братів, живу їх радістю і болем, їх горем. Колись я мріяла навчатися в театральному інституті, кажуть, непогано читала вірші. Але ось уже два роки не брала до рук вірші. Мені здавалося, що час любові і віршів пройшов, що кохання моє гниє в далеких Басарабських полях, пішло назавжди. Але сьогодні я читала не «Його» вірші, а Ваші – зовсім чужої людини. І воїнам сподобалося. Кожний з них в думках діставав свій в цій госпітальній палаті «заветный прощальный портрет», згадував чиїсь очі і думками переносився в далеке минуле. І тільки сьогодні я зрозуміла, що я не одна, не потрібно тікати від життя, від дійсності. Якщо немає «Його», треба все-таки йти вперед, вірити в майбутнє, і воно колись обов’язково прийде!» 

Також у кожному листі дівчата просять бити ворога та бажають, щоб уже скоріше закінчилася війна: «Ох! Як вже набридла ця війна, яка забрала з собою багато наших патріотів, яка розорила наше радісне життя. Скільки довелось усім нам перенести горя за цю війну. Мстіть проклятим німчурам на їх же території, щоб вони відчули, як знущалися з радянських людей, як на фронті, так і під час окупації».

Подібні слова читаємо також у листі від Олександри Берденко з Одеси: «Скоро, скоро настане той час, коли ви з перемогою повернетеся до нас, і ми разом піднімемо бокали в честь ваших перемог, за наше щастя і за щастя всього людства. Боріться, дорогий товаришу, чесно і сміливо. Мстіть ворогу за всі ті муки і нещастя, які він приніс нашому трудолюбивому народові».

Ми бачимо, що листи ці сипалися з різних куточків України, Росії. Йшли вони до адресата також і з нашої області. Зустрічаємо листи з Кам’янця-Подільського, Славути: «А також і ми, Славутські, чекаємо того дня, коли прозвучить слово «Перемога» біля верстата, за столом, за партою, і біля дівчачого серця. Хай знають, що значить справжній солдат, який в гарячому бою, в тяжкому зіткненні не забуває своєї коханої».

А Раїса Середюк написала лист з села Кривин, тобто рідного села Володимира: «Не знаю, чи дійсно ви є моїм земляком, але думаю, що так. Якщо ні, то пробачте. Пригадуються добре десятикласники, наша школа, вчителі. Хоч я вас пригадати не можу. Але прочитала ваше прізвище в газеті, і серце наповнилося радістю, що є ще живі такі хороші люди нашого часу».

Листи писали і зовсім юні дівчатка. Зустрічаємо листи від п’ятикласниць, семикласниць. Є кілька групових листів від школярів. В одному з них, з Київської області, вчителька від імені учнів пише: «Я побачила величезну любов до нашої Батьківщини. Ми дякуємо за ваші вірші, які допомагають нам в тилу разом з учнями укріплювати тил і давати все для фронту. Учні дуже задоволені вашими віршами і бажають вам скоріше розбити ворога на його території в його лігві і повернутися додому героєм нашої Батьківщини».

Як і бажали в листах, війна закінчилася, бійці повернулися додому.

Володимир Семеновський повернувся з війни, хоча двічі був тяжко поранений. Осколки від фашистського мінометного вогню до кінця життя нагадували про окопи й атаки.

Після війни поет написав ще багато віршів. Але отой, написаний на фронті, що викликав численні відгуки дівчат, Володимиру Семеновському завжди здавався найкращим. І всі ті листи Володимир Самійлович бережно зберігав. А потім пожовклі аркушики, складені вчетверо і трикутничком, передав до Хмельницького обласного літературного музею, де вони зараз і зберігаються.

 

Солдат.

Трикутники білі,

Пожовклі від часу,

Які ж бо ви милі,

Які ж ви прекрасні!

 

В них юність клекоче

І мрії весняні…

В них б’ються дівочі

Серця полум’яні.

 

Це ви, чорнобриві,

Листи ці писали,

І щастя-здоров’я

Солдату бажали.

 

Як рвало дерева,

Гула непогода,

Був лист той бійцеві,

Немов нагорода!

 

Скінчились походи,

Мовчать батареї…

Вам місце сьогодні

В народнім музеї.

 

Солдатської слави

Відлуння багряне –

Зовуть вас по-праву –

Листи-ветерани!

До кінця свого життя беріг листи Володимир Семеновський. Людина талановита. Але надзвичайно скромна, він так і не став визнаним письменником. Але все життя писав вірші, багато з яких подільські композитори поклали на музику. Залишаються жити поезії, пісні Володимира Семеновського. І листи, адресовані йому.


ЗАЛИШАЙСЯ ВДОМА. Чорнобильська трагедія. Олесь Гончар про Чорнобиль

Олесь Гончар у своїх “Щоденниках” часто говорить про Чорнобильську трагедію. Деколи це цілі роздуми, переживання, деколи письменник згадує про трагедію одним реченням, але дуже влучним. Пропонуємо вашій уазі добірку цитат Олеся Гончара.

Том 3.

29.04. [19]86

На Чорнобильській атомній вибухнув реактор. Тисячі авто­бусів погнали до місця катастрофи, не постачивши спецодягом водіїв та лікарів, і вони теж повертаються опромінені. Десятки тисяч людей уже евакуйовано, найперше жінок та дітей. Посилену радіацію зареєстровано в Києві і далеко від нього. Боже, за віщо ще й це нещастя на наш народ? Після нищення мови, руйнування пам’яток культури (в Чернігові, Житомирі) ще й на дітей України оця чорнобильська Хіросіма…

Місто охоплене тривогою, лікарні, кажуть, переповнені, а по радіо ще ні слова інформації – бодрячеська музика та веселенькі пісні… Невже знову, як і після куренівської трагедії, ніхто не поне­се відповідальності? З приводу «Чорного Яру», виявляється, було висловлено дуже гостре невдоволення: навіщо, мовляв, авторові треба було нагадувати давно забуте? А для того й треба було, щоб щось подібне не повторилось.

А воно повторюється – та в яких масштабах! Розповідають, що в районі вибуху працюють війська, людей вивозять, роздягаючи донага, бо всю одежу треба спалювати. Старі люди відмовляються кидати домівки – хоч і вмирати, та в рідних місцях, біля рідних могил…

А ще ж один реактор стоїть в самому Києві – хіба ж не злочи­ном було розмістити цю споруду в центрі столиці? Біля цього київського реактора вже, кажуть, опромінилось одного разу ше­стеро дітей, бо хтось не прикопав в атомному могильнику радіоак­тивні відходи, і діти стали гратися ними…

Ось так і зустрічаємо Першотравень і всі весняні свята. Ніч на душі. Думки про потерпілих (в момент вибуху, кажуть, одразу загинуло дві зміни робітників), та й про киян доводиться думати: адже трьохмільйонне місто опинилося в зоні посиленої радіації (с. 90-91)

30.4. [19]86

Як тепер виявляється, питання стояло навіть про евакуацію Києва. Але сама природа пощадила киян, погнавши хмару в проти­лежний від Києва бік. Невдовзі радіоактивна хмара вже опинилась над Скандинавією, зависла над Польщею, стривожила Данію… Весь світ зараз трубить про «ядерну катастрофу в Україні». Чи будуть зроблені належні висновки? Відчутна тенденція применшити розміри трагедії, якась Ковшова (депутатка) вже цвіркоче з телевізора «о приподнятом настроении» (с. 91)

01.5. [19]86

Початок кінця.

Прелюдія кінецьсвіття. Так зараз сприймається Чорнобиль. Ще кілька днів про це поліське містечко ніхто не знав, зараз про нього як про щось зловісне гомонить уся планета. Як про зловісний знак того, що буде, може бути для всіх.

На Хрещатику парад, бадьорі виклики гасел, всі вдають, ніби нічого й не сталося. А команди людей у скафандрах, схожих на марсіан, заносять і заносять до лікарень потерпілих (с. 91)

 02.05.  [19]86

Щойно подзвонив Драч, попередив, щоб не виходили з будин­ку бо якісь фізики телефонують із Києва, що різко підвищилась радіація.

Вітер повернувся з півночі, якийсь дуже неприємний. Валя лежить з температурою, і не знаємо, що це?

Не страшно, але безмежно сумно. Невже такою покидати Україну й планету?

А в Ліоні вийшли на поле київське «Динамо» і мадридський «Атлетіко» виборювати Кубок кубків європейських країн. Героїч­ний матч, якщо зважити на те, що вдома – Чорнобиль. Перемога блискуча – 3:0. Повертаються хлопці на Україну як лідери євро­пейського футболу.

Прилетіли в Ліон з опроміненого міста і з почесним кубком повертаються знову в опромінене місто (с. 91)

 04.05.1986

Великдень, світлий день, а така навкруги гнітючість! Інформа­ції, власне, ніякої, люди живляться чутками; в місті Прип’яті, звідки населення евакуйовано, нібито орудують озброєні банди маро­дерів. Що там, на місці катастрофи, ніхто до пуття не знає (с. 91-92)

 06.05. [19]86

Вчора виступав переляканий міністр здоровохорони, давав нарешті населенню поради. П’ять днів мусило зійти після катастрофи, щоб тільки зараз міністр спромігся на мудру пораду: кидати взуття за порогом і підлогу протирати мокрою ганчіркою. Оце «ускорєніє»! 5 діб роздумувало начальство, щоб родити таку мудру пораду (с. 92)

 

Щось схоже на прелюдію ядерної війни. Моє захоплення викликають ті, хто веде рятувальні роботи, і ті дівчата-зв’язківки, які, ризикуючи життям, чергують на Чорнобильській телефонній станції. Посадити б замість них туди тих, хто цю станцію проек­тував і дозволив ставити її під боком у Києва, в густонаселенім районі  (с. 93)

 

Зараз ці банкроти, перші винуватці, сиплють кари на вчителів, на органи освіти за те, що дозволили дітям не відвідувати шкіл (хоч перед тим було кілька суперечливих вказівок – то вивозити з міста дітей, то повертати до шкіл).

Кажуть, уже забрали партквиток в котроїсь із директорів шкіл і зняли з посади зав. міськвно власне за те, що посміли рятувати Дітей…

Ось вона радіація тупості, брехні й цинізму (с. 93)

 

Кореспонденти, які прорвались до Чорнобиля, повідомляють: моторошно! Цвітуть садки, світить сонце, і жодної людини ніде – мертве місто. Тільки з якогось подвір’я вискочила собачка й стала лащитись: вона скучила за людьми. Вона сторожує будинок, хоч уже дістала смертельну дозу радіації. Дивиться в вічі тобі, homo sapiens (с. 94)

 

13.05. [19]86

Невже це початок кінця? Роз’ярілий реактор все ще, здається, палає, його не вдається приборкати, над Києвом невидима, але така відчутна хмара горя… Виїхало, кажуть, із Києва сотні тисяч лю­дей, день і ніч ішли кудись, як у безвість, переповнені людьми поїзди, електрички. Матері кидають роботу, рятують – як можуть – дітей.

Іду містом і ніде не бачу дітей – і сумно, і хоч трохи полегкість, що, може, вони десь у безпеці…

Скільки безглуздя, розгубленості. Є нібито наказ вивозити дітей в табори з 1-го до 7-го класів… А старших? А дошкільнят?

Пояснювані знизують плечима. Таке враження, що про дошкільнят забули.

Вночі прокинешся і думаєш: а може, Чорнобиль – це лише кошмар? Ні, на жаль, це дійсність. Живемо в умовах постійної трагедії, якій не видно кінця (с. 94)

 

20.05.[19]86

Сцени в селах, звідки евакуюють людей: людина, присівши, обіймає собаку, прощається як із людиною, як із найближчим другом…

Бабуся ховається в погребі, велять їй підійматися звідти. «Ой дорогесенький, дивися, як мій садочок розцвів, на кого ж я його покину? А курочки он ходять – хто їх нагодує?» (с. 95)

 

22.05.[19]86

І ще одна розповідь: жінка, що спала в хаті, раптом прокинулась серед ночі  – в усі вікна світло! Невже зійшло сонце? Ні, то чорне сон­це Чорнобиля – пожежа вирує… А вранці жінка ця вийшла – всі квіти розквітли! В одну ніч, від радіації… Ще й зараз цвітуть серед моторо­шного безлюддя… Невже Чорнобиль і генетично позначиться на майбутніх поколіннях нашого народу? Невже після 1933-го, після страхіть війни, каторг, концтаборів ще й генетичне виродження?

Хочу молитись за них, за прийдешніх (с. 95)

 

У тривозі – генетики. Вони вважають, що в зв’язку з Чорноби­лем існує загроза самій генетичній основі народу. А тим часом ведуться розмови про пуск уже зупинених блоків і навіть про будівництво нових – п’ятого й шостого… Що це? Остаточне поть­марення мізків? Чи холоднокровний злочин – злочин геноциду? Іноді стан буває такий, що шкодуєш: чому не вбило на війні? Адже тоді вмерти було легше, ніж зараз жити… Відчуття трагізму буття не полишає ні на хвилину.

А між тим треба жити й боротись. Ще ж якісь цінності світу залишаються, й хтось мусить їх захищати (с. 103)

 

30.06.[19]86

Черкащани розповідають: лісові звірі з радіоактивної зони тікають до них, у Шевченкові краї. Голуби, чайки летять звідти й падають на лету, бо, певне, вхопили смертельні дози.

А в Чигирині, в самому серці України, будують ще одну АЕС. І в Хмельницькому, і в Рівному, і ще десь – по всій Україні розкидають ці гнійники атомної зарази. Кажуть, для сусідів треба давати енергію. Але чому земля України повинна стати жертвою? Чому діти українські мусять хапати ці диявольські дози?

І як усе це назвати? Чим це все продиктовано? Щасливий, хто не дожив до Чорнобиля.

Хто так, як ми, не відчув на собі цей подих біблійського зла, подих кінецьсвіття (с. 107)

 

04.07.1986

Готую IV том для семитомного (мабуть, останнього при­життєвого) видання. Торкаюсь «Циклону», Холодної гори і бачу, що то вже була прелюдія кінецьсвіття. Там перший ангел протру­бив, а третій провістив нам Чорнобиль… Красуються плоди на деревах, а їх не торкни, тепла, як мати, земля під тобою, але босоніж на стежку не ступни…

Тільки ж за що така кара? Після іспанців народ наш був, мабуть, найбільш віруючим, найморальнішим, найчистішим…

Так за що ж? Може, за те, що люди спробували прозирнути в найпотаємніше, в сокровенне? За те, що так звану науку, зарозумілу фізику поставили вище за віру?

Перший гріх був первородний, Чорнобиль провістив нам другий, ще тяжчий.

А може, ще не пізно? Після Чорнобиля всі ми, люди, повинні б отямитись і по-новому глянути в небо.

Сиджу в Кончі, готую семитомник. Повертаюсь думками до тих, кого вже не зустріти ніколи.

Чорнобилем повна душа (с. 109)

 

07.07.[19]86

Академік Веліхов нібито сказав комусь із наших кореспонтів що наслідки горя чорнобильського Україна ще відчуватиме 200 років тож зостається лиш звернутись до тих, що будуть через

– Простіть нашу епоху, що була така нерозумна, жорстока й самовпевнена! Якщо побачите знову цю землю відродженою, в первородній красі й чистоті її, хай дарує вона вам щастя і пам’ять, адже без пам’яті людині не зазнати повного щастя… Хай заспівають вам по гаях ті солов’ї, що їх чули ми, Шевченко і Гоголь… Кровна віть наша, діти майбутнього, озирніться до нас через віки! (с. 109-110)

 

19.07.[19]86

Нікчемна інформація про Чорнобиль. То юшку варять нібито з дніпровської води, на знак того, що вона чиста (хоч, кажуть, і біля Херсона риба дохне); то тіточок веселих показують, які нібито повернулись на попередні місця; то якусь «голку» загнали в розпе­чений кратер реактора, хоч неясно, що це дасть для ліквідації самого пекла…

Жодного повідомлення урядової комісії, хоч минуло вже три місяці. І ніякої інформації для населення про радіаційну обста­новку. Людям лишається живитися чутками. Кінохроніка, вияв­ляється, жодного кадру не зняла про перші найстрашніші години. Не велено було (с. 111)

 

30.08.[19]86

Кажуть, Вернадський чи хтось інший з дореволюційних учених залишив запис про Чорнобиль. Щоразу, мовляв, коли проїздив через ці місця, на нього віяло чимось зловісним, ставало не по собі… Я вірю, що могло таке бути.

Минає літо в пишних рясних плодах, до яких не торкнутись. Дітей повертають до шкіл, а чим це кінчиться? Невже злі сили досягнуть свого? Прокляття вам, губителі народу, прокляття!.. (с. 116)

 

Чорнобиль – кошмар планети. Таким він і лишається.

А по телевізії повно словоблудства, брехні, дезінформації. Київських дітей повернули до шкіл – в ім’я показухи. (с. 117)

 

02.10.[19]86

А може, Чорнобиль – це попередження людству? Засторога тих П’ятих чи десятих сил, якщо вони є десь над нами… (с. 118)

 

28.10.1986

Про місто на Прип’яті розповідають, як про місто мертве, де білиз­на зітліває на шнурках, розвішана ще тоді; де бездомні коти виходять  на дорогу й проводжають заїжджу машину довірливим поглядом, сирітськими очима. І героїзм, і факти мародерства – все змішалось…

Невже Чорнобиль – це модель планети? Тієї, якою вона може стати? (с. 119)

 

І знову Чорнобиль… Кажуть, Дніпро буде радіаційний, заборонений для людей…

А ще ж будують атомну в Чигирині. Зруйнували замок руйну­ють джерела Чому обрано місце саме там? Щоб нищити Україну? Схоже на це. (с. 129)

 

Свій Чорнобиль у кожного в душі. (с. 153)

 

Кажуть, що якийсь московський науковець Медведєв свого часу дуже переконливо виступав проти будівництва атомної під Києвом і навіть описав майбутню катастрофу, але йому заткнули рота… Що ж то за сили такі? Кому так потрібен був той Чорнобиль?

Мруть люди від загадкових хвороб, діагнози справжні медици­на приховує від рідних. (с. 157)

 

Діти, онуки! Невже ми вам тільки й залишаємо, що Чорнобиль? (с. 175)

 

Чорнобиль – це, власне, початок нової ери.

І періодизацію життя людства треба б вести так: кам’яний вік, залізний вік і вік чорнобильський… (с. 178)

 

26.04.1988

Два роки минуло після чорнобильського вибуху. А правди всієї й досі не знаємо. Дезінформатори роблять своє.

Телевізія показує («умиляясь») старих людей, т. зв. самоселів, тобто тих, хто самовільно повертаються в зону, до рідних місць, до рідних домівок. Видно, страх смерті відступає в цих людей перед любов’ю до рідного гнізда, до своєї поліської землі, так жорстоко знищеної, понівеченої сучасними тупорилими техно­кратами (с. 189)

 

Живемо в зоні. Адже чорнобильська зона не кінчається на 30-му кілометрі, вона сягає значно далі – її, психологічну зону, що захоплює всіх нас, ми день у день відчуваємо на собі (с. 206)

 

Чорнобилем спокутує Україна перед людством, але за що? За що? (с. 224)

 

Туга за молодістю – це, мабуть, найглибше з почуттів… Як боляче бачити, що діти не мають щастя, і відчуженість всіх роз’єднує, і кругом Чорнобиль, Чорнобиль… Великоднього – для всіх би, для всіх!.. (с. 236)

 

Живемо під враженням публікацій про Народичі, де Чорно­биль все більше дає себе знати… Народжуються мутанти. Ось фото: лошатко (восьминоге) з сумними очима – на нього боляче диви­тись. Живий пам’ятник атомним бандитам… (с. 244)

 

…Сьогодні день Хіросіми. Хіросіма – сестра Чорнобиля… Кажуть, є думка переселити молоді сім’ї з чорнобильської зони в Канаду, Ав­стралію… І хай би! Хоч там би збереглося генетичне дерево української нації… Бо тут колонізатори завзялись, видно, її докона­ти. Боротьба за виживання триває щоденно, уперто, героїчно, але чим все це кінчиться – хто може сьогодні сказати? Коли й самі ни­щителі у своїй тупості послідовно вигублюють і себе теж (с. 248)

 

І сьогодні ж дивлюся фільм «Мі-кро-фон!» про Чорнобиль, про цей злочин віку…

І схоже, що цей геноцид хтось свідомо запланував… Відомство атомне, Мінздрав – все це злочинці, вбивці дітей… Жінкам заборонено народжувати, вимагають припиняти вагітність, а з Народичів їх не відселяють. Що це? Я бачу безмежно скорботні обличчя жінок, їхніх дітей… Мученицькі обличчя! За що ж вигублюють наш народ, кому така ненависна ця Україна? Мене душать ридання, бо я безсилий щось змінити… Вбивці не покарані, вони й сьогодні замишляють смертоносні свої АЕС… (с. 254)

 

07.04.1990

У чорнобильських лісах з’явилося багато скажених лисиць та скажених вовків, що нападають навіть на людей. А лосі лисіють і помічено, що часто вони кінчають самогубством: розігнавшись, розбиваються об стовбури дерев. Благородні лісові створіння ста­ють самогубцями, як і океанські кити, що викидаються – ніби в знак протесту! – на берег.

А що ж залишається людині? Жити – для чого? Щоб стати свідком кінецьсвіття? Духовний апокаліпсис, він уже в нас є. (с. 291)

 


ЗАЛИШАЙСЯ ВДОМА. Чорнобильська трагедія. Віталій Мацько.

24 квітня свій день народження святкує Віталій Петрович Мацько – український письменник, доктор філологічних наук, професор. Член Національної спілки письменників України (2000), Національної спілки журналістів (1984).

24 квітня для письменника стало не лише появою на світ, але напевне і прозріння та становлення себе як справжнього українця та патріота! Оскільки, 24 квітня 1989 року його викликали до Летичівського райвійськкомату, обмундирували й відправили ліквідовувати наслідки аварії на ЧАЕС.

У чорнобильській зоні перебував до 19 липня, поки не прийшла заміна. Період перебування Віталія Петровича в Чорнобильській зоні не аби як відзначився не лише на його здоров’ї, але і творчості. З його слів дізнаємося:

«Про перебування в Чорнобильській зоні, скажу, що в Хмельницькому 1992 року вийшла моя повість-есе «Вбите коріння», яка побудована на реальних фактах, побачених у зоні чорнобильського лиха, а також 1996 року надрукував невелику збірочку віршів «Зелений Мис» виключно на тему, якої торкаєтеся. Кого вона зацікавить, може перечитати. А про моє здоров’я Вам краще запитати у лікарів. Щороку доводиться лежати в лікарні, став гіпертоніком, і дня не живу без таблеток. Переніс мікроінфаркт, сьогодні докучає «пані» стенокардія. І саме тому важко говорити, що довелося пережити. Морально важко. Але не шкодую. Я дуже сильно люблю Україну, український народ, рідний край. І якби довелося ще раз пройти таке пекло, то, не роздумуючи, повторив би цей подвиг. Завжди треба ставити питання: якщо не я, то хто? З дитинства не звик ховатися за чужу спину. Моє кредо: добро творити й радість на землі. Творімо більше добра одне для одного, тоді й світ подобрішає [див. Рогожинська Г. І митець, і продавець, і за правду борець, або що ми знаємо про Віталія Мацька?. Подолянин. – 20 квітня, 2012].

В фондах нашого музею зберігається велика кількість матеріалів пов’язаних з літературною творчістю письменника.

Ще раз вітаємо Віталія Петровича з Днем народження та закликаємо всіх залишатися вдома!!!!!

Білий морок

 

Цвітуть сади. Брунькуються акації.

Квітує жито… О яка краса!

Природа підляга дезактивації,

Її не подаруєш на посаг.

Земля свята, сповита білим мороком,

Хворіє зримо. Чим допомогти?

Склика Чорнобиль всіх людей на толоку,

На поміч кличуть струменем дроти…

Земля батьків, колись ти гнала полчища

І яничар, і турків, і татар.

А ось тепер у рукотворнім вогнищі

Куди несеш свій атомний тягар?

Тяжіє атом над людськими долями,

Як меч Дамоклів, що чатує світ.

Нова планета кличе-манить зорями

Землян у гості, в космос, у політ…

Цвітуть сади. Брунькуються акації.

Зове людей Чорнобиль у біді.

Лікуєм землю-сад від радіації.

І я у кратері неспокою подій.

 

 

Зона

Тече сумирно річка Уж,

Сумують почорнілі гнізда.

І зайчик покидає кущ,

Та покида його запізно,

Бо з пекла вирвалась біда,

Людського розуму помилка,

Аж світ здригнувся, світ рида,

Що лине білий морок. Гірко

У душу скрапує сльоза,

Сльоза невичахлої вроди.

Тут філософія уся:

Людині сплачує природа.

 

 

 


ЗАЛИШАЙСЯ ВДОМА. Чорнобильська трагедія. Галина Панчук.

Чорнобильська трагедія велике горе для багатьох українських родин, яким на все життя чорним попелом закарбувалася в пам’яті дата «26». Кожна сім’я, яка на той час проживала або перебувала в місті Прип’ять має свою історію…як і родина нашої подільської письменниці ГАЛИНИ ПАНЧУК, якій двічі являлася дата 26 квітня …

Панчук Галина Степанівна народилася 19 липня 1953 року в с. Каймонове Усть-Кутського району Іркутської області Російської Федерації. Цікавими є її спогади:

«Волею долі я народилася на берегах могутньої річки Лєни. В Іркутську область батьки мої поїхали будувати залізницю. 19 липня 1953 року вони вже раділи моїй появі на світ. А за рік родина повернулася на рідну Хмельниччину: тата забирали до війська, а мама не хотіла залишатися на чужині. Сімейні перекази оповідають про те, як я мало не потонула у сибірській річці. Тому часто жартую, що вже в однорічному віці загартовувала себе, готуючись до життєвих випробувань, найтяжчим з яких стала чорнобильська трагедія».

Саме тому Галина Панчук з матірю переїхала на Хмельниччину в с. Гриців Шепетівського району. Там вона закінчила школу на вступила до Кам’янець-Подільського інституту. По закінченню інституту отримала направлення у м. Прип’ять. Працювала Галина Степанівна вчителем недовго, через хворобу була змушена перейти в Будинок культури, вела літературну студію.

З архівів аматорської студії «Прип’ять-Фільм», можна дізнатися про те, що за кілька днів до вибуху на ЧАЕС, Галина Панчук мала брати участь у виставі присвяченій Марині Цвєтаєвій, але не судилося….

26 квітня її життя змінилося назавжди… Через багато років всі її переживання, спогади виллються у збірки «Несезонний вирій» (1996),«Зозульчині черевички» (2002),«Голос вишні і бджоли» (2004), «Ескізи моєї душі» (2006).

Величезну роль у житті зіграли її батько, який зумів знайти правильний шлях автомобілем аби зберегти життя своєї Галини (оскільки на той час вона вже потребувала серйозного лікування), матір, яка у всьому підтримувала та допомагала її та донечка, яка давала її наснагу, силу на віру в себе. Саме так, втрьох їм вдалося вибратися з м. Припяті та вдруге повернутися до м. Гриців. На Хмельниччину.

Повернувшись на рідну землю вона багато працювала. Саме тут вона видала перші три збірки, була прийнята до НСПУ. Дуже часто згадувала в творах свою маму, яка любила вишивати та співати пісню:

«Посію я жито межи осокою,

Ой жаль мені буде доню за тобою…»

Хворіла…та мріяла, хоча б ще раз побачити м. Прип’ять. Але не судилося…

Фатальна дата «26 квітня», яка вдруге стала для неї вічністю, її серце перестало битися 26 квітня 2008 року…


Залишайся вдома. Чорнобильська трагедія.

Щороку, 26 квітня, весь світ згадує і вшановує пам’ять про загиблих. Події того дня стали однією з наймасштабніших трагедій для людства. Вибух, який зруйнував життя тисячам людей і утворив багатокілометрову зону відчуження, назавжди закарбувався в пам’яті не одного народу.

26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС пролунало два вибухи. Спалахнув реактор, в якому у той час знаходилося близько 200 т урану. Крізь зруйновану обшивку радіоактивні речовини вирвалися назовні, отруюючи усе живе навколо в радіусі багатьох кілометрів.

До ліквідації наслідків катастрофи було залучено загалом близько 240 тисяч рятувальників. Перші пожежники, які прибули гасити полум’я, не мали спеціальних засобів захисту, тому отримали високі, навіть смертельні, дози радіації.

Але саме завдяки вогнеборцям, які жертвували своїми життями, вдалося запобігти водневому вибуху, що міг відбутися, якби реактор продовжував палати. Згодом підрахували, що загальна радіація ізотопів, викинута тоді в повітря, була в 30 разів більшою, ніж під час вибуху атомної бомби в Хіросімі, і першими, хто відчув її на собі були працівники станції та рятівники.

Пожежники, які героїчно гасили полум'я на Чорнобильській АЕСПожежники, які героїчно гасили полум’я на Чорнобильській АЕС

Одразу після аварії було опромінено понад 8,5 мільйонів людей і забруднено 155 тисяч квадратних метрів територій. Навіть після того, як пожежу погасили, реактор ще кілька тижнів продовжував викидати неймовірну кількість радіації, доки його не засипали сумішшю піску, свинцю та бору.

Тим часом поки рятувальні служби боролися з безпосередніми наслідками катастрофи, решта населення ще й не здогадувались, наскільки страшна трагедія відбулася зовсім неподалік. Уряд СРСР старанно приховував аварію. Ніхто не організовував термінової евакуації, людей навпаки закликали не хвилюватися і продовжувати своє звичне життя, так ніби нічого й не трапилося.

Офіційне повідомлення про трагедію СРСР змусила зробити міжнародна спільнота, оскільки вже наступного після катастрофи дня у різних державах світу почали фіксувати аномальне підвищення радіації. Першою на сполох тоді забила Швеція.

Першого травня в Києві ще проводили масштабний парад, в якому брали участь тисячі людей, в той час, як рівень радіації там перевищував фоновий у кілька десятків разів. Усвідомивши масштаб трагедії, евакуацію все-таки розпочали. Людям говорили, що це тимчасовий захід і вони дуже швидко зможуть повернутися. Але більшість з них, насправді, назавжди залишали на отруєних територіях своє колишнє життя.

Чорнобильська катастрофаЇм забороняли брати практично будь-що, адже розуміли, що кожна з речей вже опромінена смертельною дозою радіації. Безліч домашніх улюбленців залишилися без господарів, кинуті віч-на-віч з жахливою катастрофою. З 30-кілометрової зони відчуження було вивезено 115 тисяч осіб. Згодом небезпечний реактор накрили бетонним саркофагом, який мав би запобігати подальшому забрудненню середовища.

Через 33 роки після аварії, з огляду на відсутність людей, на цій території утворився умовний заповідник. В чорнобильській зоні знайшла притулок безліч видів тварин та птахів, серед яких все частіше можна зустріти рідкісні види. І хоч територія ще не зовсім безпечна для постійного проживання, поодинокі люди починають на ній заселятися.

На сьогодні все.

ДО НОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ.

ЗАЛИШАЙТЕСЬ ВДОМА.


Тепло і світло від багаття душі

Презентація книжки Галини Чумак «Осіннє багаття» відбулася в обласному літературному музеї. Автор – людина незвичайної долі, особливого складу характеру й душі. Філолог за освітою, вона тривалий час очолювала Донецький обласний художній музей. На її долю випали і трагічні події, пов’язані з окупацією московськими загарбниками Донецька, і шлях переселенки (нині вона мешкає під Києвом, працює в Національному художньому музеї).

– В деякому сенсі ця книжка – сповідь мого життя, бо відкритість та сповідальність є найхарактернішими рисами моєї творчості, – зізнається Галина Володимирівна.

Книга – а до неї входять і поетична, і прозова частини – сповнена щирістю, глибиною почуттів та оптимізмом, попри драматичний характер багатьох подій і явищ, змальованих у ній. Тому й зустріч була сповнена як переживаннями слухачів, так і хвилями світла й тепла, що заповнювали серця друзів, колег – усіх, кого зібрала в залі музею ця незвичайна зустріч.

 

Галина ЧУМАК

 

Перша тиша

 

Першу ніч висить над містом тиша.

Першу ніч не било, не гуло.

Тільки вітер кронами колише,

Наче вчора пекла й не було.

 

Наче й не було того страхіття,

Що приніс нам «братський руський мир»,

Того нелюдського лихоліття,

Де людина стала, наче звір.

 

Тиша… Тільки все одно не спиться…

У пітьмі суцільній ніч пливе…

І нічого вже давно не сниться, –

Раптом вибух тишу розірве?

 

Вибухне десь поряд чи у тебе,

Потім спалахне і загорить,

І засяє вся земля до неба,

І твоє життя зчорніє вмить.

 

Але ні, сьогодні інше діло.

Неймовірно тихо на землі!

І моє знесиленеє тіло

У ранковій засина імлі.